«Розповісти б Гоголю...» Виставка директора в Будинку художника

Пам’ятаєте, у казці Ганса Крістіана Андерсена «Нове вбрання короля» знайшовся один дивакуватий хлопчисько, який вигукнув: «А король же зовсім голий!». Може, і себе спробувати у цій «дитячій» ролі?.. У зв’язку з презентацією персональної виставки живопису директора Національного художнього музею України, самодіяльного художника Анатолія Мельника.

Вже прес-реліз артикулює кредо героя нашого часу: «Сьогодні мій стан — це початок ХХІ століття...». Що це повинно означати з погляду якості живопису? Напевно, має виявити вже експозиція?

У тому ж релізі автор зауважує: «Не важливо... у якому жанрі і навіть техніці працює художник...». Звучить цілком по-модерністськи.

Тим часом виставку гучно анонсували. Інтрига наростала. Нарешті у залі Спілки художників, на площах, які вміщають величезні республіканські виставки, ледь вмістилися полотнища одного автора.

Від першої і до останньої
хвилини перебування на цій експозиції глядача не полишає відчуття образотворчого сумбуру, змішаного з почуттям ніяковості. Виставка ця, на мій погляд, видається ляпасом усьому корпусу живописців. Гора народила мишу.

Справді: з художньою формою в автора не заладилося, так само, як, кваплячись відкрити виставку, йому ніколи було подумати про поверхню полотна, почаклувати над фактурами, ритмічними і колірними зв’язками... Над тим, що і становить суть мистецтва живописця.

Але зал уже помалу заповнюється. Люди, які хоч трохи обізнані на мистецтві, переглядаються, зніяковіло посміхаються — почуваються дуже незатишно під покровом відвертого і дуже агресивного дилетантства.

Спантеличує і те, що куратор виставки — народний художник України Любомир Медвідь (майстер інтелектуального живопису) — чомусь не наполіг на суворому доборі полотен. Можливо, при селекції робіт враження від експозиції і не було б настільки гнітючим. Навіть люб’язний з усіма (а особливо з начальством) маестро Віктор Рижих констатує: «Ну, не Джотто...».

Невдовзі у залах яблуку ніде впасти. Якби наші чиновники носили формені сюртуки й еполети, зал би виблискував золотим гаптуванням. Масштабна «громадська» тусовка споконвічно запрограмована на невтримний «одобрямс». Інформаційні служби поспішають повідомити про явище унікального «неоекспресіоніста». Ентузіазм рекламних агентств талановитий функціонер підживлює професійно.

Проте невтримне «ячество» до якості живопису стосунку не має.

Безперечною заслугою А.Мельника залишається створений ним у 1987 році, нехай і провінційний, але усе ж перший в Україні «Музей сучасного мистецтва» (м. Хмельницький). Тоді це було сміливим новаторством для радянського партійного функціонера.

Досвідчений партократ, він і в нову свою біографію привніс диспозиції — вміння залучати й ангажувати потрібних людей. Як бачимо, їхня колекція велика і продуктивна. А опонентів в Анатолія Івановича не повинно бути за визначенням. Тому з музею і була вигнана Ірина Горбачова. Також зачинилися двері фондів перед Дмитром Горбачовим, який відкрив колись колекцію «заарештованих» у запасниках авангардистів.

Комунікативна обдарованість А.Мельника звернена у бік можновладців. Ця людина впевнено стоїть на ногах і у власному бізнесі. Не дарма ж він тяжко трудився на посаді заступника губернатора Хмельницької області в 1997—2000 рр. Бізнес дозволяє А.Мельнику бути досить вільним — у фінансуванні своєї кар’єри.

У 2000-му Богдан Ступка — тоді міністр культури — зводить щасливого менеджера в ранг керівника головного музею України. На цій посаді пан Мельник надто вже не схожий на доктора мистецтвознавства Михайла Піотровського — директора Ермітажу або на суперінтелектуала Ірину Антонову (Москва, Музей мистецтв
ім. О.С.Пушкіна).

Проте саме пан Мельник останнє десятиліття представляє Україну майже на всіх міжнародних музейних форумах.

Перед нами — справжній феномен менеджерських технологій. В умовах тотального музейного безгрошів’я новий директор ремонтує музейні приміщення, фінансує видання товстого часопису.

Одне кепсько: промови на відкриттях виставок даються йому важко... Водночас він випустив у світ наукову продукцію співробітників музею, яка багато років не мала фінансування.

Віддаючи належне безсумнівному талантові адміністратора, усе ж повертаймося безпосередньо до його виставки. Вона відкрилася одночасно з експозицією арт-галерей. І напір талантів в Українському домі — не найкраще тло для дилетанта.

Проте не в його характері інвестувати програшні проекти. Тим більше, коли йдеться про власні амбіції. Навичка брати бика за роги (навіть якщо їх ціла череда) повинна, за щирим переконанням автора виставки, усіх зробити... сліпими. Так і трапилося.

Намахавши пензлем сотню квадратних метрів, без страху і сумнівів автор обдарував ними і наше суспільство... Два полотна прилаштовані навіть на «Крісті». Це талант.

А що народ? Мовчить. Хтось уже обласканий директором. Інші в очікуванні стін Національного — німі, наче єгипетські мумії.

Втім, добрі порадники зробили А.Мельнику сумнівну послугу. Анатолій Криволап, дуже вимогливий художник, коли йдеться про його власний живопис, запропонував другові іншу програму: «У тебе, тезко, немає інтелекту, немає знань і освіти, але є темперамент і експресія характеру... Використовуй їх і... вперед!».

Сказано — зроблено.

Не шкодували зарозумілих компліментів ні Любомир Медвідь, ні Михайло Туровський (в СРСР — малював керманичів, у США — пікантні сюжети). Останній поспішив «втулити» друга в ряди «стихійних фовістів і експресіоністів». Матісс, Кірхнер, Нольде... Весь європейський авангард, вважайте, «збагатився» творчістю їхнього українського колеги. Мистецтвознавчим «екстазом» у своїй статті вихлюпнувся й Олександр Федорук.

Короля робить почет. І він старався. Адже виставка лише сходинка до шуканого звання... академіка.

Над рясною юрбою вернісажу раз у раз злітає і зависає магічне — «геніально!». Гадаю, відразу резонувало й у трунах великих — Г.Нарбута, О.Богомазова, К.Звіринського, М.Дерегуса, Т.Яблонської, Г.Якутовича. На Байкової горі було явно неспокійно того дня.

Керівники Спілки художників, які виступали, чомусь враз забули про критерії мистецтва. Густа атмосфера провінціалізації і чванливого самовдоволення заповнила весь простір виставкових залів. В аурі «взаимного горжения» (визначення М.Салтикова-Щедріна) на обличчях дедалі частіше проступали маски гоголівського «Ревізора».

Ми всі опинилися на «балу» в Городничого. Адже в театралізованому хепінінгу були помічені і мужі, які пройшли школу «любих друзів» у парламенті.

Сценарій вернісажу все ж розгортався не за Гоголем, не за Андерсеном («хлопчику» мікрофон недоступний)... Дійство вершилося за п’єсою Шварца, де прем’єр-міністр говорив: «Хочеш, страть мене, королю, хочеш помилуй. Скажу тобі правду в вічі... (довга пауза). Геній ти, королю!».

Щоправда, не дозволили пожежники палити з гармат у залах. А то б гримнути «Глорію!».

В очікуванні розкішного бенкету якось ненароком переплутали поняття «культуролог» і «менеджер». Але пан Мельник уже «підготовлений» бути зрівняним у званні з інтелектуалами — І.Дзюбою, В.Скуратівським, іншими унікальними умами України. Хоча, пробачте, в Академії мистецтв не існує статусу «академік менеджменту»!

І хіба це важливо, чи є, чи немає? Зробимо все, як забажаємо — у своєму благословенному краї.

А може бути, туман карнавальної ночі усе ж розсіється? Полетить Воланд, розійдуться гості... Адже дійство це відбувалося в день Хеловіна. За законами переверненого карнавального буття біле видавалося чорним, а блазень — королем.