Романс про закохану. Олена Коренєва: «Раніше на зйомках я почувалася Алісою у Країні чудес, а тепер...»

З ДОСЬЄ

Олена Коренєва закінчила Театральне училище ім. Б.Щукіна (1975). Її батько — відомий кінорежисер Олексій Коренєв, який зняв такі популярні фільми, як «Велика перерва» і «Вас викликає Таймир». Знімалася у фільмах: «Романс про закоханих», «Сентиментальний роман», «Ася», «Сибіріада», «Ярославна, королева Франції», «Той самий Мюнхгаузен», «Ідеальний чоловік», «Яблуко на долоні», «Покровські ворота», «Комедія про Лісістрату», «Чернов/Chernov», «День повні».

Тенденція, одначе: наше серіальне виробництво затягує своїми лопатями дедалі більше кінозірок. Та професіонали — вони й у серіалах професіонали... Акторка Олена Коренєва свого часу знімалася в Андрона Кончаловського, Йосифа Хейфі-ца, Марка Захарова, Ігоря Маслєннікова, Михайла Козакова, Карена Шахназарова. Працювала в «Современнике» і в Театрі на Малій Бронній (у Анатолія Ефроса грала «Місяць у селі» Тургенєва). Рівно чверть століття тому вона виїхала за дальні рубежі. Потім повернулася. Пробувала свої сили в антрепризі, закінчила Вищі режисерські курси, випустила дві книги («Ідіотка» і «Нет-Лєнка»), знайшла особисте щастя з актором Андрієм Ташковим. Сьогодні одна із найромантичніших радянських кінозірок часто приїжджає до Києва на зйомки в телесазі «Сестри по крові» («1+1»). У перервах між зйомками акторка розповіла «ДТ» про свої відчуття минулого і теперішнього кіночасів.

— 1981 року, полишивши професію, ви поїхали до США, але потім повернулися і продовжили зніматися. Що спонукало до таких серйозних кроків?

— Це цілий комплекс речей і моє ставлення до життя. Ми не просто пливемо за течією — це ж змагання з тим, як життя влаштоване, спроба довести собі, що ти маєш над чимось владу, що долю можна змінити, що вона може бути іншою і люди можуть бути іншими. Це, напевно, творчий підхід до життя, який насправді доводить, що наші фантазії матеріалізуються. Звісно, є люди, котрі стоять над ситуацією. Вони нічого не ламають і не змінюють — це їхня позиція, їхня віра. Мені теж знайомий цей стан і переконання. У минулі роки мені здавалося, що треба пробувати боротися із ситуацією, фантазувати в житті.

— Можна сказати, що ваше життя — це багатоетапний пошук певної свободи?

— Радше пошук гармонії, а не свободи. Не умоглядної гармонії, а реальної — «я й оточення», «я і світ». Це стан, коли людина перебуває у рівновазі, котра її живить. Вона знає, що робитиме завтра й навіщо. З такими уявленнями про світ, із такою вірою та системою цінностей людина гармонійна. А коли вона перебуває у певному хаосі, то хоче ситуацію змінити, нібито вистрибнути з неї. Тому насправді рецепту для відчуття гармонії у мене немає. У якийсь момент для цього мені потрібно було переїжджати, змінювати місця, дізнаватися нове, йти. Я була піддана відцентровій силі, адже переміщення корисні для здоров’я, зміцнення нервів. Я вбачаю у них відпочинок, а не погляд на життя.

— Вам зараз цікавіше працювати в кіно, ніж за радянських часів?

— Це немовби дві різні планети. Навіть з огляду на вік. Досвід, який у мене був, і те, що я знала, що мене цікавило тоді й нині, — це різні речі. Ні, просто раніше я почувалася на зйомках мов Аліса у Країні чудес, а тепер... Утім, раніше мені щастило, на мене все валилося. Мене поставили перед фактом: біжи цю дистанцію і роби це добре! А щоб робити добре, треба ось те й ось те. Вже у процесі я з’ясовувала, що це означає. Але на 100 відсотків не відчувала, що це власний вибір. І потім, я ж вийшла з такої сім’ї — тато — режисер, мама працювала на «Мосфільмі» асистентом. Нині усвідомлено займаюся професією. І навіть як глядач більш усвідомлено переглядаю картини. І в цьому сенсі, напевно, цікавіше зараз — навіть стежити за кінематографом, за мистецтвом у різних його проявах. У мене тепер є власна позиція щодо того, іншого, третього... Намагаюся переглядати нові фільми.

— Російська кіноіндустрія набирає обертів. У якому напрямі, на вашу думку, вона рухається?

— Очевидно, що люди почали ходити в кіно. А в останні роки молодь, діти режисерів і акторів, ця обойма — Федір Бондарчук, Єгор Кончаловський, Пилип Янковський — вони всі знімають і вони молодці. У мене багато друзів, які знімають свій перший, другий чи третій фільм. Я поділяю їхню життєву позицію, їхні прагнення і дуже тішуся ними. Зараз стало цікавіше.

— Є кіножанр, який ви не сприймаєте?

— Ні. Я людина гнучка. Хоча раніш мене не дуже приваблював фантастичний кінематограф: космічні апарати, роботи. В Америці я полюбляла Девіда Лінча. Ну, це зрозуміло, він давно став культовим. Та він якраз не зовсім американський режисер. А нині я полюбила фантастику. Хоч як це дивно. Я в дитинстві не читала фантастику, ну, крім таких речей, як «Голова професора Доуеля» чи «Людина-амфібія»... Але в чистому вигляді цей жанр мене не приваблював, навіть брати Стругацькі. А зараз, як людині, котра почала писати, як потенційному автору, мені це цікаво. Відчуваю, що я як особистість можу виражати те, що мене хвилює, через фантастичні ходи.

— У принципі, це створення власного світу.

— Саме так. Тому фантасти мені стали значно зрозумілішими. Це люди, яких винятково хвилює соціум, у якому вони живуть, проблеми їхнього часу, світу реального. Вони не просто вибудовують для дітей якісь кумедні конструкції — це іносказання, з допомогою яких автори здатні висловити значно більше, ніж у реалістичному творі. У глобальному розумінні — у їхніх руках доля людства, вони більшою мірою філософи. Фантастика дозволяє крутити-вертіти будь-які гіпотези, версії, може вживатися езопова мова, коли автор ховається від системи. Люблю утопії або антиутопії. А щоб хорор знімати, потрібно мати неабияке почуття гумору. Таке сприймається, коли це дотепно. Я страшенно люблю братів Коенів, їхні фільми «Бартон Фінк», «Великий Лебовскі»... Це інтелектуали з почуттям гумору, котрі пишуть дуже неор-динарні, кумедні сценарії. «Бартон Фінк» — це взагалі пасаж щодо Голлівуду, чорний фарс, комедія на тему великих кінематографічних корпорацій і чистого мистецтва. Люблю Вуді Аллена, безумовно, Квентіна Тарантіно — «Убити Білла». В Америці теж є багато гарного кіно.

— Якось ви зізнавалися, що не любите серіалів...

— Ні, я такого ніколи не казала. Просто жоден серіал від початку до кінця не переглянула. Це точно. Мабуть, хотілося б «Ідіота» Володимира Бортка подивитися повністю, «Доктора Живаго» або «Майстра та Маргариту». Це екранізація класичних романів, поставлених як серіали. Та на них просто бракує часу. А от коли мене запрошували зніматися, я завжди погоджувалася. Проте як акторка можу сказати: очевидна різниця між серіалами та кіно — на користь кіно, через цілу низку моментів. По-перше, серіальна форма викладу сюжету мене дратує. Є закон серіальної драматургії, за яким інтригу треба, найчастіше штучно, розтягнути на багато-багато серій, а наприкінці вечора має бути така зачіпка, котра заінтригує глядачів, щоб вони завтра теж увімкнули телевізор і продовжували дивитися. Треба глибше розписувати конфлікт, робити його багатшим. Тільки детективи і трилери виправдовують цю форму, бо розслідування можна вести до нескінченності. По-друге, кіно знімається на плівку. У плівки є величезна кількість переваг — за спектром кольору, за якістю роботи операторів, за можливістю відображення роботи зі світлом. Це все глибше, багатше — новий світ. А серіали зазвичай знімають на відео. І це не дозволяє ні створити атмосферу світлом, ні поставити камеру, ні розглядати довго актора, ні підсвічувати його обличчя. Це створює зовсім інший візуальний образ на екрані. Всі актори знають, що зніматися у серіалах не дуже вигідно. Як сказав один мій знайомий італійський кінематографіст: «Усі наші зірки створені світлом». Адже обличчя відіграє колосальну роль у кінематографі, там відкривають обличчя. Обличчя — це подія. У кінематографі — точно подія. А на відеоплівці це неможливо. Як відомо, наші серіали знімають швидко, у короткі строки. І через різні матеріальні обставини немає можливості весь час переставляти світло, робити його складнішим. Ставляться інші завдання. Сам підхід до взаємин сюжету і глядача послаблює вплив історії. Але нині, за такої кількості стресів у нашому житті, на щастя, завжди є можливість відсторонитися і подумати про те, що це віртуальний світ. Життя нині таке тяжке, і не кожен хоче ставати жертвою екрана. І все одно телевізор сприймається як панацея від того, що відбувається за вікном, від того, як минув день. Коли я страшенно втомлюся, люблю щось приготувати або підігріти, сісти перед телевізором і переглянути вечірні новини, політичні ток-шоу. Телевізор я використовую як пігулку від життєвого стресу, просто щоб ні про що не думати. І серіали, безумовно, виконують таку роль. Коли я жила в Америці, тут ішла «Санта-Барбара» й усі ці нескінченні мексиканські серіали, — наша публіка тільки-но знайомилася з ними. Був популярним чорний гумор: «Уявляєш, вона померла і не додивилася «Санта-Барбару». Насправді це був не жарт, не анекдот. Йшлося про конкретних людей, яких можна собі уявити. Причому це не якісь примітивні люди, у багатьох була вища освіта.

— От стосовно освіти. Ви ж самі закінчили Вищі режисерські курси.

— Так, я закінчила ці курси. Це був експериментальний однорічний курс, який запропонував Олександр Мітта. Зазвичай курс триває два роки. Мітта нам давав американську схему створення кіно, коли є дуже чітка наука написання сценарію, його структура, підручники. Більшість американських мейн-стрімівських фільмів створені за цією схемою. Він цю схему і викладав, пояснював із переконанням, що це правильно. Насправді це дуже структурує хаос творчості, коли сидиш і думаєш про сюжет, як його розписати, на чому його побудувати, чим захопити глядача. Там така формула оптимально виведена. І от я займалася у нього рік. Плодом праці й навчання стали дві мої книги. Перша — «Ідіотка», роман-біографія. Якби могла не визначати жанр, ніколи не визначала б. Коли писала, не думала над цим. Придумала, коли видавництву треба було сформулювати жанр для продажу. І друга книга — «Нет-Лєнка», документальна проза. Знову-таки, треба було визначити жанр. Та це історія, відірвана від біографічної хронології. До біографії не має жодного стосунку — це мої міркування і справді документальні замальовки, які перемежовуються із вигаданими мною оповіданнями або есеями.

— А крім книг, якісь свої режисерські роботи плануєте?

— Коли вступала на режисерські курси, справді не знала, чи є в мені режисер. Цікаво було про це дізнатися. Коли я зняла маленькі курсові робітки, щось написала, склала, то самій собі відповіла: так, я потенційний режисер, я маю ці риси та якості, які потрібно розвинути. Я зрозуміла, що можу цим займатися. Проте не існує режисера, котрий не зняв кіно. На етапі навчання я кіно своє знімала, а були студенти, які не зняли нічого взагалі. Але після курсів я кіно не зняла. Говорити про це безглуздо. Та періодично про це думаю. Відомо, що режисури неможливо навчити. Сказати, що режисер — це людина високого інтелекту або ерудиції, — теж невірно. У чому полягає цей дар, зрозуміти й відчути дуже складно. Це, безумовно, люди дії, люди-лідери, які мають харизму та волю, котрі вміють організувати і повести за собою групу, підкорити собі, своїм ідеям, задуму інших. Це люди, здатні розуміти драматургію і писати сценарії. Основоположна для режисера здатність діяти. Адже відомі приклади, коли студенти закінчували режисерські факультети як блискучі відмінники, подавали надії, але ніколи нічого не зняли. А ті, хто був сіреньким і ніяк себе не проявив, у результаті знімають і стають Режисерами. Відомо також, що режисура — це позиція, це погляд, це бачення. Хоча є ремесло. Щоб знімати серіали, потрібна низка рис, які я перелічила. Та це все-таки не авторське кіно. Це телевізійне кіно, і тут позиція не обов’язкова.

— Що можете сказати про свою нинішню кіногероїню, котру телеглядачі двох країн — України та Росії — практично щовечора бачать у «Сестрах по крові»?

— Вона одна з лиходійок — своєрідний символ зла. Я намагаюся знайти і виправдати мотивацію моєї героїні, її нормальну людську сутність, показати, до чого призводить злобування. Адже «лиходіїв» у цьому сенсі серед нас величезна кількість — це наші сусіди, колеги. Це не збірний образ, не пушкінський Сальєрі, не підступники з казок — коли зло спущене згори. Просто нормальна людина, звичайна жінка зі своєю складною долею. Можливо, вона авантюристка чи мстить за своє минуле. Ми всі сповнені якихось дрібних претензій до людей у нашому минулому або в нашому сьогоденні. Такого побутового лиходійства повно — іноді воно відбувається з ревнощів або заздрості.

Моя героїня — дуже розумна, із сильним характером, за першою освітою — бухгалтер, фінансист. На Заході це дуже популярна професія. У всіх є домашні бухгалтери — accountant, вони, майже як адвокати, мають великий попит. У нашому «радянському» розумінні бухгалтер звучить практично як бібліотекар, доморослий невдаха. Та якщо назвати її accountant-вумен, це звучатиме дуже престижно. У сюжеті замішані любовні мотиви. Але так чи інакше жінки в певному віці озлобляються. Їхня життєва філософія інша, ніж у людей, які обирають. Якщо це вибір, а не даність... Отак і живемо. Якщо це питання вибору, віри, філософії, світогляду — це одна річ. Але ж самотніми стають найчастіше не через вибір, а за фактом. І все ж таки вони себе захищають, як можуть. Я намагаюся знайти конкретних людей, які могли б допомогти побудувати цей образ. І найяскравіше поки що нагадує героїню одна моя знайома в Москві. Дуже цікава особа, абсолютний мізантроп, про людей розмірковує з великим скепсисом, із іронією. У неї гострий розум, вона освічена, притому людина, здатна до глибоких відчуттів. Але не щадить людство і дуже гостра на слово. Страшенно любить інтриги і дуже красиво про це розмірковує; готова піти на авантюру, ну, щоб когось пошити в дурні або щось підлаштувати. Я вивчаю цей характер, і мені цікаво, він не плаский — він насправді є втіленням зла.

— В одному з інтерв’ю ви зізнавалися у своїй наївності.

— Знаєте, всі ці визначення — прямодушність чи прямота — вони, мабуть, не зовсім точні. Просто я іноді потрапляю у конфліктні ситуації з людьми. Коли аналізую, чому це відбувається, розумію — я намагаюся називати речі своїми іменами в коректній формі, навіть коли це стосується не особистих питань, а справи і ситуації. І зустрічаю раптом жахливу, негативну реакцію. Пізніше розумію, що в цьому винна моя прямота, і надалі висловлюватися потрібно обережніше, хитріше.