Роман з провінцією

До нас мав приїхати Інґо Шульце — великий сорокадворічний німецький письменник. Він мав приїхати до нас не просто так, а з презентаціями — львівське видавництво ВНТЛ «Класика» щойно випустило у світ його «Симпл сторіз — Роман зі східнонімецької провінції» в українському перекладі Ольги Сидор.

Це мало статися на початку березня. Ми планували зустрітися з ним у Києві, Львові, Франківську та Чернівцях — це мала бути фантастична подорож, у чому я анітрохи не сумніваюся. Але фараони захотіли, щоб ця подорож вийшла інакшою.

Уперше в житті Інґо змушений відмовити у приїзді — через хворобу, що вчепилася до нього в Єгипті. Тож зараз, коли я пишу ці рядки, мені залишається слухати його голос з компакту — він читає свої оповідання з першої збірки, тут і зараз, у моїй кімнаті, тобто він усе-таки є.

Добре, коли задумане збувається. Добре, що 2 травня 2003 року я стояв на Александерплятц у Берліні, поруч із відомим годинником, котрий показує актуальний час у кількох десятках столиць земної кулі. Добре, що ми з Інґо розпізнали один одного під тим годинником. Зрештою, Інґо Шульце фактично неможливо з кимось сплутати — у цьому обов’язково переконалися б ті з вас, які прийшли б на наші березневі презентації. Якби він таки приїхав. Але досить про те, що не збулося.

В оригіналі назва його роману пишеться як Simple Storys — саме так, не stories, а storys пишеться його друге слово. Надто очевидна помилка створює прозорий натяк не тільки на стилістику, але й на проблематику книги. Ця погано опанована англійська мова «нових федеральних земель» може сприйматись і як пародія на їх не цілком вдалу вестернізацію. Хоч, на мій погляд, у назві роману відлунює ще й пізньосередньовічний «Симпліцисимус» — літературний блокбастер часів 30-літньої війни, одна з основоположних підпор німецького письменства всіх часів. Роман Інґо Шульце має непогані шанси стати настільки ж зразковим, що і його ґріммельсгаузенівський предтеча — принаймні німецькі критики одностайні в тому, що це довгоочікувана «книжка, яка дивує і лякає». А вміння лякати і дивувати — мабуть, не найгірша з письменницьких рис.

На ту нашу першу зустріч у травні 2003 року я приїхав зі справжнісінької східнонімецької провінції. Отже, Інґо не мусив мені особливо довго пояснювати, що перебуває за лаштунками чи то пак на тлі його роману, які соціальні ландшафти роблять цей текст чимось, що дивує лякаючи. Я вже другий місяць жив у родинному маєтку Ахіма та Беттіни фон Арнімів, у такому собі селі Віперсдорф, зусібіч оточеному сосновими, але не тільки, лісами. Ця обставина, безумовно, спричинила дві особливості тамтешньої місцевості: по-перше, з неї виводилася історична Червона Шапочка (як тут не згадати ендеерівське шампанське з тією ж казковою назвою!); по-друге, вся околиця просто напхана слідами радянської військової присутності: гарнізонні руїни, порослі хвощами плаци і спортзали, покинуті в лісах разом із ракетами ракетні бази, загадкові для всіх наступних поколінь об’єднаних європейців написи на бетонних стінах — «ДМБ-84» і все таке інше — переважно у три літери.

Земля Бранденбурґ належить до найбідніших територій нинішньої ФРН. Якщо тут доречні якісь порівняння, то це такий собі їхній Донбас, не в сенсі вугільному, а в сенсі проблемному, депресивному — територія безробіття, бідності, розчарування і нарікання. Німці загалом ніяк не можуть оговтатися від власного об’єднання, котрому скоро виповнюється аж 15 років. Поділ нації на «вессіз» і «оссіз» виявився напрочуд живучим — при цьому значною мірою не тільки на рівні «пересічних громадян», але й на рівні суспільних еліт. «Вони приєдналися до нас, щоб нічого не роблячи жити за наш кошт», — кажуть заможно-респектабельні «вессіз». «Вони приєднали нас до себе, щоб зруйнувати наш колишній добробут», — відповідають знедолено-нестабільні «оссіз».

Я ніколи не забуду цих віперсдорфських людей з їхніми нетипово для Німеччини запитими лицями. Пам’ятаю, як ми забігли сховатися від бурі до сільської забігайлівки. Було хронічно порожньо, якось уже навіть мертво, і ціла родина господарів заходилася нас обслуговувати — по-перше, з нудьги, а по-друге, напевно, тому, що ми виявилися нарешті повноцінними сторонніми клієнтами. Місцеві алкоголіки в рахунок не бралися. Ми виглядали винятково платоспроможними. Господиня, дещо з самого ранку підхмелена, сльозила очима, шморгала сизуватим носом і ледь розбірливою говіркою повторювала одне й те саме: що раніше в неї постійно засиджувалися «письменники з замку», а тепер от вони не ходять — чому? Того разу ми напили всього на якісь 10 євро, але це стало подією тижня, коли не місяця. Буря невдовзі вщухла і ми змогли рушати далі. І тоді, вже на порозі, ми почули прощально-жалісливе господинине «Попросіть письменників, щоб заходили…».

Тому, коли через тиждень-другий я їхав — єдиним на день автобусом і з трьома пересадками — на зустріч до Берліна, я вже приблизно знав, що це таке: роман зі східнонімецької провінції.

Ці звичайні історії, розказані чи то пак показані Інґо Шульце, місцями дуже нагадують мені «Маленькі трагедії» Миколи Рябчука. Здавалося б, цілком інший час і цілком інша країна, а трагедії, виявляється, усе ті ж — маленькі. Хоч — і тут починається чарівна відмінність — у Шульце вони сплелися, зв’язалися, сплуталися і переросли у роман. Ми не можемо внутрішньо відстежити всіх його історій — цей роман із тих, де значно більше прихованого, ніж оприявленого. Але ми можемо бути упевненими в Авторові — хто-хто, а він таки тримає під контролем цю схильну до порожнин та розривів дійсність.