Роман ІЗ ПРОДОВЖЕННЯМ Віктюку — 19. І на більше він не згодний

Роман Григорович Віктюк, гордість Львова і пострадянського театрального мистецтва, днями відзначає ювілей. З цього приводу ювіляр намагається віджартовуватися або вводити в оману громадськість: «Та мені не 70, а лише 19!»

Громадськість йому радо вірить і, обожнюючи ювіляра, строчить відкриті листи президенту країни: «Просимо вас, шановний Вікторе Андрійовичу, розглянути питання про присвоєння Віктюку звання народного артиста України». Серед підписантів «видатні діячі мистецтва України» (це за текстом) — Є.Мірошниченко, Б.Ступка, А.Роговцева, С.Ротару, В.Гришко, О.Сумська, А.Данилко, М.Мозговий. Те, що три останніх діяча теж «видатні», — звістка радісна й жахлива. Та й чи потрібен Віктюку «народний» (із Н.Могилевською хіба змагатися?), якщо він давно «міжнародний»? Проте це не зовсім ювілейна тема.

Нині ж ювіляр сповнений планів і активних творчих задумів. Нещодавно, коли палала пожежа на відкритті арт-центру В.Пінчука, сам мені признавався, що одержимий ідеєю поставити спектакль «на трьох» — на М.Галкіна, А.Данилка та Є.Шифріна, і що це обов’язково буде театральна «бомба». Громадськість (у моїй особі) відразу губиться: «А чому до списку не внесено Ф.Кіркорова і що за сюжет — «Три мушкетери», чи, може, «Три сестри»?» Але й це не ювілейна тема.

«Ювілейна тема» — Віктюк за розмальованою завісою своїх найкращих звершень. Коли пам’ять мені не зрадить. І відразу пригадується час його тріумфів, черг (біля кас), істерик (після спектаклів). Це кінець 80-х, початок 90-х ХХ століття. Тоді в ароматах його сценічних туманів виникали незабутні силуети. То Тетяна Дороніна: «Стара актриса на роль дружини Достоєвського» — роль-виклик, спектакль-доля, режисура-вчинок, адже від актриси у ті часи відвернулися практично всі. То Аліса Фрейндліх: «Осінні скрипки», її Варвара у фіналі прикипіла до валіз, усвідомлюючи фіаско, а зал ціпеніє, а в душі рветься остання струнка. То Валентина Тализіна: «Лоліта», вона грає матір німфетки Шарлотту — грає ризиковано, іронічно, з легким стьобом над «американщиною»; нині ж у серіалах на кшталт «Міського романсу» так грати вже й необов’язково. То Ада Роговцева: «Священні чудовиська» — вона тоне в дощі троянд під пісню Даліди, плете химерний візерунок своєю естетською грою, ще не підозрюючи, що доля після Віктюка вже наготувала на неї сіті... І таке інше. І такі інші — ті, про кого вже неодноразово повідомлялося (зокрема й на сторінках «ДТ»).

Віктюк, безперечно, увійде в історію театру. Але, гадаю, не як реформатор (у його естетиці багато і від Таїрова, і від Меєр-хольда, і від Євреїнова, і від модерного французького театру). Він увійде туди радше як «реані-матор». Тому що у свій найкращий період реанімував на радість усім нам надзвичайний, рідкісний і майже забутий наприкінці ХХ століття глядацький стан — «бути обманутими». «Бути зачарованими». Зачарованими секретами його режисерської алхімії, які не можна прорахувати. «Так» справді було...

І ще він увійде в цю історію (театру) як «медбрат». У ті часи він був майже «невідкладною допомогою» для великих артистів, котрих на смерть з’їдали порожні сезони. А він приходив, надихав, підбадьорював, давав роботу, придумував феєричні мізансцени — і актор (актриса) розквітали: Ера Зіганшина, Ірина Соколова, Георгій Бурков, Лія Ахеджакова... Тощо, тощо.

Не важливо, що було потім. І те, що «людина збоку» перейшла на інший, офіціозно-театральний бік, злившись із по-літістеблішментом і поп-символами, і те, що цей «бал» зрештою переситився своєю львівською Попелюшкою... Усе це не зовсім ювілейні теми.

А от головна, «ювілейна», тема — усе-таки наші невичерпні чекання. На прапорі Театру імені Його ніби написано «Святковість! Чуттєвість! Театральність! Естетство!» Й іноді, бодай у ювілейні дні, хочеться, щоб цей прапор було приспущено... На день. На місяць. Хоч сезон. І він (тут уже я, мабуть, повторююся у своїх естетичних запитах-мріяннях) поставив спектакль реалістичний. Психологічний. Коли актори говорять — і зрозумілий текст, а за ним прихований зміст. Або коли ходять по сцені — і не падають безглуздо на підлогу... Останні років двадцять він, задравши поли кольорових піджаків, утікав від побутоописового, реалістичного театру (сам його і лаяв останніми словами), як Гаррісон Форд від копів у фільмі «Втікач», як Мопассан від Ейфелевої вежі. Та його витоки (у тому числі львівські), власне, і в цьому театрі — в «Уроках музики» Петрушевської (на сцені нормально ходили, виразно говорили, були навіть меблі), у «Квартирі Коломбіни» тієї ж Петрушевської (сірий побут він задрапував білими тканинами — і побут став не сірим, а світлим).

От і повернувся хоча б на годину до цієї «квартири», на ці «уроки». І на менше ми не згодні.