Роботе, ти ж став людиною. Kraftwerk у Києві — головний концерт року

Насправді «головний концерт року» вже відбувся. Діялося в «Арені». Зовнішній привід — чергова арт-подія в «господарстві» В.Пінчука. Привід історичний — виступ групи Kraftwerk, музикантів якого заведено вважати «бітлами» епохи електронної музики. Культова команда рідко гастролює. За деякими даними, їхні гонорарні запити — близько півмільйона у.о. Їхня творчість — «епоха», хоч би як банально це звучало. Незважаючи на щільність аудиторії на київському концерті, все ж було очевидно: це сенсація лише для посвячених, зовсім не масовий психоз, а швидше — індивідуальне задоволення.

Без жодної помпи звершилося явлення роботів-гітаристів Kraftwerk перед українськими креативниками, тусовщиками, гламуром... І простими смертними меломанами. Останніх, утім, було небагато. Але кілька дивовижних бабусь бібліотекарського вигляду органічно вписувалися в публіку «освічених». Днями на нас зійшла «музика майбутнього» із далеких 70-х. Коли в життя людини несміливими кроками став входити комп’ютер. Завдяки йому в епохи з’явився саундтрек із набору крафтверківських хітів — «Автобан», Radioactivity, Trans Europe Express, The Man Machine і, звісно ж, найвідоміші Das Modell («Модель») та Die Roboter («Робот»). Усе це було написано до 1980-го.

А в 2008-му завмерло монументом — пам’ятником реалізованої революції звуку, разом із якою в музику влилася нова релігія електронного саунда. І буржуа з Дюссельдорфа стали черговими пророками.

У гонитві за автографами на київський концерт фанати принесли не тільки платівки групи, а й свої голі торси. Поклоніння було масове, дуже позитивне.

Заведено вважати, що Kraftwerk — піонери електронної музики. Хоча це й не зовсім так. До них не бракувало і експериментаторів, і утилізаторів. Французький електронник Жан-Жак Пері з допомогою класичного синтезатора Moog чудово творив легкі мультяшні мелодії.

Але дюссельдорфська група влилася з іншою місією — популяризувати електронний звук. Вони, як і «Бітлз» (симптоматично, що назви обох груп у нас давно пишуться кирилицею), на тлі повної свободи еволюції у своїй музиці — справжньому екстазі творця, який розвивається не озираючись на бізнес або мейнстрим, але завжди вміло перемагаючи їх, примудрилися побудувати цілий світ Kraftwerk із власними концептом, естетикою, грою в богів і дивовижно універсальною творчістю. Один чудовий київський меломан пояснював таємницю популярності Kraftwerk простою мелодичністю: «Поглянь, хто тільки не робить на них кавер-версій!» Будь-яку з композицій, що муркотять комп’ютерним звуком, можна зіграти хоч під гітару. Що, власне, зробив одного разу пітерський Messer Chup, переклавши Das Modell мовою «диявольського серфа». Але мені здається, не тільки мелодика зробила Kraftwerk королями. Усе набагато складніше.

Kraftwerk — це ретро і ф’южн одночасно. Це поп і авангард в одній електронній коробці, це лик і безликість авторів. Робот із людським серцем.

Хоча група завжди виступала як квартет, у цій державі панувала абсолютна монархія. Королями, які стоять за феноменом Kraftwerk, офіційно завжди були Ральф Хюттер і Флоріан Шнайдер. В описі цих особистостей є багато від негативу нордичного характеру. Сноби, зарозумілі інтелектуали з вищого класу, які наймають ще двох підручних виконавців. Такими у книжці спогадів «Я був роботом» їх малює перший барабанщик Вольфганг Флюр. Останній учасник класичного складу, автор «Моделі» Карл Бартос, а нині професор Берлінського університету мистецтв, який викладає звук, років зо два тому приїжджав у Київ із власною програмою — напівдіджейським сетом, у якому, звісно, були й крафтверківські хіти. Говорити про своїх колишніх соратників він явно не бажав.

Але унікальність Kraftwerk ніколи не трималася на особистостях. Ральф і Флоріан, які декларували «душа машини — найважливіша частина нашої музики», потрапили під диктат цієї машини. Не найгірша доля художника ХХ століття. Він оминає мораль на догоду грошам, славі або пошуку вічності. І те, що зіграв нам Kraftwerk у 2008-му, можна буде успішно повторити через сотню років... З людьми чи без.

Отож на майданчику чотири постаті за ноутбуками. Величезне яскраве мінімалістичне відео позаду. У фіналі під композицію Die Roboter людей замінюють манекени. Ось і вся магія! Таку саму чотири роки тому я спостерігала на концерті в Москві, в Лужниках. Тисячі й тисячі — місцевий Уемблі — скандували «я твій слуга, я твій робітник». На паралельній сцені виступав Таркан, і голова від цієї російської солянки йшла обертом.

Добре хоч, що Kraftwerk, які не звикли ділитися славою ні з ким (свого часу до них безрезультатно підступалися і Майкл Джексон, і Девід Боуі), відмовили тоді в розігріві групі «Технологія».

Ура, Київ! Пінчук надав Kraftwerk значно більш «ідейний» простір, який відсилає до початку історії групи, коли музиканти грали на виставках сучасного мистецтва, формуючи свою публіку з богемної еліти.

За ці роки богема примножилася. Прийшли нові покоління. Змінилася сама електронна музика. Але Kraftwerk залишився поза часом. З останньою своєю платівкою Tour de France (2003) вони органічно влилися в нове століття. І сучасне мистецтво знову розвело руки і обняло Kraftwerk з новою силою: друзі музикантів Андреас Гурскі і Джулія Стошек запропонували групі завершити відкриття виставки «Рейн на Дніпрі».

Естетичне цунамі було сильніше за реальну зливу на концерті Пола Маккартні. Ну а наступне, за що не тільки дякуватимуть Віктору Михайловичу, а й «качатимуть» його, — американські авангардисти Residents. Принаймні на цьому зійшлися всі опитані мною фанати Kraftwerk.