РІМАС ТУМІНАС: «ДИВИТИСЯ НА ВОГОНЬ І РОЗПОВІДАТИ ІСТОРІЇ...»

«Маскарад» Вільнюського малого драматичного театру в постановці Рімаса Тумінаса, показаний у рамках Міжнародного театрального фестивалю «Київ травневий», змусив вдячних глядачів замислитися не лише про спектакль, а й про режисера. Завісу таємниці злегка відкрила прес-конференція з паном Тумінасом, організована дирекцією фестивалю й особисто А.Кужельним. Але тільки завдяки ексклюзивному інтерв’ю я ще раз переконалася: литовського режисера всерйоз хвилює «втрачений час». Його спектаклі наповнені диханням і рокотанням вічно плинучої кудись «ріки часу». Але при цьому для Тумінаса існує одна універсальна, незаперечна, чарівна епоха. І це «золота доба» великого, класичного мистецтва. Доба, в якій можна запросто розмовляти з сердешною Ніною Арбеніною або шиллерівською Марією Стюарт. І ще, із таємною дитячою радістю, дивитися на вогонь і розповідати історії. Справді, що ще потрібно людині?! Тільки, аби одна історія була краща від іншої.

— Рімасе, ви постійно звертаєтеся до класичних текстів: Шиллер, Лермонтов, Гоголь... Звідки така пристрасть до класики?

— Коли після закінчення інституту я працював у Вільнюському академічному театрі, існував неписаний закон: давати молодим режисерам для постановки лише казки чи п’єси сучасних драматургів. І я не уникнув загальної долі. Був, правда, один щасливий збіг: на фестивалі драматургії соціалістичних країн я зробив болгарську п’єсу «Січень» у жанрі притчі. П’єса ця мала аромат класики, була написана за законами класичної драматургії. Я одержав за «Січень» першу премію. І, окрилений радістю, вирішив, що все мені тепер відкрите й доступне, що я все зможу... Та ба! Мене посадили на казку.

— Це що була міра покарання?

— Так, покарання за успіх на фестивалі. Адже ми, литовці, — маленький народ. Відносини з нами — важкі, складні. І ось я зробив дві казки та просто зненавидів дітей.

— Невже досі ненавидите?

— Уже ні. Минулося. Але тоді я думав: «Навіщо діти ходять у театр? Адже ця справа серйозна, доросла...» Хоча розумом усвідомлював, що дитячий театр також потрібний і важливий, але не знаходив у ньому інтерес. А сучасну драматургію інтуїтивно намагався робити під класику, дотягти її до класичного рівня, намацати драматизм, виявити його. Щось мені вдавалося, отож глядачі дивувалися: «Це класика чи сучасність?!»

Адже під час постановки сучасних п’єс я не користувався костюмами та предметами, які відповідали часу, обходився без телефонних апаратів тощо. Словом, шукав виразні засоби, притаманні класиці. А потім, відпрацювавши десять років у Вільнюському академічному театрі, підійшов до Чехова. І розпочалося життя Малого театру, який сьогодні у вас у гостях.

— І що ж для вас означає аромат класики? З яких «нот» він складається?

— Бачте, класика цікава, багата, у ній усе минуле життя і можливість містифікувати. А сучасність я не розумію, не знаю, її начебто не існує для мене, вона мені нецікава. Я там, звідки ми всі прийшли. У історії, у минулому. Там мені і сумно, і добре.

— Проте в реальному житті ви — слуга двох панів. Я маю на увазі «Современник» і Вільнюський малий драматичний театр.

— Така ситуація справді мала місце, поки будувався й ремонтувався наш театр, наш дім. Ще десять років тому його виділили, але ремонтувався він дуже повільно. Я вже звикнув до цього вічного ремонту, зручно було нити. «Немає театру, не спорудили, немає будинку...» Адже якщо немає театру, немає будинку, я можу собі дозволити поїхати будь-куди та ставити спектаклі на стороні. Але цього року про мене подбали та сказали прем’єр-міністру, що я вже багато років чекаю свого будинку, свого театру. Той виділив великі гроші, і я злякався. Адже тепер доведеться більше працювати вдома. І нити начебто уже немає чого.

— І «Современник» розпрощався з вами?

— «Современник» і не збирається зі мною прощатися. Усіма способами домагається, аби я залишався з ними. Та й не лише «Современник». Ось Вахтанговський театр, де я недавно закінчив «Ревізора». Там також скандал зараз відбувається.

— Який скандал?

— Пов’язаний із першою реакцією критиків і громадськості на «Ревізора». Московські критики зараз грають у владу. Вони відчули, що можуть створювати чи вбивати образ актора, режисера або театру. Словом, такий самий сценарій повторюється, як і з «Марією Стюарт». Спочатку цілковита ворожість, потім пауза настає, а з другою хвилею вступають театральні критики, театральна громадськість. Вони аналізують і навіть підтримують. А третя хвиля — це загальна любов.

— «Маскарад», як я розумію, вже в хвилі загальної любові?

— Так, уже. Хоча в Петербурзі, на прем’єрі спектаклю, нас розбили й розбомбили. А потім у Москві полюбили... через паузу.

— Якось ви сказали, що хочете перед прем’єрою потрапити під машину. Але не так, щоб розбитися на смерть, а щоб на певний час виявитися в лікарні. Усі вас доглядали б і втішали. Звідки таке бажання?

— Страх мене обіймає. Напевно, страх такої самої природи, як і в Гоголя. Коли ти в сумнівах і в розпачі, сам себе ненавидиш, хочеться відштовхнути, відкласти, відкинути, передумати, перерепетирувати, розпочати все спочатку.

— Як же ви виходите з такого стану?

— Іноді допомагає погляд зі сторони, погляд друга, знайомого. Найчастіше це мій композитор, його звати Фаустас Мартинас. Він такий розумний хлопець, спокійний, холодний, раціональний. Вміє виводити мене з цього стану. Отож, поки що я не побував під колесами.

— На прес-конференції ви часто згадували про дитинство. Напевно, дитячі враження відіграють для вас як режисера визначальну роль. Ви так і не вилікувалися від свого дитинства?

— Та либонь нічого більше й немає. Нічого, крім дитинства. Дитинство, яке було в кожного з нас, для мене — окремий світ, абсолютно самостійне життя. Я не можу поєднати себе дитину й себе дорослого. Мені здається, що це була інша людина, котру я добре знаю, котра пройшла шлях пізнань, відкриттів, мрії. І ця людина, яка також я, — найголовніша, найзагадковіша та найдраматичніша. А потім — риса, і перехід у дорослість. І зруйнувати цю рису мені не вдасться. Та й не варто, напевно. Адже основна цінність світу там, у дитинстві.

— Кажуть, у творчої людини має бути або дуже щасливе або дуже нещасливе дитинство. Тільки не середнє, сіреньке. А ви можете назвати своє дитинство щасливим?

— Я ще буду щасливим, коли виросту. Коли поставлю багато спектаклів і зароблю багато грошей. А поки я ще не виріс. Даю собі років 15 на виростання, а потім уже можна буде повернутися в природу й дитинство. І, можливо, тоді зустрінуся я — нинішній із залишеним там двійником.

— Про дитинство ви любите розповідати, а про подальшу свою долю — не дуже. Чому?

— Бо в моїй біографії немає нічого цікавого. Я нікого не вбив і не сидів у в’язниці. І батьки мої не загинули. Словом, немає трагедії. А який же художник без трагедії? Ну, вісімнадцять років жив у селі з батьками. Тато мій — дивна людина, крутий, жорсткий, перебував з усіма в постійному конфлікті. Його з району раз у раз виселяли, і ми кочували селами. Тому в мене немає постійної школи, шкільних друзів, одного якогось села. Села, в якому я народився, уже не існує. Загалом, я такий — вічно з валізами. Тому в мене в п’єсах завжди валізи з’являються. І сценографічні рішення в мене не зациклені на якомусь певному місці, інтер’єрі. Лише простір, людина, її шлях. І час, що іде.

— Напевно, ви завжди мріяли про власний будинок, сад?

— Так, мріяв. Особливо про сад. З яблунями й вишнями. Батько все намагався посадити сад. Але тільки посадить щось — нас виселяють, і потрібно їхати. Але зараз я посадив сад на хуторі. Працюю на землі та з землею.

— А ви не відчуваєте спокусу кинути театр заради саду?

— Я так і роблю іноді. Усіх обманюю. Прикидаюся хворим та їду в мій сад. Він розташований за 50 км від Вільнюса. Там я з природою живу та працюю з деревом. Роблю ліжка, столи, стільці для рідних і знайомих. Ось, говорю «Современнику», Волчек, що треба відпочити, зробити паузу. Але вона однаково планує.

— Як би ви визначили основні естетичні принципи «театру Тумінаса»?

— Образно кажучи, мій театр нагадує жіночий дім. Спокій, тишу, де чутні вода й земля. Де живе людина зі своєю історією. Людина, не здатна озлитися. У цій тиші солодко лічити свій час і відчувати, як він минає.

Словом, настав час простого, відкритого, розумного, мудрого, спокійного театру. І, звісно, доброго. Головне, аби була тиша, спокій, і все нагадувало про дитинство. Тоді можна й історію розповісти.

— І які історії ви плануєте розповідати?

— Ну, думаю про «Юлія Цезаря» Шекспіра, про беккетівського «У чеканні Годо», про Дон Кіхота, нарешті. Дон Кіхот зараз потрібен. Потрібно, аби він прийшов. Цікаво, як він дивуватиметься та сприйматиме сьогодення. Узагалі в театрі зараз просто необхідна тема трагічного романтика. Але я не знаю, що поставлю спочатку.

— Чи є актори, у котрих ви постійно маєте потребу, яких вам болісно не вистачає?

— Є, звісно. Нейолова, Яковлєва. Ось, Нейолова після «Марії Стюарт» просто зіпсувала мені життя. Роблю наступну роботу й постійно згадую про неї. «Ось тут Нейолова так зіграла б, вона дала б...» Заважають вони мені з Яковлєвою своєю відсутністю. Повернутися й убити треба.

Або от іще Сергій Маковецький... Надзвичайно талановитий актор! Але ж усіх не збереш разом, та й непотрібно, напевно. Треба саджати свій сад, будувати свій дім. Щоб у ньому було затишно, тепло, можна було чути одне одного та життя, землю, воду. Дивитися на вогонь і розповідати історії.