Режисер Крістіан фон Гьотц: «Інтриги були... Одеську оперу потрібно терміново рятувати»

Близько місяця Одеса слухає дивні арії — з «опери».

Слухає, як у місцевому Національному (оперному) театрі гризуться адміністратори.

Колектив перезбуджений. Як сидорову козу — цей колектив — водять від однієї конфліктуючої сторони до іншої. І буцімто під адміністративним тиском балерунів та співачок подвигають на підписання колективних «листів протесту» (або «листів захоплення») — особисто міністрові культури.

У цей час до театру регулярно курсує «швидка». По черзі страждають від «недостатності» то директор, то його заступник, — боротьба за владу виснажує.

Днями в.о. директора театру, народний артист України А.Дуда заявив про можливість скласти свої повноваження... За умови, що схожі (правда, чомусь більш роздуті!) повноваження складе і його заступник — С.Холденко (поважну жінку, що розміняла сьомий десяток, у деяких ЗМІ величають сірим кардиналом одеського «мистецтва»).

Сумбур. Замість музики.

Хоча прекрасна музика Дж.Пуччіні з опери «Турандот» теж, місцями, пробивається крізь товщу ганебних закулісних ритмів...

Ці «ритми», на жаль, стали надбанням і європейських медіа.

І там, у Європі, наші одеські розбірки вже припечатали — як «оперний кримінальний роман».

Кульмінація ж «роману», як відомо, спалахнула наприкінці травня. Коли напередодні прем’єри «Турандот» найбільшого європейського режисера (улюбленця Единбурга та інших міжнародних фестивалів), Крістіана фон Гьотца, за наказом однієї спритної адміністративної одиниці, було велено «не пущати!» навіть на поріг одеського театру. Його витурили з найманої квартири; влаштували гучний розбір польотів; за нього вирішили — кому співати, а кому мовчати в його ж авторському спектаклі. Цей бідолаха був готовий навіть закрити готовий спектакль через таке віроломство. Але втрутилися і німецький дипкорпус, і наш міністр культури. Прем’єра відбулася (причому успішна).

Цей випадок в історії вітчизняного сценічного мистецтва — особливий. Якийсь феноменальний. Це окремий параграф для нового підручника з історії українського театру. (Прославилися, що називається.) Такого хамства, очевидно, не згадають навіть старожили нашого броунівського сценруху ще з часів своїх поневірянь у кибитках (із реквізитом).

Але відчуйте головне: досі в Одесі ніхто не покараний.

Ніхто — чомусь — за ці витівки, які зганьбили місто й культуру, так і не відповів «за повною».

Сталося б таке, скажімо, в Комеді Франсез, — навіть не уявляю, які сухарі сушив би тамтешній знахабнілий адміністратор. Тут же Мінкульт — ані пари з вуст, пристрасті розпалюються, а «вершник», як і раніше, без голови... Без художнього керівника. Без серйозного директора-розпорядника.

Навіть якщо абстрагуватися від закулісної гризні за владу в престижному будинку в центрі міста поблизу моря, все одно не полишає стійка впевненість, буцімто мова — про приватне комерційне підприємство, а не театр національний... За статус, за репутацію і творчий рівень якого зобов’язані відповідати конкретні особи. І гривнею відповідати, і робочим місцем.

Тим більше що, на думку багатьох західних музичних експертів, на європейській оперній карті нашої України — як такої — даруйте, немає... І поки що не передбачається.

Є в нас гарні оперні коробки, вдосталь властолюбних управлінців; у широкому асортименті — і навколополітичний сумбур, а «музики»...

Саме про це — про музику (не про сумбур), про можливі шляхи виходу Одеської опери з глухого кута — розповів, ексклюзивно відповідаючи на запитання «Дзеркала тижня», відомий європейський маестро (мимоволі втягнутий в одеський конфлікт) Крістіан фон Гьотц... Чия прем’єрна «Турандот» стала для Одеси перлиною, а не біжутерією — з «7-го кілометра».

***

— Пане Крістіан, минув час, а оперні пристрасті в наших краях не вщухають. Який у вас післясмак від роботи в Одесі? Про що хороше насамперед варто б сьогодні говорити — у зв’язку з цим театром?

— Прем’єра опери «Турандот» Дж.Пуччіні в Одеському оперному театрі 22 травня належить до найбільш знаменних і зворушливих моментів у моїй кар’єрі. Прем’єра відбулася з велетенським успіхом. Лунали вигуки «браво!» Зал вітав стоячи... Квитки продані… Було свято саме тоді, коли в чудовому будинку опери на сцені з’явилися «люди в чорному» — наша режисерська команда з Німеччини.

Таке відбувається не часто! І в даному разі є недвозначною демонстрацією… Демонстрацією підтримки глядачем саме «режисерського театру».

Цьому тріумфові, правда, передували чотири тижні тяжкої творчої праці. Але молодь оперного швидко відчула (і сформулювала для себе), що наш підхід до роботи над музичним матеріалом — досить захоплюючий. Вони усвідомили: такий новий підхід — і важливий, і правильний...

— Розумію, що жоден театр без внутрішніх інтриг неможливий... Якою мірою наші, рідні, одеські інтриги вплинули на випуск вашого спектаклю і на його художню завершеність?

— Звісно, інтриги були... Але не хотілося б вдаватися в подробиці. Тим більше що про цей скандал у місцевій пресі вдосталь сказано й написано.

Після скандалу значно важливіше усвідомити, яке майбутнє уготоване цьому театру, що його потрібно негайно врятувати... Аби Одеський оперний і потрапив туди, куди повинен потрапити, згідно зі своїми передумовами — високим рівнем трупи і видатною архітектурою приміщення... Цей театр може потрапити у центр уваги оперного світу.

Одеський оперний, не сумніваюся, має всі передумови для того, аби бути в розряді «великих театрів». Але для цього «щось» повинно відбутися...

— Запитання загальне. Який напрям і яке загальне русло має вибрати для себе хоча б цей музичний театр — щоб не загубитися в строкатому творчому світі Європи, куди Україна (зокрема) так дуже прагне, а все не може стати «своєю серед рівних»?

— Мистецтво розвивається за певними законами… Жоден знавець живопису не поставить під сумнів той факт, що «Венера» Боттічеллі — один із найбільших творів мистецтва всіх часів. Проте якби сучасний митець працював у манері Боттічеллі, його можна було б сприймати лише як дешевий кітч. 23-й фортепіанний концерт Моцарта, незаперечно, належить до божественного прояву людського генія. І якби сучасний композитор представив точно таку ж партитуру — його б ніхто не сприйняв усерйоз.

Такі й оперні закони...

Можливо, й не варто порівнювати роботу оперного режисера з творіннями великих композиторів, але важливо зрозуміти: сучасна режисура — самостійний вид мистецтва і підпорядковується певним «законам розвитку». Ця режисура може передавати дух часу, а може й швидко старіти. Працюючи в Одеському оперному, я помітив, що уявлення про те, якою повинна бути оперна режисура, в артистів стало стрімко змінюватися. Гадаю, багатьом сподобалося створювати оперу не так, як це було... 100 років тому...

— І все ж таки, які реальні творчі зрушення мали б статися в тій-таки Одесі, аби місцевий театр не виглядав тільки великим гарним брязкальцем з оперної барахолки, а сприймався як серйозний сучасний музичний організм?

— Перше, що повинно статися в Одесі, — це пробудження свідомості... Має з’явитися розуміння — якою ми хочемо бачити оперу саме сьогодні.

Опера — це ж не концерт у костюмах. Це не філармонія. Це не місце, де збираються люди, щоб подивитися одне й те ж саме всоте!

Опера — це територія мистецтва. А мистецтво — живий зв’язок із життям. Це дзеркало, яке відображає актуальну дійсність.

Якщо опера не здатна стати таким дзеркалом, таким форумом, або, ще гірше, — не хоче, то рано чи пізно (ще при нашому поколінні чи наступному) вона просто припинить своє повноцінне існування — як мистецтво…

— Дозвольте запитати — «а як у вас?», як у тій-таки Німеччині тривали пошуки «обличчя» сучасної опери?

— У Німеччині аналогічна ситуація спостерігалася 25 років тому... І якби не рішучий поворот у бік режисерського театру, наші оперні театри тепер залишалися б порожніми, а більшість їх — узагалі давно б закрилися.

Слава Богу, цього не сталося.

Тому впевнений, що Одеській опері потрібне молоде професійне керівництво. Частково — з молодих, які достеменно знають, що відбувається в сучасному оперному світі, із людей, котрі розуміють, що треба для об’єднання в Одесі і молодої, і «традиційної» публіки. А це — правильна суміш модерну й консерватизму. Такий вибір має бути усвідомленим. І не можна слухати аргументи на кшталт «нам в Одесі не потрібен модерн, тому що в нас завжди й так було добре!»

Цей театр потребує художнього менеджменту, який мав би чітке уявлення про театральне мистецтво. І на базі цього уявлення та своїх знань ухвалював відповідні художні рішення — тільки на користь мистецтва.

Загалом, Одеській опері давно потрібна сучасна команда управлінців. Вона повинна «горіти»для того, щоб виник пристрасний і хвилюючий театр, здатний будити емоції, входити в живий діалог із глядачем.

Керівництво має бути — в ім’я глядача і трупи — у хорошому сенсі, войовничим (але й піклуватися про людей).

— Як казав один із радянських «класиків», «кадри вирішують усе...» І такий головний кадр в оперному — художній керівник. У чому, на ваш погляд, його теперішня місія?

— Художній керівник повинен домогтися, щоб у центрі інтересу до Одеського оперного стояла не приголомшлива споруда, а саме мистецтво в цій-таки споруді. У момент, коли йде опера, має бути певна розмова з містом... Повинно з’явитися відчуття, що всі мешканці цього міста прагнуть побачити таку оперну продукцію — жити нею, обговорювати її... Саме так усе відбувалося і з нашою «Турандот».

— Хто конкретно запросив вас до Одеси на постановку «Турандот»?

— Запросив Олексій Ботвинов — відомий у Європі піаніст, музикант (фактично, він став продюсером цього проекту. — Ред.). У нього, на мій погляд, є і бачення того, яким має стати сучасний оперний театр Одеси, і залізний характер для реалізації свого бачення... Є можливість залучити серйозних людей в Одесу.

Я б ніколи не взнав цього міста і його чудових людей, якби не Олексій... І, природно, без нього Одеса ніколи б не побачила моєї «Турандот». Тому вдячний за таке запрошення і йому, і місту, і вашій країні.

(Кельн, Німеччина, 4 червня.)

Арії з «опери»

Зовнішній імпульс одеського оперного скандалу — розбірки між «примадоннами». Режисер Крістіан фон Гьотц вибудовував оперу «Турандот» для однієї — Ольги Сподаревої-Пер’є. А прем’єру намірилася співати інша, до речі — хороша вокалістка — Тетяна Анісімова. Європейський постановник, який має своє бачення, став конструктивно заперечувати... І отримав...

Але в цьому — приказка.

Казка — інша. Зіткнулися два бачення, два уявлення, дві економічні платформи — про подальший шлях розвитку цього театру.

Патріархально-філармонічна — лінія диригента і заступника директора. Та інноваційно-європейська — це заявка нинішнього в.о. директора і його прибічників.

І всередині театру утворилося ніби два «центри керування польотами».

Офіційний центр — в.о. директора А.Дуда — зробив ставку на актуальний формат. Залучив до справи не чужу собі людину — відомого музиканта О.Ботвинова. Він спродюсував у цьому сезоні дві успішні модерні прем’єри: балет «Нурієв. Forever» і оперу «Турандот». Це роботи зі знаком європейської якості, з наявністю сучасної режисерської думки. (Частина колективу готова прийняти саме О.Ботвинова як художнього керівника — він музикант, до того ж «свій», одесит, має зв’язки в європейському театрі.)

А неофіційний, але, по суті, головний «центр управління» — заступник директора цього театру, дама пенсійного віку, проте все одно прекрасна в усіх сенсах — С.Холденко. Вона робить уже свої «ставки» — на диригента з Молдови О.Самоіле, якого бачить художнім керівником... (Очевидно, така можлива рокіровка й дозволила б заступникові директора зберегти колишній вплив на економіку, на творчість... Хоча уявити не можу, щоб у якомусь серйозному українському театрі — у М.Захаревича, у М.Резніковича, у М.Бровуна — адміністратор середньої ланки аналогічним чином наділив себе владою Катерини II, втручався у процес творчий... абсурд якийсь...)

У телефонній розмові з «ДТ» пані Холденко стверджує, що конфліктів у театрі не було й немає; що людські та ділові стосунки з в.о. директора паном Дудою у неї чудові; що режисера з Німеччини в Одесі ніхто не кривдив; що одеському театру (на її думку) потрібен саме такий керівник, як молдовський диригент; що закиди опонентів (у зв’язку з її незакінченою вищою освітою) не можуть визначати якість роботи в театрі, оскільки в театральних установах вона трудиться багато років; а всі непорозуміння — лише через «інновації» людини, котра продюсувала «Турандот», «Нурієва»...

Натомість в.о. директора А.Дуда заявляє «ДТ» цілком протилежне: «Ми виявилися не готовими до підкилимових інтриг, до саботажу, до відвертих погроз із боку людей, котрі протягом багатьох років були в театрі тіньовими керівниками, контролювали і фінансові потоки, і визначальні кадрові призначення... Їм не потрібен театр як творча лабораторія, як культурна інституція, а виключно — як годівниця... Тому в цій ситуації і необхідна жорстка позиція керівників країни, області, міста — щоб навести лад у нашому театрі. Має бути створена комісія, котра й зробить відповідні висновки — на основі вивчення багатолітньої господарської діяльності театру...»

Голова Національної спілки театральних діячів України Лесь Танюк розвиває цю ідею в коментарі «ДТ»: «Очевидно, тут і справді все зійшлося у формулі: шукайте жінку... У мене як у голови театральної спілки є чималий архів, присвячений її «життю в мистецтві». Оскільки до цієї пані вже були серйозні питання з боку правоохоронних органів... Високопоставлені одеські чиновники, які покривали такий стиль роботи, регулярно змінювалися... Але не змінювалися методи її роботи. Тому нинішній скандал і не викликає подиву. Викликає подив лише повільність Міністерства культури. Давно час призначити аудит і серйозно перевірити цю «діяльність», щоб знайти відповіді на багато запитань...»

Які запитання?

Не всі з них стосуються сфери творчості.

Одеська опера, як відомо, справді тривалий час була замаринована «перебудовами», ремонтом, стагнацією, періодом простою... І, можливо, не лише комусь конкретному, а багатьом
тамтешнім «конкретним» і доцільніше утримувати в місті цю оперну коробку — виключно як вигідне місце для транзитних екскурсантів, як конвеєр для швидкого сезонного збагачення?

На якого «дядю», цікаво, рік у рік працювали майстерні і швейні величезного театру? Часом не на «7-й кілометр» гарують, коли взяти до уваги, що раніше нових спектаклів — кіт наплакав, а виробничий штат завжди ударно трудився?

Багато версій, багато запитань... І, очевидно, такі теми теж утворюють нинішню «лінію фронту» — в цьому театрі? І тут «базис» визначає «надбудову».

«Цей скандал, у який виявився втягнутим і німецький режисер, вражає масштабом непоправності. Одеса отримала антирекламу. Сам театр втрачає перспективи серйозного розвитку, а також інтересу до себе з боку відомих європейських імпресаріо. Адже авторитет фон Гьотца вагомий. Досить кількох його фраз, щоб надовго позбавити цей-таки театр шансів на можливу співпрацю з цікавими європейськими режисерами, диригентами, балетмейстерами… Ніхто не захоче зв’язуватися з театром, який демонструє світові (стараннями конкретних адміністративних осіб) свою дикість і відсталість, неповагу до творчої особистості і до авторського права…», — так оцінює ситуацію Сергій ПРОСКУРНЯ, екс-директор Одеської опери.

Тим часом одне з головних видань, яке висвітлює в Європі класичну музику, klassikInfo.de, зі скорботою повідомляє своїм читачам: «Якби Донна Леон писала свої романи з місцем дії не у Венеційській лагуні, а в місті біля Чорного моря, то зав’язки у вигляді закулісних причин — корупції, боротьби за владу і непримиренних конфліктів інтересів — кращої не придумати…

Після ремонту цей театр вражає блиском та розкішшю. Але тим більше з ними контрастує запліснявілий і старомодний репертуар, який не сходить із цієї сцени багато десятиліть...

Тільки недавно було вирішено рухатися до нових берегів європейських художніх орієнтирів із допомогою постановки опери «Турандот» відомим німецьким режисером
К. фон Гьотцем, який зчиняє останніми роками своїми постановками фурор у різних країнах, зокрема на Единбурзькому фестивалі. Але, на жаль, показати справжній німецький режисерський оперний театр в Одесі не наважилися, закликаючи до помірного модерну. Також режисеру відмовили в реалізації приголомшливої ідеї сценографії — у вигляді гігантських сходів на весь простір сцени, які б скидалися на знамениті Потьомкінські сходи...»

Якщо так ітиме й далі, то рух «сходами» виявиться виключно — «вниз»...

На запитання «ДТ» про тактику Мінкульту в цій колізії відповідь М.Кулиняка була наддипломатичною: «У червні буду в Одесі. Поспілкуюся з колективом. Хочу оцінити ситуацію зсередини. Вже потім — відповідні висновки».

Однак і тут «підводний камінь» на дні моря. Чи завжди адекватний «диктат колективу»? Чи часто колектив здатний самовизначатися — якими художніми східцями по тих-таки Потьомкінських рухатися: вгору чи вниз? І чи не «колектив» як збірний образ часто і «зжирав» чистих та чесних митців — у різних історичних декораціях, коли «маса» підминала під себе індивідуальний прояв тієї чи іншої цікавої художньої ідеї?..

…І вже «під завісу» — остання «арія». Вона з бурхливого читацького форуму на одному з одеських сайтів...

«З чим і з ким Україна взагалі зібралася йти в Євросоюз? З російським газом? Чи все ж таки зі здоровим і освіченим людським чинником? Одеса втратила все!!! Із третього міста в Союзі вона перетворилася на провінційний населений пункт районного значення! Єдине, що в нас було, — то це оперний театр, який перетворили на музичну скриньку, зсередини оббиту дешевим оксамитом... Не зовнішнім виглядом, а змістом треба пишатися, милі мої! А зміст — це інтриги, ханжество, господарські злочини і відкоти... І доти, доки на керівних посадах у нас залишаються шофери генсеків або партійна буфетниця з двома класами освіти, — пуття не буде... Невже за ними майбутнє…»

Невже?

P.S. «АРІЯ БЕЗСМЕРТНА». Приїзд міністра культури М.Кулиняка до Одеси 12 червня виявився більшою мірою «візитом ввічливості». Його зустріч з прекрасним –з колективом оперного – пройшла в дружній та зрежисованій атмосфері. Підсумок візиту: відставка в.о. директора театру А.Дуди «за власним бажанням», а також збереження всіх попередніх власних повноважень заступника директора цього ж театру. Джерела «ЗН» у Кабміні припускають, що на даний момент розглядаються дві можливі кандидатури на посаду нового директора Одеської опери. Це – Надія Бабич, одеський чиновник з великим досвідом. І ще одна кандидатура – Олександр Музиченько, також чиновник з великим досвідом, але з Києва. Останній, буцімто, людина «із сфери впливу» нинішнього замдиректора. Що, очевидно, передбачає збереження попередніх «схем» у цьому скандальному театрі.