Режисер Влад Троїцький: "Україна своєю креативністю та енергією може дати багато нових смислів загубленій Європі"

У 2018 році ця опера ввійшла до топ-10 сучасних опер світу, за версією міжнародного конкурсу Music Theatre Now, у якому брали участь 436 вистав із 55 країн. Напередодні показу режисер Влад Троїцький розповідає про народження опери IYOV, а також ділиться думками щодо загальнокультурної й театральної ситуації в країні.

- Владе, можете повернутися трохи назад і розповісти, як, взагалі, народилася ідея проекту IYOV. Чому ви звернулися до біблійної теми?

- Спочатку я зробив оперу "Коріолан", яку ми кілька разів зіграли в КПІ, у Львові. Далі була ідея опери "Енеїда"… Тоді до мене свої ескізи принесли молоді композитори Ілля Разумейко та Роман Григорів. Але чомусь мене не зачепило. А коли ми розлучалися, Ілля каже: "А можна, я дещо зіграю з того, що мені цікаво?" І він зіграв одну свою композицію на препарованому фортепіано, і, знаєте, я відчув небувалу експресію, яка потребує вже іншого початкового матеріалу. Тоді я запропонував композиторам такий хід - узяти за основу старозавітну книгу Йова. Опера IYOV - це авторська музика молодих композиторів. Вони змогли відійти від радикального сучасного композиторського мислення і зробили музику більш доступною непідготовленому слухачу. Ніби не спрощуючи сам матеріал, але додавши більше мелодизму. Власне, після цього було ще два проекти на біблійну тему - "Ковчег" і "Вавилон", як певне переосмислення біблійних старозавітних текстів.

Але насправді історія Йова виявилася найбільш переконливою, зважаючи на різні обставини, і ця вистава увійшла до десятки найкращих музичних вистав світу.

Попереду в цієї опери гастролі в Лондоні, Глазго, Мюнхені. Ця історія буде тривати, огранюватися, адже не всі читали книгу Йова, не так багато людей, які читали Старий Заповіт. Багатьом і на думку не спадає, що ця історія - одна з ключових у Торі про взаємини з Богом.

- У цій історії ви певною мірою "препаруєте" Біблію? Хочете зробити її більш доступною?

- Ні, в жодному разі. Ми беремо ортодоксальні тексти, нітрохи їх не спрощуючи. І наша вистава для багатьох стала просто потрясінням, часто людям накочувалися сльози на очі. Ми грали IYOV у багатьох містах України. Причому це завжди працює на сто відсотків, незалежно від підготовки глядачів. Адже сам жанр опери у світі, взагалі, і в Україні, зокрема, - не дуже зрозумілий вид мистецтва. Тому мені важливо було знайти нову мову опери, більш доступну для людей різного віку. Тут, швидше, важливий не фізичний вік, а внутрішня складова, тобто готовий чи не готовий глядач до певних переживань.

- Однак історія життя Йова з Біблії досить жорстка, нещадна…

- Так, це перевірка віри, спокуса… Але, як людина праведна, Йов витримав усі тяжкі випробування - смерть дітей, хвороби… За цю вірність Всевишній повернув Йову здоров'я, дав багатство, сімох дітей, відшкодувавши цим кожного з загиблих. І решту часу Йов прожив свято й щасливо, насичений довгим життям.

Власне, музику опери IYOV легко може сприймати як 15-річний глядач, так і 50-річний. І кожен знаходить резонанси, які стосуються особисто його. Оперу можна грати як у камерних приміщеннях, так і на тисячні зали, вона легко адаптується, адже основна декорація - це відео. З інструментів - препарований рояль, віолончель (Жанна Марчинська) та ударні (Андрій Надольський).

Уявіть, оперу вже почули в Нью-Йорку на фестивалі Рrototype, у церкві Святої Марії в Брукліні, у Паризькому залі Salle Cortot, у театрі Шекспіра в Гданську, в Македонській опері, в театрах Роттердама, навіть під небом у Крилосі - історичному центрі Галицько-Волинського князівства, у Кривому Розі, Вінниці, Дніпрі, Львові.

Тепер же хочемо спробувати новий простір кінотеатру "Київська Русь" із величезним екраном, дуже хорошим проектором. Наступного року в опери гастролі у Мюнхені та Цюріху, а 1921-го - Лондон і Глазго.

- Владе, а ви вірите в Бога?

- Так, звісно, але до церкви не ходжу. Вважаю, що церква як інституція досить далека від самого поняття віри. Часто священики, які проповідують християнство, самі порушують перший постулат Христа, який вигнав торговців із храму. Наші служителі часто-густо одягають золото, парчу, їздять на дорогих автомобілях.

Якщо в людини немає критичної аналітичної свідомості, то нею тоді дуже легко маніпулювати, особливо коли церква стає політичним інструментарієм. У такому разі саме культура має виконувати функцію формування певного ціннісного ряду.

Але, на жаль, в Україні за всі роки незалежності не створено чіткої й притомної політики стосовно гуманітарної сфери. Її просто не було. Всі держустанови, пов'язані з культурою, перетворилися на феодальні недоторканні анклави. І найскладніше питання - визначити: а судді хто? Хто визначає, що ж повинно бути культурою? Що має фінансуватися, а що - ні?

- Зараз усі обговорюють виступ хору імені Верьовки на концерті "Кварталу-95"… Це національний колектив, який фінансується державою.

- Я навіть не захотів це дивитися… Мені нецікаво. 95% держструктур токсичні для соціуму. Вони аморальні, неосвічені, в них немає цінностей, вони цинічні й нещасні.

А ця подія - це хайпова історія… Потрапити в хайп можна системно, а можна - випадково. Я не знаю, наскільки керівництво хору Верьовки розуміє, що робить. Це безвідповідально. Трапляється, в мистецтві не важливо, що робиш, - була б тільки увага. Проте якщо є певний статус, то йому треба відповідати. Треба розуміти, навіщо ви це робите

Взагалі, поняття "національний колектив" - досить порочна історія. В Україні безліч національних театрів, хорів, ансамблів. І ця приставка "національний" - як індульгенція на підвищення фінансування, однак ця приставка аж ніяк не визначається якістю того, що ти робиш. Знову ж - а судді хто? Журналісти бояться щось сказати, критики як такої немає - ні театральної, ні музичної. Виходить, що ці колективи з приставкою "національний" - недоторканні? Це як у феодальній державі, - існує приватизація на певний "символ України". Але для кого цей символ? Якщо ви запитаєте освічених людей, мовляв, що для них є символом України, їм буде важко відповісти. Тобто в нас немає самого маркера: що таке Україна, крім війни, корупції, Чорнобиля… Притому що насправді якісні проекти є.

ГогольFest увійшов до п'ятірки найкращих нових фестивалів у Європі. Крім того, в нас є чудові фестивалі - LvivMozArt, ОМКФ, Odessa Classics, DocudaysUA, LeopolisJazz Fest, "Книжковий Арсенал",BookForum, Atlas Weekend…

- Ваша співпраця з Романом Григорівим та Іллею Разумейком триватиме й далі? Що вирізняє цей тандем музикантів?

- Звісно, ми співпрацюємо, а вже 2020-го буде прем'єра нового проекту.

Вони дуже талановиті й ніби доповнюють один одного. Рома більш земний, а Ілля експресивний, бо навчається у Відні і, природно, просякнутий духом європейського академізму. Таким чином, поєднання земної енергії Роми та експресії Іллі дає дивовижні результати. І, звісно, не було б такого успіху, якби не талановиті співаки музичної формації Nova Opera. Вони молоді, готові експериментувати. При цьому всі різні: Мар'яна Головко, Анна Кірш, Олександра Мельє, Руслан Кірш, Євген Рахманін, Андрій Кошман - дуже цікаві артисти.

- А як би ви самі позначили свій нинішній період творчих пошуків?

- У мене безліч нових проектів. Ми щойно записали новий альбом із "ДахаБраха" у Бразилії. Нинішнього року в театру "Дах" ювілей - 25 років. Отож уже на 6 грудня готуємо велике шоу в Палаці спорту. За рік випустили чотири великі повномірні драматичні вистави - "Сон Аліси", "Анна Кареніна", "Парадокси злочину", "Смута". Співпрацюємо з російсько-українським драматургом Клімом. Як режисер він отримав дві "Золоті маски", а як драматург написав понад 50 п'єс. Вважаю його найкращим драматургом сучасності, він дуже крутий! Остання наша вистава "Смута" - про Бориса Годунова, Лжедмитрія та Івана Грозного. Ця тема досить актуальна зараз, резонує з тим, що сьогодні відбувається в Україні та світі. Природно, всі вистави театру "Дах" вирізняються своєю сценічною мовою.

- Відрізняються від постановок в академічному театрі?

- Знову-таки, тут слід вияснити, що ми маємо на увазі під поняттями "академічне" й "неакадемічне", тобто експериментальне мистецтво. Адже в багатьох сучасних режисерів і художників немає фундаментальної освіти, і тому вони кажуть: мовляв, те, що я роблю, - це експеримент.

- Вам легко судити про експеримент, ви, за першою освітою, фізик…

- Так, у мене перша освіта - технічна, я закінчив КПІ, аспірантуру. В науці експеримент робиться так: спочатку ти вивчаєш фундаментальну теорію, а вже потім висуваєш якусь гіпотезу, і тільки після цього якимось експериментом перевіряєш спроможність своєї гіпотези. Але ти не можеш висувати гіпотезу, не володіючи достатнім обсягом знань.

На жаль, в Україні немає нормальної арт-освіти, у тому числі з погляду технічного забезпечення сучасного художнього процесу. Немає й інституції, яка готує сучасних менеджерів, хоча в нас є продюсерські факультети, але чого там навчають, я не розумію.

Крім того, в Україні немає якісної професійної критики, адже для того, щоб аналізувати, в тебе має бути багатий бекграунд… А якщо ти дивишся тільки те, що відбувається в нашій, досить провінційній лакуні, то як можеш судити про якість тих чи інших проектів? Великий же світ не знає про Україну, практично, нічого.

Зрозумійте, я жодним чином не плекаю ілюзій щодо Заходу й не тролю те, що відбувається в Україні. Недавно проходив ГогольFest у Вінниці, і я спілкувався з послом Швейцарії, говорив йому про те, що Україна своєю креативністю й енергією може дати багато нових смислів загубленій Європі. Європа багато в чому не розуміє: куди ж далі рухатися? Отож важливо, щоб ми нашу енергію витратили не на війну, не виправдовували свою неспроможність тим, що хтось винен… Особливо це стосується держструктур, більшість яких не те що консервативні, а по суті - реакційні. Вони не хочуть щось змінювати. Їхнє гасло: "Головне - не зіпсувати". І далі постає, знову ж таки, питання: чому саме вони мають право судити?

- Яка подальша доля й перспектива вашого фестивалю ГогольFest?

- Цього року форум розгорнувся в Маріуполі, Вінниці, Дніпрі. Наступного року до цих міст додадуться Одеса, Ужгород, Херсон, Дрогобич, Славутич. Ми йдемо туди, куди нас запрошують. Це не варяжна історія, це бажання розбудити людей, щоб створити образ сучасної України.

- Ви були серед режисерів, запрошених до офісу Зеленського. Чому ви нічого не запитали в президента?

- Я не хотів брати участі в хорі людей, які ставлять запитання. Розмовляв із Володимиром Бородянським. Це добре, що Володимир Зеленський призначив на посаду міністра культури, молоді та спорту крутого й компетентного менеджера.

- Сьогодні театральний напрям при оновленому Мінкульті очолює ваша людина - Андрій Палатний. Хоча дехто каже, що він лише номінально очолює цю сферу, а визначальні рішення будете формувати ви… Це так?

- Андрій - самостійна фігура, дуже серйозний менеджер. Він куратор театральної програми ГогольFest, актор театру "Дах", веде багато міжнародних проектів. Зараз розглядається нова концепція розвитку культури. Краще про це говорити, коли сам проект буде представлений. Думаю, це станеться до кінця року. Я консультант міністра, оскільки в мене є ідеї, досвід і все-таки переконливий кейс як усередині країни, так і за кордоном. За 25 років існування ЦСМ "Дах" не отримав жодної копійки фінансування. Ми завжди перебували в досить дивній ситуації остракізму як із боку критиків, так і з боку офіційних інституцій.

У нас 10 років працювала просто легендарна людина з театрального світу, яку Україна забула. Це Володимир Миколайович Оглоблін, він був одним із найкрутіших театральних режисерів України, 25 років керував Театром імені Шевченка в Харкові, до того ж 20 років, фактично, тримав репертуар Театру імені Франка. Отож цей чоловік останні роки життя був у "Даху". Ми його називали Дідусем, вважаю одним зі знаків долі, що я з ним зустрівся. Він сам казав, що "Дах" подарував йому 10 років життя. Він помер у 93 роки.

- На ваш погляд як людини з небувалим театральним стажем, як змінили країну останні вибори президента України?

- Я думаю над цим, розмірковую… Є вислів, мовляв, 75% ненормальних, а 25% нормальних. Це про результати виборів президента. Триває хейтерство стосовно Зеленського. Найпростіше об'єднуватися, знайшовши собі ворога, і це дасть тобі енергію. Але треба спробувати об'єднатися навколо творення. Дуже сподіваюся, що буде розвиватися саме ця тенденція.

- У вас ніколи не було ідеї створити просто антрепризну розважальну виставу?

- Музичний проект Dakh Daughters - це кабаре… Ось вам і розважальний жанр! Але я не хочу запрошувати якихось медійних осіб, бо сам виховую чудових акторів. Без жодної скромності можу сказати, що в мене найкраща театральна школа, я круто навчаю людей, відкриваю як музикантів, так і драматичних акторів. Навіщо мені когось запрошувати, якщо в мене все гаразд? Команда "Дах" налічує близько 50 людей, але в мене немає державного фінансування. У нас немає зарплат, звідки вони можуть бути? Гроші від продажу квитків ідуть на утримання "Даху" і на зарплати людям.

- Як ви вважаєте, чи можливо повернути в Україну скандального театрального режисера Андрія Жолдака?

- Вважаю, що його необхідно повернути в Україну. І, наприклад, поставити керувати Театром імені В.Василька в Одесі. Одесі потрібний дзвінкий проект.

Тут також можна навести приклад танцюриста Дениса Матвієнка, якого "з'їв" Театр опери та балету, і він тепер працює в Росії. Якщо Україна не навчиться любити нелояльних своїх героїв, тоді Жолдак і Матвієнко так і працюватимуть у Росії. Чому? Тому що їх там цінують.

- А у вас є проекти в Росії?

- Ні, я відмовився працювати в Росії ще 2014-го, у мене було запрошення на велику постановку - на новій сцені БДТ.

- Виходить, що публічна людина все-таки повинна дотримуватись якоїсь позиції?

- Тут питання совісті. Для мене це було токсично. Я провів одну репетицію з акторами в БДТ, це було літо 2014-го. І зрозумів, що фізіологічно неможливо там перебувати - у Пітері, у Москві. Хоча там мені створили суперумови. Але в мене тут є своє місце сили - це театр "Дах", який дає мені енергію, це моя приватна територія. В Андрія Жолдака нічого тут немає.

- Поняття театру в наш час - це що? Саме для вас?

- Для мене це єдиний простір, де ти можеш побачити живу людину. Ми дуже рідко бачимо живих людей, а спілкуємося тільки з маркерами, навіть із найближчими людьми - з дитиною, чоловіком, дружиною. Ти спрощуєш модель, якою позначається ця людина. А для того, щоб бачити людину, потрібні певні умови. Бо сама людина намагається відповідати чужим уявленням про себе.

Там, де є справжнє мистецтво, з'являється повага до тебе як до людини. Але спочатку треба сформувати етичний смак. Зі справжнім мистецтвом потрібно зустрітися з відкритим серцем.