Режисер Анатолій Матешко: "Українське кіно потрібно не "рятувати", а знімати"

В Україні вирішили всерйоз узятися за дитяче кіно. На підході кілька проектів, підтриманих державним фінансуванням. Буквально недавно завершився знімальний період одного з таких фільмів - "Трубач". Режисер стрічки - Анатолій Матешко - людина (одночасно) скромна й знаменита. Не часто його зустрінеш у "світських хроніках" або на необов'язкових тусовках (це скромність). А ось успішність його, помножена на талант, говорить сама за себе. Ще 1999-го зняв телеблокбастер "День народження Буржуя". Одразу потому став активно екранізувати популярну творчість королев російського детективу - Дар'ї Донцової і Тетяни Устинової ("Даша Васильєва", "Міф про ідеального чоловіка").

Загалом, у його персональному режисерському реєстрі близько трьох десятків картин. І саме цей режисер свого часу відкрив для великого кіно Володимира Машкова, Олену Корікову. А його колись відкрив Леонід Биков, запросивши на роль Смуглянки у фільм "У бій ідуть одні "старики". Однак...

Однак це окрема історія, про яку гість редакції DT.UA - режисер без титулів, але з ім'ям, Анатолій Матешко - розповість докладно. Чому режисер вирішив залишитися в Україні, не промінявши Київ на комерційні переваги Москви? Чому вирішив зняти дитячий фільм українською мовою, не злякавшись ризиків у прокаті? Що думає про нинішню "акторську школу" в Україні? Про це і не тільки наша розмова "на три серії".

Перша серія.
"Трубач" і друг Мадонни

- Анатолію, поки що незрозуміло, чого більше у вашому пориві знімати для прокату дитяче кіно українською мовою. Альтруїзму? Патріотизму? Чи просто підфартило з фінансуванням?

- Дитяче кіно в Україні - неорана цілина. По суті, наша країна взагалі ніколи цілеспрямовано й не створювала дитячого кінематографу. Так, були фільми Євгена Шерстобитова. Були успішні картини Радомира Василевського на Одеській студії. Але, погодьтеся, найчастіше за цим зчитувалася ідеологічна спрямованість. Переважно ті картини - російськомовні. У них - прорадянське сценарне підґрунтя.

Тому колись треба починати знімати наше кіно для наших дітей.

У фільмі "Трубач" якраз важлива складова. Українська мова. Більше того: пісні українською мовою.

- Це буде мова "університетських лекторів"? Чи мова вулиць, тобто жива мова?

- Звичайно, жива. Адже навіть успішний дубляж популярних анімаційних стрічок ("Тачки" і т.д.) довів свою спроможність.

Українську мову сприймають у дубльованих фільмах захоплено. То чому її не мають сприйняти добре, власне, в українському сюжеті, в національному фільмі?

Хочете, відкрию один секрет?

- Скажемо "не хочемо" - ніхто не зрозуміє.

- У"Трубачі" в ролі одного з головних героїв мав зніматися учасник знаменитої групи Gogol Bordello - Євген Гудзь.

- Близький друг Мадонни?

- Так, і це не спонтанна ідея. Музику для "Трубача" написав Сергій Рябцев, один із учасників групи Гудзя. І все було б чудово. Адже історія екранного героя перегукується з історією самого Жені. Але на жаль.

- Мадонна не відпустила?!

- Не збіглися графіки. Виробництво художнього фільму в системі державного фінансування передбачає свої строгі терміни. На щастя, з композитором Рябцевим ми давно знайомі. І почали працювати ще до запуску проекту.

- Ваш "Трубач" вийде в жанрі мюзиклу?

- Тільки почавши докладно знайомитися з технологіями кіномюзиклу, очікувано з'ясував: ми перебуваємо в кам'яному віці, порівняно з тим, що відбувається в цьому жанрі в усьому світі.

Було складно організувати процес. Довго шукали творчу групу. Розмовляли з різними хлопцями з музичного середовища.

Потім з'ясувалося, що "мова" в нас різна. У них свої кліше і своє бачення, "як" треба писати сучасну музику для сучасного російського ринку.

Наприклад, один композитор мені відразу заявив, на якій секунді він може вибити у глядача сльозу, якщо звучатиме той або інший трек.

Але, розумієте, ремесло - це добре, а ще краще - творчість.

Одне слово, довелося аранжування робити в Нью-Йорку. І це виявилося дешевше.

- Бюджет фільму, як відомо, 16 млн грн. Судячи з синопсису, тема картини лірична, а мотив - виховний. Тобто це, в хорошому сенсі, "добре радянське дитяче кіно". Але чи "поведеться" на нього наш масовий підліток - з попкорном у зубах і комп'ютерними монстрами перед очима? Нинішнє покоління, на жаль, не завжди відгукується на ліричні інтонації в кінематографі.

- На це слід зважати. Правда, "боротися" з цим не можна. Але треба приймати сьогодення таким, яким воно є. І те, що свого часу сказав Сергій Ейзенштейн - "кіно як монтаж атракціонів", - тепер і спостерігаємо повсюди в різних "форматах".

А вже коли ти виходиш за рамки "монтажу атракціонів", то потрапляєш у вузьку колію арт-хаусу.

Однак, знаєте, мені цей шлях не цікавий. Все ж таки кіно - масовий продукт для масового глядача.

…Сьогодні в Україні ми переживаємо важкий період пошуку "рецептів": як привабити публіку в кінозал на вітчизняний фільм? Чим захопити українського глядача, володіючи не дуже розвиненим ресурсом національного кіновиробництва (маю на увазі кінотехнології, бюджети)?

При цьому спеціалісти в нас є, актори - чудові.

І навіть каскадерів не треба далеко шукати.

Однак коли починаєш "освоювати" жанр того ж таки кіномюзиклу, доводиться винаходити колесо. З одного боку - цікаво, з іншого - усвідомлюєш, наскільки ж далекі ми від європейського контексту.

- Кілька слів про сюжет "Трубача". Щоб читач - майбутній глядач - зацікавився...

- Наш герой, 13-річний хлопчик Коля Соколов (Льоня Шевченко) із задоволенням грає в оркестрі, творить музику. Він має виступити на конкурсі зі своєю авторською мелодією. Напередодні конкурсу його любимий педагог (Олексій Горбунов) ламає ногу. На його місце приходить погана людина (Володимир Горянський). І намагається все зруйнувати. І, здається, хлопчик втрачає свою мрію...

- Справді, добродушна радянська кіноісторія в дусі Ролана Бикова...

- Цього хлопчину, коли він опиняється на вулиці, почув відомий музикант. Він купує його мелодію, дарує хлопчику інструмент. Історія, можливо, невигадлива. Але світла, людяна.

Сюжет нам дав привід "поваритися" в музичному середовищі. Відчути цей світ.

Це має бути кіно для дітей і батьків.

А діти в нас талановиті. Київський хлопчина, наш герой, не музикант. Але вже справжній цікавий актор.

Готуючись до проекту, діти три місяці ходили на танці, музикували.

Згодом трьом із них запропонували брати участь в оркестрі. Вони досі (навіть після зйомок) цим займаються.

З творчою групою одного разу відвідав репетицію цього дитячого оркестру. Півтори години їх слухали. А потім вийшли звідти й кажемо одне одному: "Виникло відчуття, наче в церкві побували".

- Окрім дітей, у вас і зірки задіяні...

- Про Горбунова й Горянського я вже сказав. А ще грає Нонна Гришаєва. Вона знає українську. Сама ж одеситка. Навіть на думку не спадало, щоб її озвучила інша актриса. Чудова актриса Київського Молодого театру Римма Зюбіна грає директора музичної школи.

Зараз фільм на завершальній стадії. Звершено перший чорновий монтаж.

- І все ж які перспективи прокату дитячого фільму в Україні? Чи не злякають дистриб'юторів лірика і труба, аіноземців - українська мова?

- В Одесі, коли ми показували тізер картини, росіяни зацікавилися. І українські прокатники кажуть, що є потреба в такій продукції. Західним дистриб'юторам це менш вигідно, оскільки потрібні додаткові кошти на переозвучку тощо.

Але, повірте, в цій історії для мене принципове інше. Зробити український фільм українською мовою - для дитячої аудиторії в нашій країні.

Прокат (приблизно) стартує 2014-го під час весняних канікул.

А з приводу сприйняття? Точно сказав Юрій Андрухович: для кіно важлива внутрішня ситуація в країні, щоб сам український глядач захотів (!) бачити своє національне кіно. В багатьох із нас словосполучення "український блокбастер" давно викликає посмішку... Адже необхідне бажання самих українців дивитися "про себе".

Пригадуєте, як із серіалами було? Спочатку дивилися бразильські. Потім перемкнулися на вітчизняні: подивитися "про себе".

І знаєте, в чому ще парадокс? 20 років в Україні казали: "Немає національного кіно!". А тут прийшов президент Янукович - і розпочався якийсь рух...

Парадокс? Не хочу оцінювати конкретних українських політиків. Однак треба спиратися на факти.

- Якщо сьогодні не мати в "сателітах" держави-фінансиста, чи реально знайти в Україні (на прокатне кіно) інвестора? Чудовий сценарій про трубача написала ваша дружина Анастасія Матешко. А самостійно ви намагалися шукати якогось олігарха під цей проект?

- Річ у тому, що знайти сьогодні спонсора в Україні на українське кіно - нереально. Більше того: якби навіть у мене були великі гроші, то, можливо, я б їх теж не вклав. Хіба тільки якщо нікуди подіти. Та й то зі спортивного інтересу: окупиться чи ні?

В Україні спонсору часто нецікаві такі вкладення. Багато хто не вбачає в цьому сенсу, віддачі, престижу. Іміджевого підґрунтя.

У Росії, здається, цей період минув. Там вибудувалися інші відносини між кіновиробником, інвестором та державою.

Правда, ні інвестор, ні режисер не вирішать однієї з глобальних проблем сучасного кіновиробництва. Проблеми якісних сценаріїв. Їх в усьому світі не так багато. Я ось читаю безліч сценаріїв: російських, українських. І усвідомлюю: написати нормальний якісний текст для кіно - колосальна проблема.

Мабуть, ви помітили, що сьогодні у плані сценарної майстерності стали цікавішими американські серіали, ніж прокатне кіно США. Можливо, причина - у недавньому бунті голлівудських сценаристів? Чимало їх пішло на ТБ. І американське телекіно - у сюжетному плані - сьогодні справді може дати фору кіно прокатному.

Друга серія. "Генеральська невістка"
і "Буржуй"

- Згадаймо "золоті часи" кінця 90-х, коли вийшов ваш "Буржуй" за сценарієм Юрія Рогози. Тепер же вас ідентифікують із цим фільмом?

- Так, досі. Особливо старше покоління. У Москві одна жінка якось мені сказала: "Ви врятували мені життя цим фільмом!"...

Свого часу серіал став рейтинговою бомбою. І на каналі "1+1" в Олександра Роднянського, і в Росії на НТВ. Зі сценаристом Юрієм Рогозою ми згодом зробили телефільм "Дурдом".

- А що скажете про письменниць - Донцову, Устинову, Улицьку, твори яких екранізували? Усі вони популярні, але дуже різні.

- За творами Дар'ї Донцової зробив два сезони "Даші Васильєвої" з Ларисою Удовиченко.

Дар'я - дуже позитивна людина. Була в нас одна зустріч перед запуском. Вона одразу ж заперечила саму можливість втручання в кінопроцес. І тут-таки обмовилася, що одного разу спілкувалася з другом Борисом Акуніним, який намагався впливати на екранізацію свого "Азазеля", а в результаті все одно залишився незадоволеним.

Отож Донцова прислухалася до досвіду друга. Ми пили чай, каву. Вона згадувала, як стала письменницею. Як серйозно хворіла. А потім раптом... просто сіла за стіл і почала писати. Спочатку, каже, домашні над нею підсміювалися. А згодом, коли вона побудувала будинок, коли діти стали вчитися за кордоном, коли вона змогла жити за письменницькі гонорари, почали ставитися до її діяльності з пієтетом - як до годувальниці.

Інший письменник і інша людина - Тетяна Устинова, чудова, талановита.

Людмила Улицька - взагалі одна з моїх найулюбленіших письменниць. Це справжня московська інтелігенція, без "понтів". Адже чим значущіша людина, тим простіше з нею розмовляти. Згодом, коли вийшов мій фільм "Жінка для всіх", за сценарієм Улицької, вона добре відгукнулася про картину.

- А є у вас якийсь текст - у голові, в душі, що хвилює й напрошується: екранізуй мене!

- Думаю про тексти Ліни Костенко. Люблю її "Марусю Чурай". Цікава і її проза - "Записки українського самашедшого". Читав Сергія Жадана. Чудово пише, але там є заданий елемент негативу стосовно дійсності.

Взагалі, мені цікава хороша українська література. З російських? Захопився певний час акунінською "Пелагеєю". Але, як відомо, ця історія вже екранізована.

- Ви - український режисер, який давно й активно робить телепродукт (серіали, ТБ-муві) для телеканалу "Россия". Не сприйміть як безтактність, але чи не відчуваєте якоїсь "дискримінації" у системі оплати? Адже всім відомо, що своїм, місцевим, платять більше, а нашим - менше?

- На цю тему можна було б поговорити. Більше того, чесно зізнаюся, у мене є можливість жити й працювати в Москві за хороші гроші. Денис Євстигнєєв неодноразово пропонував проекти. Інші продюсери часто пропонують сценарії.

Взагалі, це ціла історія взаємин...

Але вже краще отримуватиму менше, але жити хочу тут. У Києві, в Україні.

Це навіть не тема якогось загостреного патріотизму. А тема мого зв'язку з Києвом. І, скажемо так, це відчуття комфорту.

Москва - складне місто. Там інший клімат. Там навіть знімати кіно - менш комфортно, ніж у нас. Хоча, працюючи в Росії, проїхався чудовими місцями - по Золотому Кільцю, побував на батьківщині Толстого, Єсеніна.

Однак у Києві мені легше, навіть у плані енергетики.

Та й потім, як ви знаєте, російським продюсерам значно вигідніше, щоб для них знімали тут, у нас.

- Тоді згадаймо про українських акторів, які знімаються у ваших фільмах. Ось, наприклад, Катерина Кістень із Київського театру на Печерську. Сьогодні одна з найпопулярніших у телекіно.

- До речі, я її колись і відкрив для екрану. Побачив на курсі Миколи Рушковського, на іспиті. І відразу звернув увагу. Характерна, цікава. Вона зразу вирізнялася в уривку, який грала.

…У принципі, в різних сценаріях є різні ролі, що їх московські продюсери віддають українським режисерам ніби "на відкуп". Мовляв, твій вибір: кого бачиш у цій ролі, того й запрошуй. І коли в кадрі з'являються такі українські артисти як Катя Кістень, Римма Зюбіна, Андрій Самінін, Віталій Салій, Олеся Жураковська, Анастасія Сердюк, Олексій Зубков, вони тільки прикрашають фільм.

- Ви ніби торкнули тему "покоління" у нашому театрі-кіно. Згадані артисти - це і є "невтрачене" покоління? Що могли б сказати про нашу нинішню акторську "школу"?

- В Україні багато різних стенань... З різного приводу. З приводу театру. З приводу кіно. Отож із приводу українського кіно... Його потрібно не "рятувати", а знімати.

А щодо "кризи" акторської школи? Тут погоджуся. Але якщо є такий педагог, як Микола Рушковський, то помітні і його прекрасні учні. Та ж Кістень, багато інших.

Але сьогодні на майданчик приходить уже інше покоління, 20-річні. Вони більше розкуті. Є серед них цікаві. Але з ними багато клопотів. Бо не завжди внутрішня свобода в людині - запорука успіху того чи іншого образу. А щойно даєш акторові повну свободу - він або починає повторюватися, або часто не зістиковується з персонажем і ситуацією. На жаль, інколи й найкращий актор може виглядати по-дурному.

З-поміж вітчизняних артистів - цікавих і перспективних - ще раз згадаю Андрія Самініна з Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. У фільмі "Бабине літо" він працював з Іриною Пеговою. У них було два епізоди. Отож вона ходила й дивилася, як за 12-годинний знімальний день Андрій жодного разу "не вийшов з образу"! Просто сидів у цьому своєму образі. Це дивно. Талановитий Віталій Салій зіграв у мене одну зі своїх перших ролей у кіно. Мені здається, не до кінця розкритий у кіно актор Театру імені Івана Франка Анатолій Гнатюк. Хотілося б з ним надалі попрацювати.

- Можете сказати, який із ваших телефільмів мав позахмарний рейтинг на російському або на українському ТБ? Звісно, вже після успіху "Буржуя".

- Так, скажу. Уявіть, це одна з останніх картин - 4-серійна "Генеральська невістка" з Ларисою Кадочниковою. Там справді були якісь позахмарні показники. І продюсери мене "не відпускають": хочуть, щоб знімав "ще".

Для мене не було принципово, щоб одну з головних жіночих ролей зіграла відома українська актриса.

- Російські замовники відразу відгукнулися? Чи з їхнього боку були свої варіанти актрис? Ну, наприклад, Тализіна або Лужина? Або Тамара Сьоміна?

- Бувають різні моменти. Але хотілося представити в характерній ролі саме Ларису Валентинівну Кадочникову. Оскільки на екрані вона давно не заявляла про себе в ролях такого плану.

Щоб затвердити її в цей фільм, я пішов навіть на кінопроби. "Ларисо, - кажу, - хочу зробити проби!". Вона не стала заперечувати. І на майданчик прийшла приголомшлива молода жінка з внутрішнім драйвом.

Ми зразу зробили чотири сцени. Російські продюсери, побачивши ці проби, просто ойкнули.

Робота над телефільмом - тяжка праця. Наприклад, Лариса Валентинівна грала на день сім, а то й дев'ять сцен. Не кожен 20-річний актор витримає таке навантаження! А вона витримувала. Тому що людина творча, дисциплінована. І усвідомлює реалії сучасного телевізійного виробництва.

- У принципі, як часто продюсер тисне на режисера, нав'язує того або іншого артиста? Хоча режисерський вибір і міг би бути точнішим-цікавішим у конкретному сценарії?

- Це звичайні речі. Знімали, наприклад, фільм за сценарієм Валентина Азерникова "Весна в грудні". І на головну жіночу роль продюсери запропонували актрису МХТ Дашу Мороз. Хорошу актрису...

- ...Вона якраз, на жаль, не може похвалитися артистичною чарівністю.

- Це суб'єктивно. Проте я зателефонував Даші. І вона зізналася: "Це не моя роль". Однак я розумію, що відмовитися не може, оскільки акуратно веде політику стосовно телеканалу. Різне може бути. Сьогодні відмовляєшся ти. А завтра відмовляються від тебе.

Врешті-решт, у фільмі зіграла Катерина Климова.

- Послухайте, погодившись знімати "Трубача", ви ж відмовилися від якихось поточних вигідних російських серіальних пропозицій? І, мабуть, це незрівнянні гроші.

- Це свідомий порух душі. Щойно потрапляєш у якийсь "тунель" - ти ж все одно хочеш рано чи пізно з нього вибратися. Жили при "совку" - хотіли вибратися. Зараз живемо в період "глобалізації" (всі в одному "Макдоналдсі") - а все одно хочемо звернути вбік, виявивши своє індивідуальне начало. Так і з цим фільмом...

- А може, це просто втома від серіалів?

- Є й утома. Але якщо знаходиш цікаві сюжети, такі як у Валентина Азерникова або Олексія Рибалка, то знову входиш у ту саму річку.

Третя серія.
"Старики" та інші

- У 1973-му ви знімалися в Леоніда Бикова у фільмі "У бій ідуть одні "старики". Але прізвища вашого в титрах немає! Залишилося лише обличчя у двох епізодах. Хоча нібито мали грати одну з головних ролей - знаменитого Смуглянку.

- Справді, дев'ятнадцятирічним я почав зніматися у Леоніда Федоровича. А паралельно мене затвердили в картину "" режисера Ігоря Вєтрова - про "проблеми" радянських старшокласників.

Фільми створювалися практично паралельно. "Земні та небесні пригоди" знімалися в Чернігові (я - у ролі поганого хлопця). І треба було терміново їхати до Бикова. А мене не відпускають!

Минає час. І мене вже не кличуть до Бикова. Тому що в ролі Смуглянки знімається Сергій Подгорний...

…Відтак, у "Стариках" і залишилося лише кілька уривків із моєю участю. Але без прізвища в титрах.

Колись для мене ця історія була що трагедія. Втратити такий фільм! Адже в "Земних та небесних пригодах" мене ніхто не помітив. І фільму ніхто не помітив.

Однак із часом почав ставитися до цієї ситуації як до певного провидіння Господнього. Можливо, мене "хтось" забрав зі знімального майданчика Бикова? Бо у 20 років стати всесоюзно відомим... І як би потім склалося життя? Навіть не знаю.

- Яким запам'ятали Бикова?

- Приголомшлива людина. Запам'ятався мені як незвичайний оратор. Міг вийти на сцену - і довго-добре говорити. Ще студентом я ходив на зустрічі з ним у переповнений Жовтневий палац. І він там дві години тримав аудиторію.

Він же актор неймовірний.

А в житті, на майданчику - дуже скромна людина.

Розмовляв тихо. При цьому в роботі усе в нього було вибудувано чітко. Тож мені вистачило п'яти знімальних днів роботи з ним. Побачив, як з ранку до вечора він ходив у військовій формі, сам і літак водив. Правда, по землі.

- Можливо, мало хто знає, що свій перший повний метр - фільм "Зелений вогонь кози" - ви знімали за сценарієм сина Володимира Висоцького...

- З Аркадієм ми зустрілися трохи раніше. Коли я ще знімав свій короткометражний дебют "Чорна яма" (1988р.). А після цього був уже й "повний метр". Він хороший сценарист. Навчався у ВДІКу на сценарному. Викладав. Певний час ми з ним досить тісно спілкувалися. Зараз він, як і раніше, активно працює над сценаріями, телепроектами. Але, можливо, на відміну від брата Микити, Аркадій більш закритий і непублічний.

- У своєму дебюті ("Зелений вогонь кози"), по суті, саме ви й відкрили для кіно Володимира Машкова. Принаймні у його фільмографії цей фільм значиться першим.

- Володя Машков працював в "Табакерці". Я подивився спектакль "Матроська тиша", абсолютно приголомшливий. Володя зразу тоді сказав: гратиму тільки головну роль. І зіграв. А 1990-го, коли за сценарієм Аркадія Висоцького я знімав фільм "Ха-бі-асси", на головну роль затвердили Олену Корікову. То був її дебют у великому кіно.

Тепер деякі друзі з приводу цих "похресників" (а ці актори сьогодні стали одними з найбільш затребуваних і високооплачуваних) жартують: то вони тобі "відстібають"? Ну звісно - ні!

- Ваша сестра, чудова українська кіноактриса Ольга Матешко, що колись прославилася роллю Зої у биковських "Стариках", сьогодні все ще в Америці?

- В Ольги американське громадянство. Але знімається і тут, в Україні. Ми підтримуємо її, щоб вона була у професії. Знімалася в моїй "Генеральській невістці", у картинах свого сина, Сашка Ітигілова, - "Медове кохання", "Горобини грона червоні", "Куплю друга", в інших фільмах.

Вона дуже любить Україну, Київ...

- ...про Київ. За останні років десять він став глобальним знімальним майданчиком для російських і українських продакшнів. Чи не тісно вам усім тут?

- Знаєте, а Київ же вже практично не можна знімати! Принаймні історичний - справжній - Київ відтворити неможливо. Для певної "епохи" у тому чи іншому кіно ще залишаються Львів, Одеса, Чернівці. Невеликі містечка в Західній Україні. Але справжній Київ з кожним роком - як у кіно - минаюча натура.

З ДОСЬЄ DT.UA

Анатолій Матешко народився в Гостомелі (Київська область). Закінчив акторський факультет Київського інституту імені Карпенка-Карого та Вищі курси сценаристів і режисерів у Москві. Як актор відомий за фільмами "Земні та небесні пригоди" (1974), "Весь світ в очах твоїх" (1977), "Суворе чоловіче життя" (1977), "Наталка-Полтавка" (1978), "Швидше власної тіні" (1980), "Інспектор Лосєв" (1982) та ін. Режисерські кінороботи: "Зелений вогонь кози" (1989), "Ха-бі-асси" (1990), "Жінка для всіх" (1991), "День народження Буржуя" (1999), "Даша Васильєва" (2003), "Міф про ідеального чоловіка" (2005), "Подруга особливого призначення" (2005), "Дурдом" (2006), "Генеральська невістка" (2013). Остання в часі телепрем'єра - "Камінний гість" із Машею Шукшиною в головній ролі.