Рекламні таємниці «підземного царства». Чому метрополітен перетворюється в місце суцільної агресивної пропаганди

Вам не здається, що останнім часом занадто часто ми чуємо прикрі новини про нещасні випадки у Київському метрополітені: одна смерть за іншою, травми, аварії, пожежі… А ще зовсім недавно метро можна було вважати найзручнішим, найдоступнішим і найбезпечнішим транспортним засобом у такому великому місті, як Київ. Напевно, скоро підземка стане найжахливішим місцем для мешканців столиці й асоціюватиметься лише з негативом.

Є люди, котрі не можуть спускатися в метро через особливості власного здоров’я: у них підвищується тиск, порушується серцебиття, виникає страх, вони можуть навіть непритомніти. Але скажіть, чи може навіть здорова людина витримати такий тиск на психіку, з яким вона зіштовхується, потрапляючи до метрополітену? Величезний натовп, із яким доводиться починати й завершувати робочий день, — це ще дрібниці. Ніщо не може зрівнятися з жахливим освітленням та рекламними плакатами, які нависають над головою. Ліхтарі вздовж ескалаторів скидаються на спалахи в камерах для катувань у часи тоталітаризму. Куди поділися чудові аутентичні ліхтарики, від яких світлішало на душі?

А від лайтбоксів та плакатів із рекламою «на всі смаки» мерехтить в очах і паморочиться в голові. До того ж креативні уми рекламних агенцій почали перетворювати станції метрополітену на суцільну агресивну пропаганду певних продуктів. Колони, стіни і навіть підлога покриваються плівкою, яка руйнує мармур, або щільно закриваються рекламними щитками. Своєї мети — влізти в очі — вони досягають. А хто відповідатиме за наслідки? Необхідно заборонити раз і назавжди обклеювання колон, стін та підлоги у метрополітені!

Тепер трохи економіки. Ми періодично чуємо про необхідність підвищення тарифів на проїзд у метро, оскільки витрати на його експлуатацію значно перевищують доходи. Тим часом будь-яка тверезомисляча людина здогадається, що всеосяжна реклама розміщена не за копійки. Тож де гроші, і чому Комунальне підприємство «Київський метрополітен» завжди вимагає додаткових асигнувань із бюджету міста?

Виявляється, від усієї реклами комунальне підприєм­ство отримує 7 млн. грн. на рік, якщо від цього відняти ще й податки, то залишається близько 350—400 тис. грн. на місяць (для порівняння — вартість розміщення зовнішньої реклами на Хрещатику становить, залежно від виду носія, 100—150 тис. грн. в місяць за одиницю). Проте підприємці, які розміщують рекламу у метро, не з чуток знають, що вона досить дорога. Але річ у тому, що співпрацювати з метрополітеном можуть тільки обрані, які ще 2002 року уклали угоди з КП «Київський метрополітен» терміном дії до 2012—2015 рр. Вони і правлять бал на ринку, перепродуючи отримані за безцінь площі. Рекламні агенції, що спеціалізуються на розміщенні реклами у підземці, за моїми підрахунками, загалом заробляють на цьому близько… 50 млн. грн. на рік. Ось тут і постає запитання, чому так склалося і скільки це триватиме. Тож, може, не скаржитися треба, а переоцінити ситуацію?

Найстрашніше в цьому те, що, як і ведеться в нашій країні, тут не обійшлося без чиїхось власних інтересів, адже метрополітен «підставляє» себе, напевно, недарма, принаймні одній-двом особам від цього дуже тепло.

Але заплющувати на це очі — злочин. Діяти необхідно негайно і жорстко. Для наочності пропоную ознайомитися з цифрами.

З метою розв’язання проблеми пропоную, по-перше, зменшити кількість реклами, встановити квоту і підвищити тарифи на розміщення на 30—40%. Підняти коефіцієнт на центральну частину, залежно від станції, на 25 —55%. Також необхідно щороку підвищувати тарифи, з урахуванням інфляції, на 5—7%. Це першочергові завдання, виконання яких дозволить збільшити надходження і навести лад на входах до метро, ескалаторах, станціях, платформах. Бо мешканці та гості столиці заслуговують на це.

По-друге, обґрунтовано показати громадськості реальну, справедливу ціну на проїзд і вказати шлях поетапного наближення до неї.

Реалізація зазначених заходів можлива. Відчувається готовність до дій керівника КП «Київський метрополітен» Петра Мірошникова, в якого є здібності доброго менеджера. Проте чи готові ми, депутати, прийняти таке рішення, чи готові рекламні компанії поступитися своїми прибутками, чи готові розв’язати це питання мер та Головне управління з питань реклами. Адже у моїй практиці є розроблений мною документ, спрямований на врегулювання рекламної сфери, який досі залишається поза увагою.

Мене дивує позиція невтручання цілої низки управлінь, які повинні не допускати того безладу, що коїться нині в метро. Чому лишається бездіяльним Головне управління охорони культурної спадщини? На його місці я б виокремив з усіх станцій Київського метрополітену такі, вхідні приміщення яких заслуговують на статус архітектурного (чи культурного) надбання (наприклад, «Арсенальна», «Університет», «Хрещатик» — вихід на вул. Інститутську), — їх необхідно реставрувати, «очистити» від малих архітектурних форм та охороняти відповідно до закону. Щодо відновлення ліхтарів (яких, до речі, було більше тисячі), то громадськість мала б дочекатися від пана Кухаренка принаймні позову в суд на керівництво Київського метрополітену.

Чому Головне управління транспорту, зв’язку та інформатизації погодило чинні тарифи, якщо вони не відповідають затратам?

Чому Головне управління містобудування, архітектури та будівництва не турбує відсутність дозвільної документації більшості рекламних «митців»?

Питання ці, можливо, риторичні, проте проблема за ними стоїть більш ніж реальна.