Рефлексії за Радамесом

У прем'єрі "Набукко" Дж. Верді (Національна опера України) - про пригоди бідного єврейського народу - партію Ісмаеля (небожа іудейського царя) керівництво театру демонстративно віддало не народним (і навіть не заслуженим) тенорам країни. А дебютантові-новачку, юному обдаруванню. Яких ми з номера в номер у різних жанрах намагаємося підтримувати на цих шпальтах.

Юний тенор Валентин Дитюк не так давно відхопив Першу премію на конкурсі імені М.Глінки. Там-таки став фаворитом журі й публіки. Тепер у нашій Нацопері він співає Ленського, Шуйського, Ісмаеля. І поки що тільки придивляється до Радамеса ("Аїда"), оскільки партія потребує більшого загартування та більшого вокального досвіду.

А цей голос - молодий. І важливо його не деформувати, не зіпсувати.

Про його голос у театрі говорять шанобливо: "Рівний у всіх регістрах", "Безпроблемний верхній регістр", "Дуже красивий тембр".

Одне слово, наші уявлення про успішного тенора - в тому чи іншому сюжетному контексті - багаті на картинки сонячні. Обов'язково натовпи шанувальниць. Неодмінно високий чарівний наспівний чоловічий голос (від малої до другої октави), що ласкаво лоскоче якісь підсвідомі зони нервової системи.

У таких голосах зазвичай пряний романтичний присмак, що породжує низку чарівних асоціацій, навіяних різними-різними партіями з різних-різних опер, виконаних Паваротті, Лемешевим, Солов'яненком, Карузо, Козловським, Атлантовим. І навіть, прости Господи, Басковим.

У такому теноровому різноголоссі є присмак мрії й насолоди (іноді солодкавості), є надемоційність і помірний пафос.

Образ тенора, який не може зав'язати собі шнурки на черевиках (бо такий неосяжний, як батьківщина), - все-таки знак архаїчного оперного минулого: на таких Ленських попит у європейському театрі трохи впав. Метикуваті продюсери поглядають у бік молодших і голосистіших.

У бік нашого героя теж поглядають європейські продюсери. Але про далекі обрії мріяти поки що передчасно (хоча він уже значиться запрошеним солістом Латвійської опери). Про таких артистів, як цей, Роман Григорович Віктюк частенько каже: "Бідна дитина!" Не матеріальний смисл вкладаючи у словосполучення, а підкреслюючи в героєві скромність, невідшліфованість "закуліссям". А також ту стадію первинного артистичного захвату, яка поки що далека від можливого цинічного оперного поступу в подальших репертуарах, розподілах, міжнародних гастролях.

...Скромно вдягнутий, ввічливий у розмові, життям не тертий, він прийняв у репертуарі Нацопери Ісмаеля, Ленського (та решту) як подарунок долі і тепер ("бідна дитина") відкриває мені страшенну таємницю. У своєму цікавому дитинстві в Запорізькій області жодних опер він не чув - узагалі. Ніколи. Можливо, по радіо тоді передавали тільки шансон? Чи інший репертуар? Але опер він точно не чув.

- А, взагалі, коли вперше оперу почув? Скажімо так - наживо?

-Тільки років 8 тому. Коли приїхав до Києва. Це був "Борис Годунов" М.Мусоргського. Я сидів високо - на гальорці. І був вражений. Опера мене зачарувала миттєво. І я зрозумів: тільки там моє життя.

Перериваючи співрозмовника, кажу, що саме ця постановка в нашому театрі страшно архаїчна. Їй уже років сто (поставили ще 1986-го). Там бородата сценічна технологія (раз у раз луплять молотками, коли замінюють декорації). А він непохитний: "Там головне - музика!" І з цим важко сперечатися. Тепер він і сам виходить на сцену в "Годунові": партія Шуйського.

- Над цим образом мені працювати цікаво й страшно.

- А що лякає?

-Це дорослий, розумний, хитрий і підступний чоловік. Він старший за мене разів у три. Звісно, важко зрозуміти його, непросто пояснити всі його хитрощі. Я ж не пережив стільки, скільки персонаж опери. Але те, що герой негативний, - це випробування для тенора.

- Щойно ти зробив Ісмаеля в "Набукко". Теж герой не подарунок. По суті, зрадник. Єврей, що ніби зрадив свій народ. Як на сцені тобі, виконавцеві, оперному артисту, виправдати таку зраду, навіть коли це не реалізм, а оперний декор?

-Тут може бути виправданням тільки його шалена віра у свою любов. Віра у Фенену. Це я так пояснюю. Можливо, хтось пояснює інакше?

Його Ісмаель з'являється в "Набукко" не на білому коні, але в білих розкішних шатах. Вони в нашому театрі завжди провокують запитання: чому ж раніше - навіть в оперних казках для дорослих - люди одягалися так пишно, розкішно, ніби на бал-маскарад, а при цьому ще воювали-страждали й убивали одне одного?

Тобто декорації-костюми тут (у "Набукко") - "казки народів світу". Режисерська партитура: класика - безсмертна.

Проте виконавці, найкращі з них, чарами голосів творять історію людську, емоційну, позачасову. Неважливо, коли Верді створив свій шедевр (до речі, спочатку не визнаний дурними "спеціалістами" його епохи). Його музика вічна.

Ісмаель (В.Дитюк) оточений потужними дамами. Фенена (Анжеліна Швачка, меццо-сопрано) та Абігайль (Людмила Монастирська, сопрано). Опинившись у таких художніх лещатах, у мимовільних обіймах таких сильних оперних фемін, інший юний тенор тут би й скис, знидів, розгубившись. А цей мимоволі, без надриву, ніби йде на внутрішній опір - їм обом. Цим зіркам-примадоннам і Шевченківським лауреаткам. Колись Андрій Гончаров казав молодій акторці Євгенії Симоновій, яка грала Зарічну: "Ніколи не намагайся переграти Дороніну (Аркадіну)! Вона сама знищить тебе своєю енергетикою!" Так і в нашому оперному випадку важко переграти-переспівати вокальну й енергетичну чарівність тієї ж Монастирської. Яка коли вже й вийшла, то сама. І центр уваги - вона.

- Цікаво, а як ти все-таки опираєшся її енергетиці, треба ж і себе показати, і не загубитися?

-Передусім - на сцені мій персонаж. І вже наскільки мені вистачає розуму та здібностей, намагаюся поставити себе на його місце. "Змагатися" з енергетикою таких виконавиць, як Людмила Монастирська, звісно, марна річ. І немає такої мети!

Але водночас намагаюся проживати історію стосунків у "Набукко" - щиро, чесно.

Саме Монастирська колись відіграла в моїй долі важливу роль. Вона запросила мене, ще студента, взяти участь у своєму концерті у філармонії. Познайомила зі своїм менеджером. Скажемо так - простягнула руку.

Вона сама - дивовижна людина. Скромна, природна, дуже гідна. З нею жодним чином не пов'язується уявлення про "примадонство", про якусь пихату зірковість. Нічого подібного! Одне слово, я її дуже люблю і дуже вдячний їй за те добро, яке вона зробила для мене. Можливо, мої педагоги й вона підказали головне - важливо співати душею.

- Після успіху на конкурсі імені М.Глінки тебе ніби запрошували на службу в Большой театр? А ти не пішов. Чому? Політика? Чи економіка - мало запропонували?

-Причини різні. Одна з них - мій голос. Що я маю на увазі? Для тенора важливо передчасно не братися за певний репертуар. Тобто важливо, зберігаючи голос, дати йому можливість органічно дорослішати, розвиватися, набиратися сили. Скажімо, в нашому театрі художнє керівництво мене не "навантажує". Не примушує брати репертуар драматичний. Взагалі, тут до мене дуже добре ставляться. Анатолій Анатолійович пропонує нові партії. Ось на підході Альфред у "Травіаті". Приходьте, до речі. Петро Якович підсобив із гуртожитком на Оболоні. Тепер я там і живу.

- А чому в гуртожитку? Може, простіше найняти однокімнатну, відгородивши себе від "хору" загальної кухні?

-Квартиру наймати дорого, навіть із моєю зарплатою. А так тепер я можу мамі надіслати хоча б зо дві тисячі гривень. Треба ж якось їй допомогти.

Наш тенор (тут важливе уточнення) народився у селищі Степногірськ Запорізької області. Його батько - інженер, мама причетна до справ будівельних. З дитинства мама привчала його до народних пісень. Потім він грав на акордеоні (навчався у музичній школі).

Період мутації голосу - дуже складний для всіх підлітків - збігся в його житті з жахом. З аварією. Довго лежав у лікарні. І в цей найважчий період просто мовчав. Була серйозна травма голови, надзвичайно складні операції.

На більш як 8 місяців майбутній Ісмаель випав із активного життя. І його фізична активність була у всьому обмежена.

Потім, дякувати Богу, став на ноги, почав серйозно працювати з педагогом із вокалу.

- У 17 років уже стало зрозуміло, куди веде мене мій голос...

Коли вступав у консерваторію, то на 10 місць претендувало 120 абітурієнтів! Однак спеціалістам сподобалася природа його голосу. І невдовзі - перемога на конкурсі імені М.Глінки. І відразу - чотири дипломи.

І… не менш серйозна боротьба не тільки за силу власного голосу, а ще й за себе самого.

- Зайва вага в мене з дитинства... І тільки за останній час я скинув 40 кілограмів…

- Скільки?!

-Рівно стільки. Треба ж бути у формі. Передусім, це важливо для здоров'я. Ти легше почуваєшся, не так стомлюєшся. І для репертуару це важливо, звичайно.

- На вокалі ніяк не позначається помітне звільнення від ваги?

-Це в тому разі, якщо худнеш дуже швидко й не займаєшся спортом.

- А як щодо дієти - для тенора? Є ж якийсь секрет, який в Інтернеті випадково прочитає Пугачова і схудне проти нинішнього?

-Ось тепер піст. Сам Бог велів не зловживати. Я категорично відмовився від усілякої "хімії", тобто ковбасних виробів. Відмовився від виробів із борошна. Не їм із липня хліба - й почуваюся чудово. І потім - ви не заперечуватимете, що тепер, на жаль, навіть якість хліба вже не та.

Звісно, у боротьбі із зайвою вагою велика роль руху. Тому надіваю якусь стару куртку й по кілька годин пішки ходжу по Оболоні…

- Зрозуміло, рух - це життя. А ось для тенора, на твій погляд, який віковий період найідеальніший, у вокальному плані?

- Повноцінний голос саме тенора формується, мабуть, саме з мого віку - 20-25. Потім голос може "рости", розвиватися - років до 35.

- А коли тенорові вже пізно формувати голосовий
апарат?

-Пізно не буває ніколи, якщо є "що" формувати. Для когось і в 50 не пізно. Я ж бачу свій репертуар до 35 років як ліричний, потім - драматичний.

- Тобто потім Радамес, інші.

-Різні тенори по-різному залежать від школи, від техніки. Можна і в 60 років прекрасно співати, а можна і в 30 бути нікому не цікавим.

- Хто з великих тенорів уже на схилі років, на твій погляд, зберігав висоту і красу голосу?

- Паваротті. Він прекрасний.

- Якщо знаєш, у старовинні часи існували цілі "мафіозні" угруповання шанувальниць навколо Лемешева та Козловського. Вони суперничали. Коли тепер у старих грамзаписах слухаєш того й того, що відчуваєш? Чи багато в них архаїчності, манірності?

-Приголомшливі тенори. І в їхні часи була саме така особлива культура й манера виконання. Вона вважалася еталонною. Лемешев неймовірно технічний, починаючи з верхнього регістру співає ідеально. Козловський - неперевершений! Це наш український тенор. Ще Анатолій Солов'яненко, Костянтин Огнєвой.

- Думаючи про Радамеса або мріючи про "Ріголетто", чи не зазираєш часом ще й у партитури Вагнера?

-Ну коли вже не страшно втрачати голос, тоді й починають співати Вагнера! Музика в нього геніальна, але неймовірно складна. Потребує витримки, навіть витривалості. Можливо, все-таки раніше Радамес? Або Герцог із "Ріголетто"? Мені здається, добре зробивши Герцога або Радамеса, тенор може бути впевнений у собі повністю.

Хоча, наприклад, для мого голосу складний Россіні, який передбачає особливу еластичність голосового апарату. Скажімо, за кордоном окремі виконавці, якщо співають Россіні, то свої кар'єри цілком присвячують тільки йому. Звісно, хочеться спробувати і Моцарта. Одне слово, багато бажань і багато рефлексій.

- Як ти ставишся до банальної формули, мовляв, "публіка дурна"? Причому неважливо, де вона така є, - у драмі, опері чи цирку?

-Ну знаєте, у мене ж робота така - народ розважати. Або розважати, або доводити його до сліз. Але головне - подобатися цьому народу. Якщо ж не сподобалося, якщо мене не прийняли, якщо мій голос не проникнув у душі, то до чого тут публіка? Виходить, "дурень" хтось інший…