Пушкін у гостях у Булгакова …в одному старовинному київському будинку

Київський музей Пушкіна днями відзначив 20-річчя. Коли в «ДТ» виникла ідея розповісти про проблеми й свята пушкінського дому й ми поділилися цими думками з директором музею Іриною СМОЛЯНИНОВОЮ, її реакція виявилася трохи несподіваною: «Невже?.. Знімаю капелюх перед читачами «Дзеркала», якщо пушкінська тема їх цікавить…»

— Так сталося, що майже вся експозиція складається із колекції Якова Ісаковича Бердичевського. Насправді пов’язати Пушкіна й Україну не так складно. Адже він тисячу верст проїхав Україною не на «Мерседесі»... Були зупинки, ночівлі, зустрічі, візити. 6 травня 1820 року він виїхав у Катеринослав, а 31 липня 1824 року поїхав з Одеси в Михайлівське. Все... Але це реальна частина життя Олександра Сергійовича! Звичайно, всі припускали, що для музею немає кращого будинку, ніж «будиночок Раєвського». Цей особняк на Грушевського, 14, у свідомості киян міцно пов’язаний із ім’ям поета, у ньому наче живе його дух. Але минали роки, а «будиночок Раєвського» нам так і не віддали. Далі пропонували то один будинок, то інший, а тим часом уся колекція квартирувала в колишній комуналці поруч із Музеєм західного та східного мистецтв. І от 1981 року на честь святкування 1500-річчя Києва вперше вдалося показати колекцію Бердичевського в Російському музеї. А потім, до 150-ліття з дня смерті Пушкіна, 1987 року нарешті було створено й Музей Пушкіна. Але підпорядковувалися ми тоді Музею західного і східного мистецтв, тобто Музею Ханенків. Уся наша колекція пролежала 12 років у одній кімнаті, й експозиції як такої не було. Я тоді певний час працювала в міському управлінні культури, й мені потрапив до рук лист із відповіддю на прохання виділити приміщення для Музею Пушкіна. Отож, один шановний чиновник написав свою резолюцію: «Так може нам ще створити в Києві музей Гомера або Діккенса?» Уявляєте? Лише в 200-річний ювілей поета Музей Пушкіна підпорядкували Музею історії Києва — і на цьому наш мертвий сезон закінчився.

— Місто. Добре, що знайшовся, нарешті, й будинок. У цьому скромному особнячку на Кудрявській, 9, побудованому в 80-ті роки позаминулого століття, минали дитячі роки Михайла Булгакова. Ремонт будинку й асфальтування під’їзних шляхів було завершено в останні хвилини перед відкриттям. Так, цей наш музей пережив усю можливу потворність, пов’язану з його становленням. Але коли тепер бачиш вдячні очі людей, дітей, які не пустують і не переривають екскурсію пустими запитаннями, то, думаю, заради цього варто було боротися.

— Листуємося, телефонуємо один одному. Цього року ми святкували його
75-річчя, зібравши в музеї неформальну зустріч. Він був вісім років тому в нас на відкритті. Яків Ісакович, який уже багато років живе в Німеччині, регулярно надсилає нам останні книжки з Росії, в яких так чи інакше зачіпається творчість і життєвий шлях Олександра Сергійовича.

— Природно, що всі значні експонати з його колекції. Але ми поповнюємо експозицію. Наприклад, деякими предметами меблів. Узагалі експозицію музею побудовано принципово тільки на раритетах пушкінської епохи. Тобто копійних експонатів у нас практично немає. Єдине, що ми замовили, — це художньо виконані муляжі пушкінських рукописів. І в першому залі з вітриною, присвяченою Пушкіну-ліцеїстові, є копія посвідчення про закінчення ліцею. А взагалі всі експонати справжні й це створює певну атмосферу, яка тут панує. Звичайно, ті, хто сподівається побачити в Київському музеї Пушкіна його прострелений сюртук, будуть розчаровані, бо все це знаходиться в музеї на Мойці в Санкт-Петербурзі.

— Нам абсолютно фантастичним шляхом дісталася одна унікальна річ, і можливість того, що вона меморіальна, дуже висока. Це другий том часопису «Современник», який створював сам Пушкін. Узагалі таких часописів у всій Росії дуже багато. Але це часопис із цензорським дозволом Крилова. І всі люди, які так чи інакше пов’язані з видавничою справою, розуміють, що цензурний білет за підписом цензора Крилова міг бути тільки на авторському примірнику, тобто на тому, який міг тримати в руках Олександр Сергійович.

Дуже раритетні прижиттєві видання Пушкіна. Наприклад, перше видання «Руслана і Людмили». Найцінніший експонат, якого донедавна не було навіть у московському музеї, — це онєгінські зошити. Річ у тім, що роман «Євгеній Онєгін» виходив главами протягом восьми років. І тільки 1833 року вийшло його перше повне видання. Ці онєгінські зошити також є складовою колекції Бердичевського. Ще є й перше видання Південних поем, «Бахчисарайського фонтана», «Кавказького бранця». Предмети меблів пушкінського часу теж дуже цікаві й вони в хорошому стані. Перед відкриттям нам усі меблі безкоштовно реставрувала фірма «Епоха». Ще маємо непогану колекцію порцеляни пушкінського часу, але, на жаль, вона виставлена не повністю, тому що місця в нас мало. Всі співробітники з нетерпінням чекають, коли Музей історії Києва, якому ми підпорядковуємося, буде мати дах над головою. І нас із задоволенням запросять туди для організації виставок. Тоді всі наші запасники й постануть у виграшному світлі. У цьому, до речі, й є наші основні плани на майбутнє.

— Московський музей Пушкіна — це зовсім інший музей. Інший за концепцією. Ми намагалися зберегти характер епохи й створити атмосферу істинності. У московському ж музеї дуже багато копій, але в них є те, чого немає в нас, — конкретна адреса, пов’язана з біографією Пушкіна. А на Кудрявській, 9, великий поет ніколи не був. Тому ми ніколи не називаємо наш музей меморіальним, а тільки лише історико-літературним або культурологічним.

— Хоч як дивно, ні. Наша діяльність лежить винятково в площині культури. Ми не приймаємо в себе людей, які можуть перетворити наші вечори на мітинги, — нам надто дорого дістався цей музей. Звичайно, певна тривога є, особливо після того, як всі експонати Музею історії Києва вже стільки часу лежать у ящиках!

— Борис Ілліч — один із най­ближчих до музею людей. Коли нас долала цілковита безвихідь і ми не мали приміщення, він завжди був поруч.

— Переважно морально. А от коли ми тільки відкрилися, то їхні представники нам подарували відеодвійку й набір касет з екранізацією творів Пушкіна... Хотілося б користуватися останніми досягненнями літературознавчої науки по Пушкіну. Але коштів нам на це практично не виділяють. Але ми не нарікаємо. Знаю, що нині в Україні часи для культури не найрадісніші, тому говорити про байдуже ставлення до Музею Пушкіна було б недоречно.

— Звичайно, і в нас уже готується така екскурсія. А взагалі акцент усієї нашої виставки поставлено на періоді південного заслання Пушкіна. Але навіть тепер в експозиції є дуже цікава книжка Боплана «Опис України» французькою мовою 1660 року видання. Це дивовижно, що вона так називається, тому що в той час нашу країну так рідко величали. Наприклад, відома робота Каменського називається «История Малороссии». Так що в нас є видання, на які буде спиратися наша тематична екскурсія. І тут немає жодної кон’юнктури. Адже сам Олександр Сергійович дуже цікавився Україною, у нього є навіть велика робота «Очерк истории Малороссии». А ще не всі знають, що Наталія Миколаївна Гончарова — правнучка гетьмана Дорошенка.

— Ми розповідаємо лише те, що пов’язано з творчістю поета. Наприклад, коли згадуєш про рядки «Я помню чудное мгновенье», то не можна не розповісти, що цей вірш присвячено Анні Керн, уродженій Полторацькій. А коли кажемо про одеський період, то розповідаємо й про вірші, присвячені Єлизаветі Ксаверівні Воронцовій. А взагалі ми намагаємося відвідувачів смаженим не пригощати. Про Пушкіна прийнято говорити, що він був «женолюбом і гулякою»... Адже дуже легко скотитися до ницого рівня й проводити екскурсії саме в цій площині. Жовта преса до 200-ліття Пушкіна присвячувала божевільні публікації саме темі смерті Пушкіна. Мовляв, Дантес був на дуелі в залізному панцирі, й тільки тому загинув Пушкін, а не він. І після цього до нас починали приходити люди з божевільним блиском в очах із такими запитаннями. А ми їм у свою чергу пояснювали, що далеко не всім газетним публікаціям можна довіряти, й треба розуміти епоху для того, щоб зрозуміти, що відмова гвардійського офіцера в ті часи, коли дуель була справою честі, могла накликати на нього незмивну ганьбу. Тому ми намагаємося берегти свій престиж науково-просвітницької установи, а не коментатора жовтої преси.

— Я намагаюся завжди донести до людей, які цікавляться Пушкіним, те, що його творчість не просто гарна, гармонійна, але й дуже розумна. Свого часу на обіді, присвяченому відкриттю пам’ятника Пушкіну, Сергій Аксаков, якого багато хто знає лише по казці «Аленький цветочек», сказав прекрасні слова: «Через Пушкіна розумнішає все, що може»... Ще я завжди з жалем кажу, що дівчата нинішнього покоління не вчать напам’ять лист Тетяни. Але ж ці чарівні вірші внутрішньо облагороджують.