Публіка хоче гидоти й мерзоти. На «Оскарі» перемогла автура

Українське ТБ «Оскар» проігнорувало. Були репортажі з «лінії вогню» в інформвипусках — що й кому. Але цілісної церемонії (чи бодай змонтованої, як раніше) — на жаль. Це означає ось що... Чи то телепродукт уже не рейтинговий (американська трансляція втратила нинішнього року 1 млн. глядачів). Чи то всі гроші в нас пішли на дубляж. Чи то позолота зі статуетки помалу обсипається. Останнє теж не дивно: вже 80-та, а отже — «стареча» («Старим» тут місце) церемонія «Оскара» ввійшла у ту поважну пору, коли захоплення замінюється лінивим очікуванням, а смакування — медійними ставками (які зазвичай справджуються). Тим часом головний фаворит 80-го «Оскара» — ті самі «Старі…» братів Коенів (чотири статуетки) — таки вийде згодом в український прокат. Цією благородною просвітницькою місією опікуватиметься невгамовна компанія пана Батруха Богдана.

Якщо побіжно про ювілейність першої кінопремії планети, то тут «місце» знайдеться багатьом.

Гортаючи важку «книгу доль» «американського дядечка» (тепер — «дідуся»), дивуєшся, скільки інтриг, здивувань, несправедливостей, радостей, а також маячні й перемог звалилося на голову лисого бовдура, який завмер в почесній варті.

Історики «Оскара» із захопленням пригадають надзвичайні стоп-кадри із його творчої біографії. Взяти хоча б епізод «Спілберг». Починаючи з 1975 року, перший режисер Штатів значився в основних фаворитах премії. Тільки нагороди йому довелося чекати аж до 1993 року, коли «Список Шиндлера» зірвав головний куш — із семи статуеток. Тобто навіть «самого Спілберга» поставили «в чергу». (Кому цікаво: номінацій у Спілберга в різні часи було понад 80).

Або таке. Видатний Пітер О’Тул шукав прихильності «дядечка» і за сім спроб так і не знайшов. Не знайшли взаємності із цим лукавцем і найбільші ідоли Голлівуду — Грета Гарбо, Мерілін Монро, Діна Дурбін, Марлен Дітріх.

Удача оминула й Альфреда Хічкока з усіма його жахами на додачу.

Зате непохитними чемпіонами симпатій «Оскара» за всю його історію виявилися барвисто-масовочний «Бен Гур» (11 нагород із 12 можливих) та любовно-катастрофічний «Титанік» (11 нагород).

Навіть страшилки часів холодної війни не остудили симпатії «Оскара» до кінопромисловості СРСР. І перший золотий трофей був у документального фільму «Розгром німецьких військ під Москвою» (1942). Вже пізніше — «Війна і мир» С.Бондарчука (1966-67), «Дерсу Узала» А.Куросави (1976 рік), «Москва сльозам не вірить» В.Меньшова (1981), «Стомлені сонцем» М.Михалкова (1995). Це тріумфатори. Але були й прості смертні здобувачі: «Брати Карамазови» І.Пир’єва, «Чайковський» І.Таланкіна, два фільми С.Ростоцького — «А зорі тут тихі», «Білий Бім Чорне Вухо». А ще «Військово-польовий роман» П.Тодоровського, «Злодій» П.Чухрая, «Урга» М.Михалкова.

Фільм «12» знову ж таки Михалкова після оголошення результатів опинився також на рівні здобувача. Швидше за принципом компромісності. Так не діставайся ж ти ані полякам («Катинь» А.Вайди), ані росіянам... А — «Фальшивомонетникам».

Тривалий час душу батьківщини гріла казка про те, що й Україна у воєнні роки отримала свого «Оскара» — за фільм Марка Донського «Райдуга» за повістю Ванди Василевської із Наталею Ужвій у головній ролі. Але то були, певне, також «труднощі перекладу». Знаменита стрічка, яку високо оцінив Рузвельт, справді мала американське минуле. Тільки не «оскарівське». Був приз Асоціації кіно та радіо США — у 1944-му. І на тому спасибі.

***

Усі ці сюжети — більш-менш відомі — насправді свідчать лише про одне: «Оскар» давно не просто кінотрофей, а «фільм у фільмі». Гра у грі. Сто інтриг в одному флаконі.

Те, що так вийшло, певне, зов­сім не входило в плани глави студії «Метро-Голдвін-Майер» Льюїса Майера, коли він, зібравши гостей-друзів на своїй віллі в січні 1927 року, вирішив заохочувати найвищі досягнення в галузі кіно. Він-то з товаришами вигадав галузеву премію. А в результаті вийшла «велика гра». Зі своїми правилами. І з порушенням правил. Із традиційним пошуком підказок у цій грі. І часто з помилковими відповідями.

В результаті мав рацію один американський критик, який через десятиліття з посмішкою резюмував: «Оскар» — це найбільш вдалий компроміс між культурою масовою та елітарною… «Оскар» — символ їх єднання!»

Браво. Краще про нього й не скажеш.

Компромісність — справді найважливіше з усіх мистецтв. Зокрема й у гучних кіноіграх. Коли гойдалки «Оскара» часом летять у несподіваний бік... То тобі кондовий маскульт — на зразок «Титаніка». То авторські одкровення, що ранять душу (на зразок «Краси по-американськи»). То епохальні «Хрещені батьки», то проїжджає мимо «Шофер місіс Дейзі».

Розхитуючись на цих гойдалках, «Оскар» за свої 80 ветеранських років майстерно навчився римувати піднесене й земне в мистецтві кіно.

І хоч нюх іноді його підводить (як у випадку з картинами «Бартон Фінк», «Секс, брехня і відео» чи культовим «Кримінальним чтивом» — єдиний приз за сценарій), досить часто і «букву» (і «дух») дядечко вгадує точно.

Якщо наприкінці ХХ століття «Оскар» найчастіше розгойдувався між кораблем (той самий «Титанік») і людиною (той самий «Форрест Гамп»), то в столітті XXI, і ми цього свідки, «Оскар» стає надто обережним. Немов боїться злетіти зі своїх гойдалок. Ніби мудрий редактор глянсового журналу, він не хоче розполохати надійну автуру — і про всяк випадок видає їй належні преміальні. А то як же? А то що люди скажуть?

І от — маємо (деякі приклади останніх років).

«Зіткнення» Поля Хаггіса (прохідний проект про міжнаціональні проблеми): компроміс між темою та рівнем її виконання.

«Крихітка на мільйон доларів» Клінта Іствуда: стрічка з гуманітарною і старечою інтонацією — «и милость к падшим призывал». Приз не лише за виняткову майстерність, але й за вислугу років (стрічок).

«Відступники» Мартіна Скорсезе: випадок небачений, коли так високо підносять майстерно зроблену кальку з гонконгівського зразка. Але сказано ж: автура важливіша. Адже від Скорсезе «Оскар» раніше тікав як чорт від ладану, а тут впіймали й заарканили.

Нарешті, «Старі...» братів Коенів. Останній за часом тріумфатор (чотири трофеї). Сама назва трохи провокаційна. Начебто кивок у бік того самого «дідуся»... А котися ти колобком у абиякому напрямку. Мовляв, досить нам свої старечі моралі читати. Руки розв’язані. І ці руки по лікоть у крові — на екрані. Навіть важко уявити, що ще якихось три десятиліття тому «Оскар» роздирали пристрасті щодо моралі на екрані. «Механічний апельсин» викликав жах. Сперечалися про насильство в «Хрещеному батькові», у «Таксисті». Згодом «фільми з елементами насильства» й зовсім викреслили з номінацій, бо полюбили мелодрами. Але от тепер насильство — спосіб життя. Не лише на екрані. Та й Коени — автура що треба. Послужний список, повага кіногромадськості. А раптом краще й не знімуть уже?

Преміювання нового фільму цих «братів по крові» — немов запізніле каяття і перед... Тарантіно. Так, за те, що «Оскар» як фарватер кіномоди вчасно не розгледів тієї самої теми і того найсучаснішого мотиву — нікчемності, безглуздя і шалапутної кровожерливості зла (виключно з малої літери).

А також вчасно не отямився і не розкуштував тему пустоти й глухоти у світі, який нескінченно репетує і стріляє.

Така собі «країна глухонімих» (якби це знімав Валерій Тодоровський).

Тепер розкуштували. Розкусили. І заохотили. Навіть на неліцензійному DVD цей фільм «затягує» в своє порочне нутро. Заворожує імморалістичною двозначністю і майстерним нагнітанням розтягнутої напруженості (саспенс, але не хічкоківський). У світі братів справді немає місця «старим». А отже, мудрості як синоніму старості. А якщо немає мудрості, значить, немає компромісності? А якщо немає компромісності, отже, цей поганий світ знову приречений...

По-своєму праві і ті рецензенти, які вважають, що «Старі» — не найвища планка творчості братів. «Бартон Фінк», «Фарго» чи «Людина, якої не було» — все це тонше, стьобніше. Вище. Більш синефільськи, менш кровожерливо. У техаській же різні (з гонитвою за двома мільйонами доларів) перемагає виключно естетика сутінок і зовсім не нова думка про те, що бабло і зло — також брати навік. І також по крові. Але... «Якщо публіка хоче гидоти й мерзоти, так дамо ж їй гидоту й мерзоту! А самі переселимося до Японії, звідки надходять усі гроші!». Це ще великий Брандо казав — про нього ж... Про «Оскар», який у лютому 2008-го знову вгадав і «букву», і «дух».

Вгадати мелодію

Приблизно місяць тому на сторінках «ДТ» виникло бажання поворожити на кавовій гущі, назвавши завчасно можливих тріумфаторів «Оскара-2008» («ДТ» №3 від 26 січня, матеріал «Підлість і припущення»).

Надзвичайне — поруч. Очевидне — неймовірне. Практично всі наші прогнози виправдалися.

Найкращий фільм — «Старим тут не місце»: у «ДТ» не було жодних сумнівів, що «техаська сорочка ближча до тіла».

Найкраща режисура — Етан і Джоел Коени (за «Старих…»): без зауважень— саме вони.

Найкраща чоловіча роль — Деніел Дей Льюїс (за «Нафту»): тоді ми вирішили, що «більше за всіх шансів у Деніела Дей Льюїса». Так і вийшло.

Найкраща жіноча роль — Маріон Котіяр (за «Життя в рожевому кольорі»): без жодних сумнівів, саме ця акторка, яка стала невіддільною від реальної Едіт Піаф.

Найкраща чоловіча роль другого плану — Хав’єр Бардем (за «Старих…»): назвали саме його.

Найкращі костюми — фільм «Єлизавета: Золота доба»: «Оскар» у цій номінації спрогнозували ще на старті прокату не в усьому вдалої стрічки про незайману королеву.

Найкращий іноземний фільм — «Фальшивомонетники» (Австрія). Інтрига начебто розгорталася навколо Михалкова. Тільки інтуїція підказувала: «це ще не факт...».