ПРОЗОРІ НАТЯКИ НА ТУМАННІ ОБСТАВИНИ

Вперше за дванадцять років існування Міжнародний симпозіум гутного скла відкрився в Києві, у залі Національного художнього музею України.

«На цьому етапі розвитку сучасного суспільства в Україні, етапі поступових і впевнених змін не тільки в політичній, економічній і соціальній сферах, а й у зміні та переосмисленні сприйняття широкими верствами населення швидких, а часом і діаметрально протилежних стосовно усталених стереотипів сприйняття модернових принципів візуального мистецтва, існує актуальна потреба максимально широкого висвітлення й доведення до свідомості принципів радикально нових напрямів творчих досягнень художнього світу. …Слід підкреслити, що саме реалізація проектів такого плану в першу чергу демонструє світовій спільноті рівень розвитку й досягнень української культури, сприяє формуванню нових сучасних підходів в українському мистецтві й відкриттю нових сфер діяльності державних інституцій». (З каталогу симпозіуму)

Декоративно-ужиткове мистецтво в Радянському Союзі завжди стояло осторонь і жило за власними законами. Воно й не дивно: для важливих на ідеологічних фронтах живопису, графіки або скульптури вони (закони) спускалися й суворо контролювалися згори. А для «другорядних», не обтяжених «важливою державною місією» об’єктів, створених із кераміки, дерева чи скла, вони залишалися рідними і єдино правильними — законами художньої творчості. Художники так званого декоративно-ужиткового мистецтва могли дозволити собі розкіш вільних формальних пошуків і експериментів, тоді як в інших, «серйозних» видах мистецтва за такі вільності цькували й садили. Саме відсутність ідеологічного пресу дозволила ужитковикам працювати вільно, потужно, цікаво. І, як результат, помітно відірватися, значно випередити своїх товаришів з інших цехів.

Часопис «Декоративне мистецтво» багато років був єдиною віддушиною для тих художників, мистецтвознавців й інтелектуалів, котрих цікавило щось відмінне від «Леніна біля топки паровоза» або «Пушкіна в циганів Бессарабії». «ДМ» публікував унікальні, сміливі теоретичні і практичні експерименти, аж до радикальних, інформував про найсвіжіші події та відкриття в сучасному мистецтві різних країн. У ньому часто можна було натрапити на публікації про художників-ужитковиків з України. Як правило, це були львів’яни. Міцна професійна школа Львівського інституту ужиткового й декоративного мистецтва, традиції, закладені ще за Польської Народної Республіки випускниками Мюнхенської, Краківської, Паризької академій, давалися взнаки. Праці львівських митців не раз виборювали премії на престижних міжнародних форумах.

Певне, усі вказані вище чинники і спровокували художника, улюбленця (за визначенням самої редакції) часопису «ДМ» Андрія Бокотея на організацію симпозіуму гутного скла. Перший симпозіум відбувся в жовтні 1989 року. Він мав статус Всесоюзного. Але вже тоді до Львова приїхали добре відомі у світі скла американець Марвін Ліпофськи, угорець Янош Егенейш, Мікко Меррікалліо з Фінляндії, Іржи Шугайєк із Чехословаччини. Вони, як, утім, і росіяни, і прибалти, зреагували на авторитет і добре ім’я організатора.

Через три роки, на другий симпозіум, з’їхалися представники вже шістнадцяти країн. Тоді симпозіум одержав статус міжнародного й усім стало ясно, наскільки доцільно, але водночас і важко проводити такі форуми.

Третій симпозіум був найзначимішим, найбільш насиченим і вдалим. Порівняно з першими двома, він явно вигравав кількісним і якісним складом учасників. Тоді, 1995 року, до Львова приїхав Ервін Ейш — «жива легенда», один із фундаторів сучасного мистецтва скла, професор Мюнхенської Академії мистецтв. Крім безпосередньої роботи біля гутної печі, Ервін Ейш встиг зробити цілу серію графічних робіт, присвячених симпозіуму, показати їх на виставці й подарувати львівському Музею скла. Поруч із ним, буквально пліч-о-пліч, працював ще один метр світового скла — Ян Зорічак.

Проблем і перешкод на третьому симпозіумі було анітрохи не менше, а можливо, і більше, ніж на попередніх, але радість і задоволення від усього, що відбувалося, компенсували втому й неприємності. Здавалося, знайдено взаєморозуміння з державними структурами, від яких так багато залежить. Здавалося, вдалося переконати комерційні структури в необхідності й важливості співпраці для обох сторін. Щоправда, усе замикалося тільки на Львові. Київ ніяк не реагував на події, попри багаторазові звернення в різноманітні інстанції. Тоді як ці події поблизу західних кордонів країни стосувалися (і стосуються) престижу всієї України. Попри обмеженість у коштах і силах, таки вдалося видати каталоги першого та другого симпозіумів. Але, на жаль, на цьому все й скінчилося. Саме на третьому симпозіумі стало зрозуміло, що на самому ентузіазмі, титанічних зусиллях і доброму імені Андрія Бокотея вже не виїхати, що потрібно шукати й підключати до роботи грамотних, енергійних фахівців, кожен з яких міг би працювати у своєму напрямі. Адже симпозіум, як його задумано й декларовано, — складна структура, що охоплює багато виробничих, соціальних, творчих, моральних, матеріальних і навіть політичних чинників. Саме третій симпозіум дозволив ясно зрозуміти: якщо не вжити заходів, хороша, потрібна, цікава справа загальмується, почне занепадати. Чомусь не вжили, але...

Четвертий симпозіум усе-таки відбувся. Адже навіть за не дуже вдалої організації сама можливість працювати на гутній печі приваблює багатьох митців. Річ у тому, що багато їх просто не мають такої можливості в себе дома. Гута — річ дорога. Від «скляних» симпозіумів свого часу відмовилися і багаті американці, і традиційні лідери в цьому мистецтві — словаки. Тож їхатимуть художники на гуту, їхатимуть, але хіба це самоціль? Четвертий симпозіум вийшов якимось тихим, блідим. Можливо, тому п’ятий вирішили провести гучно. Хоч який, а все-таки ювілей. Задеклароване на папері дозволяло сподіватися на яскраву, цікаву, змістовну подію справді світового рівня.

Нинішнього року співорганізаторами симпозіуму було заявлено (крім Львівської академії мистецтв) Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури, Харківський художньо-промисловий інститут і Національний художній музей України. Симпозіум проходив під патронатом міського голови м. Львова Василя Куйбіди, за сприяння Національної комісії України у справах ЮНЕСКО й Міжнародної асоціації скла (Glass Art Society), нарешті підтримав ініціативу Міжнародний фонд «Відродження». І що з цього? Анічогісінько. Ні Національна академія, ні Харківський інститут не проявилися ніяк. Відповідальний секретар Комісії ЮНЕСКО і виконавчий директор асоціації підтримали листами. Справді дійову участь, як, власне, і в попередні роки, узяв міський голова. Національний музей надав приміщення в обіцяний термін і навіть продовжив час експонування виставки на десять днів. Організована на кошти фонду інтернет-конференція вилилася в банальну демонстрацію роботи в гуті кількох іменитих зарубіжних учасників.

Мабуть, вихід симпозіумних заходів (з допомогою ретроспективної виставки) за рамки Львова — єдина позитивна новація. Уперше кияни мали змогу побачити результати роботи попередніх чотирьох симпозіумів, а деякі учасники й гості симпозіуму вперше побували в столиці України. Та чи варто влаштовувати «просвітницький» захід, якщо окремим учасникам ніде було спати всі десять ночей симпозіуму; якщо не організовано нормальної роботи біля печі, внаслідок чого на завершальній виставці демонструвалися неякісні й навіть биті роботи; якщо не було проведено приблизно половини запланованих заходів? І це при тому, що з заявлених двадцяти дев’яти країн-учасниць участь брали шістнадцять, а з очікуваних шістдесяти художників приїхали тридцять п’ять.

Не до кінця зрозуміло, чому ж організатори такого важливого, потрібного, ефектного й ефективного заходу не роблять висновків, які лежать на поверхні. Чому власне всю, за визначенням складну, тривалу, трудомістку організаційну роботу з підготовки симпозіуму замкнула на собі практично одна людина — Михайло Бокотей? Тим паче що займатися нею він міг лише у вільний від основної роботи час і у відпускний період за три тижні до початку симпозіуму. Невже у Львові немає гідних, грамотних фахівців, на професійну й людську допомогу яких може покладатися втомлений дванадцятирічними баталіями Андрій Бокотей — художник, делікатна людина, ректор ЛАМ, який прагне вивести з тривалої кризи унікальний вуз?

Запитання, запитання, запитання... Може, наступний, VI Міжнародний симпозіум гутного скла наважиться відповісти на них?