ПРОЦЕДУРНИЙ КАБІНЕТ ГАРРІ МУЛІША

14 березня, 2003, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 10, 14 березня-21 березня 2003р.
Відправити
Відправити

«Муліш — рідкісний представник нашої доби — інстинктивно психологічний новеліст» (Джон Апдайк, The New Yorker)...

«Муліш — рідкісний представник нашої доби — інстинктивно психологічний новеліст» (Джон Апдайк, The New Yorker). «Гаррі Муліш належить до найвищої категорії голландських новелістів свого покоління» (The New York Review of Books). «Муліш — це автор, який мусить приховувати свою блискучу ерудицію. Але навіть йому це вдається не цілком» (Frankfurter Allgemeine Zeitung). «Спільний літературний вечір Ґюнтера Ґрасса і Гаррі Муліша — це була подія, задля якої варто було виходити з дому. Особливо вразив мене Ґюнтер Ґрасс своєю лаконічною і аналітичною манерою говорити. На його фоні Гаррі Муліш виглядав радше поверхово і посередньо» (www.die-leselust.de).

Творчість цього письменника критики переважно розташовують десь посередині між Ґюнтером Ґрассом та Габріелем Гарсія Маркесом, хоча спільного в манері письма обох цих авторів настільки небагато, що поставити між ними можна представника будь-якого літературного напряму. Коли йдеться про роман Гаррі Муліша «Процедура», виникає відчуття, що він опинився на такому почесному п’єдесталі випадково. І справа зовсім не в тому, що йому бракує слави чи шанувальників. У Голландії Муліш давно є одним із живих класиків, Європа й Америка активно зацікавилися його творчістю в 90-ті роки після того, як там вийшов переклад одного з найвідоміших романів автора «Відкриття небес». А передувала цьому зросту популярності, як це часто буває, екранізація роману «Замах» (у російському перекладі — «Розплата»). У 1988 році стрічка отримала «Золотого глобуса» й «Оскара». Та сам автор настільки стримано поставився і до раптового всесвітнього успіху, і до самої екранізації, що в цьому можна навіть запідозрити деяку нещирість: «До фільму я ставлюся без ентузіазму. Адже люди, які прочитали книгу, ідуть у кіно, і там з’ясовується, що фільм — це щось зовсім інше. Образи, які сформувалися в них під час читання книги, стираються й заміняються іншими. А якщо хтось спочатку подивився фільм, а потім прочитав книгу, то він не в змозі позбутися уже сформованих образів. І те, й інше — не дуже приємно. Мені здається, люди повинні ділитися на тих, хто читає книги, і на тих, хто ходить у кіно».

Гаррі Муліш не належить до письменників, що їх основною метою є привабити увагу читача до своїх творів. Навіть навпаки, йому притаманна модна серед екзистенціалістів та постекзистенціалістів показова зневага до читача, прагнення не до якомога ширшого кола, а до кола якомога вишуканішого. «Хто хоче просто весело згаяти час, може відразу згорнути цю книжку, ввімкнути телевізор і завалитися на тахту як у пінливе літепло. Перш ніж писати та читати далі, ми спочатку день поговіємо, потім приймемо купіль у холодній чистій воді, після чого вгорнемося в покривало з найтоншого білого полотна», — читаємо у романі «Процедура», переклад якого українською, виконаний Ярославом Довгополим, нещодавно з’явився у київському видавництві «Юніверс». І це не поодинока теза такого змісту у романі: «кожен видавець знає, що одна-єдина формула у книзі вже відлякує половину потенційних читачів, дві формули збільшують цю кількість до трьох четвертей, а три — ще на одну восьму, — решту легко обчислити самому». Так кокетливо заявляє автор роману, добру третину якого складають обґрунтування можливості чи неможливості виникнення життя з неорганічних сполук. І відповідно, формул, пояснень структур ДНК та не менш складних формул древньоєврейських богословських трактатів тут аж ніяк не бракує. Це саме той випадок, коли авторові, за влучним спостереженням німецького критика, не вдається приховати своєї ерудиції. Хоча часом і варто, щоб не довести до повного розпачу читача, позбавленого наукових ступенів у відповідних дисциплінах.

При цьому зверхність авторської позиції стосується не лише легкодухого читача, що має на меті шукати в книгах лише розваги і приємного проведення часу, а і колег-науковців, праця яких так високо цінується автором. «Якби Вотсон і Крік не відкрили структуру ДНК, то за два-три роки це зробив би хтось інший. Так сталось і з моїм еобіонітом, з тією тільки різницею, що коли б Кафка не написав «Процес», то повість ця залишилася б ненаписаною ніколи. Одне слово, нам, вченим, доводиться бути скромнішими», — вважає винахідник еобіоніту — неорганічної речовини, з якої можна утворювати органічні сполуки, тобто творити життя з неживої матерії, перебираючи цим божественну функцію. Тобто, іншими словами, якби Вотсон і Крік не відкрили структуру ДНК, то за два-три роки це зробив би Гаррі Муліш, а при цьому написав би книгу, нічим не гіршу за «Процес» Кафки.

В одному інтерв’ю Гаррі Муліш сказав: «Коли мені було 16, я мріяв стати великим науковцем. Але виявилося, що я — письменник. У романі «Процедура» я описав персонажа, який мріяв стати письменником, а став великим науковцем. Це своєрідна дзеркальна біографія, з якої виникла гра. Коли мені виповнилося 17, я вже був переконаний, що колись зроблю щось дуже вагоме. Я думаю, це переконання і є найважливішим для успіху». І справді дуже зручно бути найкращим генетиком серед письменників і найкращим письменником серед генетиків — надійний рецепт успіху, підкріплений дитячою переконаністю у власній геніальності, а до цього додається і часто властива справжнім ученим зневага до публіки та некомпетентної критики: «Я знаю, що тому, хто в якій-небудь газетній статті критикує мою книгу, набагато більше хотілося б написати таку книгу, як моя, ніж таку газетну статтю. Крім того, це він пише про мене, а не я про нього. Тож тут стосунки дуже чіткі. І це тішить». А, крім цього, тішить і здатність відлякувати від своїх творів недостойних: «Отже, намір удався. Ми серед своїх. Негідних читачів наче вітром здуло від усіх отих примарних літер».

Саме враження примарності не залишає читача, який чи то з упертості, чи то зі снобізму, старанно підігрітого автором, таки намагається продертися в глибини процедурних асоціацій. І якщо на початку і навіть у середині тексту все ще залишається слабка ілюзія, що метою роману було показати глибину особистісного психологічного конфлікту винахідників різних століть, які намагаються штучно творити життя, то в кінці твору ця ілюзія нещадно розбивається. Важко взагалі сформулювати для себе, що ж саме мав на меті автор, викладаючи на численних сторінках тонкощі генетики. Хіба що ознайомити читача із премудростями цієї науки? У своїх інтерв’ю він не раз наголошує на тому, що сучасні літератори й читачі на диво мало цікавляться технічним прогресом та природничими науками, а от він, як зразок, цікавиться і навіть розуміється на цьому. Отже, функція роману просвітницька. Але виникає закономірне питання, навіщо читати літературний твір, якщо хочеться вивчити основи генетики? Для цього є спеціальні наукові праці, без жодних мелодраматичних колізій, зате з ґарантованою вивіреністю наукового апарату. Та й манера викладу у Муліша зовсім не легша, ніж у наукових текстах. Чи, можливо, ці інтердисциплінарні, біо-хімічно-теологічно-літературні студії — насправді любовні романи, призначені для вузького кола спеціалістів (останні, до речі, досить часто цитують Муліша у своїх фахових статтях)? Шкода тільки, що про це не зазначається на обкладинці.

І наукові експерименти, і любовні сцени в романі однаково нагадують процедури, другі часом навіть виснажливіші за перші, і про задоволення тут ідеться останньою чергою. Насамперед наука, регенерація, майбутній прогрес людства та інші потрібні речі. Зрозуміло, що при такому сумлінному підході до наукового апарату роману, в автора не залишається ні часу, ні сил на те, щоб «виписати» персонажів. Більшість із них виглядає схематично, сюжетні лінії пов’язані між собою дуже умовно, часто цей зв’язок важко простежується, так, ніби книгу «зліплено» з кількох зовсім різних текстів, які випадково опинилися під одною обкладинкою. При цьому не можна дорікнути авторові, ніби писати добре він не вміє. Окремі шматки тексту пронизують справжнім ліризмом, глибиною почуття і силою стримуваних і від того ще глибших емоцій. Але їх, на жаль, меншість. До таких належать сцени пологів матері та дружини Віктора Веркера, опис тих кількох останніх днів перед пологами, коли подружжя довідалося, що дитина народиться мертвою, зразками не менш якісної прози є й листи Веркера до ненародженої доньки. Тим прикріше відчувати стилістичне недбальство автора на сторінках «наукових», де особливо придалася б літературна обробка і пожвавлення сухого інформативного тексту.

Історія штучного створення життя подана Мулішем у двох часових аспектах: спершу за це беруться празькі равини XVII століття, які на замовлення кайзера намагаються створити голема, а потім хімічну субстанцію, здатну продукувати органічні клітини, створює учений ХХ століття Віктор Веркер. Паралельно життя зароджується природним чином, в результаті «процедури» кохання чоловіка і жінки — персонажів старовинного ґетто, батьків Віктора Веркера і самого вченого з його дружиною. Об’єднує усі «процедури» млявість еротичних емоцій усіх поколінь чоловіків, прямо протилежна науковому чи службовому завзяттю. Така відчуженість персонажів мотивована ідеєю роману, але не завжди логічна й доцільна в окремих сюжетних перипетіях. «Незважаючи на її гарні круглі груди та широкі стегна, секс ніколи не був сильною стороною Ісаака; плодячи трійню, він наче одним махом хотів заощадити собі подальші клопоти». «Для Веркера ліжко важило менше, ніж їжа і пиття, й по-справжньому затишно він почував себе тільки в чоловічому товаристві: в армії, серед бійців руху опору, ба навіть у концентраційному таборі. Раз на тиждень Фердинандові вистачало подружнього ложа, хоча Гретта воліла б щодня. Внаслідок цього вряди-годи розігрувалися прикрі сцени, знайомі кожному, тож не буду їх описувати. Спроби звабити його закінчувалися нічим; до зближення доходило тільки тоді, коли Фердинанд мав на те бажання, найчастіше посеред ночі, перш ніж вона встигала прокинутися. Після сніданку, коли чоловік ішов на роботу, Гретта залазила до ще теплого ліжка і задовольняла сама себе. Проте за декілька місяців це перестало допомагати, та й могло стати звичкою на всю решту життя».

Зазіхання на божественну роль не прощається героям книги. Кожного із них буде покарано за таку зухвалість. Чеським равинам таки вдається створити голема, але це руйнує їхнє життя. Вікторові Веркеру вдається створити еобіоніт і продукувати з нього органічні речовини, але його життя також перетворюється на руїну, і стається це ще до того, як його вбивають наймані вбивці. Гретті, дружині Веркера-старшого, ціною неймовірних зусиль таки вдається звабити чоловіка і зачати від нього сина, але це не рятує їхньої родини, яка за кілька років все одно розпадеться.

Етичний аспект штучного створення життя — не випадковий у світлі дискусій довкола можливостей клонування. Муліш розв’язує це питання не на користь адептів штучного народження. Але замість поетичного або гостросюжетного (оскільки заанонсовані і любовна інтрига, і вбивство на замовлення) тексту про перемогу природи над наукою, маємо важкостравний науковий трактат, інтердисциплінарне дослідження, часто написане у реферативному стилі, продершись через термінологічні хащі якого, отримуємо досить банальні висновки й невиразне закінчення. Хто і чому замовив злочин вбивства головного героя, назавжди залишиться таємницею, — чергове намагання автора піти проти традиції, цього разу традиції детективного жанру. Важкодоступність тексту відіграє роль живця для читача з «антибестселерною» психологією. Але як на елітарне спрямування, у книзі надто мало філософської глибини, психологізму, новизни та новаторства авторського світогляду.

Related video

Коли я подолала останні сторінки роману, то пригадала репортаж одного із журналістів, який був присутній позаминулого року на спільному авторському вечорі Ґюнтера Ґрасса й Гаррі Муліша: «Читачі запитали обох письменників, що вони самі люблять читати. Грасс сказав, що полюбляє детективи, а Муліш не спромігся відповісти на це питання. А потім якось невпевнено пояснив, що читає переважно першоджерела, наукові праці та книги про Гітлера. А своїм читачам порадив зацікавитися працями з фізики». Саме таке відчуття залишається й після прочитання книг обох авторів: задоволення від романів Ґрасса легко порівняти з відчуттям, коли не можеш відірватися від напруженого детективного сюжету, а читаючи Муліша, згадуєш нудні години, проведені за домашніми завданнями з фізики, хімії чи біології, під час яких так мріялося якомога швидше дістатися до недочитаного детектива.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}