ПРОСТИМО КАЙДАШІВ?

«Кайдашева cім’я» І.Нечуя-Левицького — твір багато в чому неприємний для українців, бо всі ті жорсткі й карикатурні риси, які зазвичай приписують нам із вами недруги й наклепники, тут, можна сказати, в наявності. Як відомо, у сімействі старого Кайдаша процвітали жадібність, заздрість, дріб’язковість й інші родинні пороки дрібного калібру — загалом, приємного мало. Однак Кайдаші на короткій нозі не з вузьконаціональним, а загальнолюдським «маленьким бісом», знайомим усім народам і менталітетам.

Молодий театр інтерпретував твір Нечуя-Левицького як історію позанаціонального «каїнового сімейства», де Авелем виявився старий Кайдаш, який утопився з горя, а каїнами — решта членів його сім’ї, включаючи дружину й невісток. Прем’єрний показ 6 січня в Молодому театрі «Кайдашів» (режисер-постановник Микола Яремків) став яскравою акторською й ідеологічною удачею виконавця ролі старого Кайдаша — народного артиста України Валерія Шептекити. Він не тільки майстерно й натхненно зіграв Омелька, а й разом із режисером сформував ідейно-філософське тло постановки. Трагікомедія в двох діях — така жанрова суть вистави — було зазначено в програмках, де різдвяним сюрпризом став і вірш Валерія Шептекити «Кайдаші».

«Якась химерна мішанина літер — // Немов летів і раптом вщухнув вітер, // Заплутавшись у піддашші в соломі, // Занісши зерна досі невідомі, // У чорнозем, тутешній грунт родючий // І зав’язалося, укорінилося болюче // І приросло до сонця й під дощі // Рослиння дивне людське — Кайдаші» — ці початкові рядки Шептекитового вірша являють собою якийсь пролог до подальшого етимолого-філософського розшифровування прізвища злощасного сімейства. Проте в постановці Молодого театру йдеться навіть не про сім’ю — не випадково вистава називається не «Кайдашева cім’я», а «Кайдаші». Сімейний і навіть національний підтекст зник — залишився підтекст загальнолюдський.

Перший склад прізвища свого героя Шептекита порівнює з «каїновим насінням», що проросло на українському й загальнолюдському грунті. У результаті Кайдаші — не просто сварлива й дріб’язкова сімейка, а нащадки Каїна, котрі успадкували пороки прародича. Склад «даш» — «турчинський», і в ньому автору вірша чується свист ятагана. Ця містична етимологія призводить до риторичного вигуку: «О Боже мій, а що в нас українське, у Кайдашів?». Виявляється — волання душі.

Втім, ця постановка Молодого театру — не тільки розвідки в області українського менталітету і загальнолюдських пороків, а й напівкомічна фантасмагорія, де духи самовбивць переслідують односельців, які тремтять від страху, бенкетують із ними на весіллях і крадуть у них груші. Так, В.Чигляєву дісталася німа роль чумака, що втопився на греблі, невідступно бродить за старим Кайдашем і зрештою стає його посмертним попутником. Разом із чумаком Кайдаш краде в синів груші, роблячи за принципом: «То не діставайся ж ти нікому!»

Це фінальне втручання мертвих у справи живих стає свого роду покаранням за жадібність: Карпо й Лаврін, сини потопельника-Омелька, ніяк не можуть поділити дерево, що дісталося в спадщину, і його плоди. Тоді двоє самогубць — старий Кайдаш і чумак — уночі прокрадаються до груші, щоб «обікрасти» скупих. Уранці дерево засихає, і в програші залишаються обидві ворогуючі сторони — зате мертві тріумфують: тепер їм набагато легше наставляти користолюбців на шлях істинний («Омелько з Чумаком зберуть врожай // І на той світ: як звали, поминай»).

Фантасмагоричні моменти — найвдаліші у виставі. Навіть комізм побутових ситуацій — визнане достоїнство твору Нечуя-Левицького — тьмяніє у виставі поруч із напівкомічною фантастикою. Чумак, який хвацько витанцьовує на весіллі живих, виглядає кумедніше й безглуздіше за Мотрю та стару Кайдашиху, котрі дотепно лаються між собою. Проте дует Мотрі (С.Бочарової) і Кайдашихи (заслуженої артистки України І.Кравченко), без сумніву, можна назвати вдалим. Побутовий комізм у цій постановці Молодого театру відступає перед комізмом фантастичним і фантасмагоричним — перед нами фантасмагорія абсурду.

Не випадково Лавріну, молодшому сину старого Кайдаша, наприкінці вистави сниться жах — його ворогуючі родичі кружляють у хороводі, не припиняючи лаятися й з’ясовувати стосунки. «Присниться отаке!» — вигукує Лаврін (С.Губерначук), тоді як старший брат Карпо (С.Кучеренко), забувши про дружину, хвацько витанцьовує з Малашкою (Г.Васильєвою). Абсурд дійшов своєї межі — «В одноманітному до одуріння танку // Усі тупцюють з вечора до ранку» — і танцю цьому немає кінця.

Втім, «Кайдаші» — постановка не безнадійно песимістична, і про це свідчить фінальний епізод, коли мертві хоробро й весело крадуть у живих груші. Жадібність покарано, але це покарання не здається «кам’яною десницею» Командора, опущеної на душі заблудлих — і Яремків, і Шептекита готові амністувати Кайдашів, якщо, звісно, вони покаються. «Свій хресний хід здійснили Кайдаші. // Прийшли до нас на сповідь в сьогодення. // Амністія їм наша і прощення» — так завершує свій вірш Валерій Шептекита. Що ж, простимо самих себе?