Проскурня в опері. «Кожен мій крок буде виваженим», — запевняє новий директор одного з найстаріших театрів України

Призначення Сергія Проскурні на посаду виконувача обов’язків директора Національного академічного Одеського театру опери та балету не минуло непоміченим у колах нашої творчої інтелігенції. Різні коментарі, різні прогнози… Проскурня — помітна постать у цьому соціумі. Свого часу він створював досить резонансні художні акції — «Мистецьке Березілля», київський гала-бенефіс найкращих вистав Романа Віктюка. Перед призначенням працював радником міністра культури. До речі, Василь Вовкун, відрекомендовуючи нового керівника колективу, зауважив: «Буде добре працювати — стане просто директором!» Звісно ж, роботи попереду — море. Уже на початку нашої розмови Проскурня бідкався: «На приміщенні театру навіть таблички немає, навіть не повернули на фасад дошку, на якій написано, що це пам’ятка архітектури! А ще — немає табличок на дверях, на гардеробах, немає таблички на касі…»

— А дах у театрі часом не протікає? Ви вже туди у статусі в/о добралися?

— Оцього не знаю, до даху ще не дійшов. Останнім часом більше займаюся службовими приміщеннями. Вивчаю цей будинок. Це потребує часу.

— На жаль, довгі роки блискуча архітектурна споруда, запроектована Фельнером та Гельмером, затьмарює скромну творчу продукцію Одеської опери...

— Аби виправити становище, треба поглянути, що відбувалося тут двісті років тому, коли у 1809 році архітектор Тома де Томон побудував театр, який не зберігся, а 1810-го цей будинок відчинив свої двері, і розпочалася історія Одеського міського театру. Він працював за моделлю, яка зараз надзвичайно активно експлуатується майже в усьому світі. Це був театр-клуб, місце дозвілля, місце елітних зустрічей. Суспільство через своїх керівників (а керівництво Одеси обиралося за демократичним принципом) делегувало інтендантові певні функції, місто отримувало програму, яку вважало актуальною. Сюди приїздили італійські трупи, знамениті драматичні антрепризи. Цей броунівський рух елітних розваг мав чіткі, унікальні риси. Подій у житті цього театру не бракувало. А сьогодні? Не може бути на сцені та в оркестровій ямі півтори сотні людей, а в залі — сорок вісім глядачів, як це нещодавно було на «Катерині» Аркаса. Афіші в театральних касах міста виготовлені на бланках радянського періоду, одеські театри сьогодні не дбають про своє реноме. Опера стоїть перед­останньою, після неї — цирк. Не з опери починається афіша міста, а з театру імені Жовтневої революції! Я знайшов спонсора, який готовий дати кошти на видання сучасної, спільної для всіх театрів афіші, як це робиться у Москві, Петербурзі та інших великих містах. Дбатиму також про продаж електронних квитків, хоча не всім це може сподобатися.

Люди сьогодні платять п’ятнадцять гривень за квиток на виставу і водночас сімдесят — чужому екскурсоводові, трудова книжка якого лежить у туристичній агенції. Цей екскурсовод заходить до театру безплатно. Ось проблема. А ще проблема: Одеська опера — символ, бренд Одеси, зображення театру прикрашає сувенірну продукцію, а права на це зображення взагалі не зафіксовані. Одне з моїх завдань — знайти якийсь баланс, провести переговори з містом і зареєструвати це зображення як трейд-марк. Піввідсотка за кожен продукт для виробника і продавця — це буде непомітна втрата. А театр може мати великі кошти на свій розвиток.

Без глядачів театр — «футляр для баяну». Очевидно, що все, чим ми тепер займатимемося, — тільки в ім’я глядачів і заради глядачів. Питома вага і алгоритм унікальних подій на нашій сцені мають бути такими, щоби публіка переселилася до театру і жила в ньому.

Мені хочеться, аби глядач нас полюбив. Афіша червня вже покаже, наскільки можуть бути відмінними підходи до поточного репертуару. Навіть той репертуар, який є, здатний проявити незвичайні риси завдяки привнесенню в кожну виставу якоїсь родзинки. І тому, не чекаючи майбутніх напрацювань, ми маємо що запропонувати, чим зацікавити глядача. Хоча сьогодні я вже формую репертуар до 2014 року. Є режисери, балетмейстери, які знають, чим займатимуться, на багато років наперед. Та й для того, щоб гарантовано запросити на постановку до Одеси Роберта Вілсона чи Олексія Ратманського, треба вже сьогодні говорити з ними про 2011-й та 2014 роки.

У нас немає ще одного важливого організму — благодійного фонду театру, який допоможе вирішувати соціальні проблеми. Сам колектив вирішуватиме, які вистави грати у цей фонд, за якими цінами продавати квитки. І колектив розпоряджатиметься коштами: кому — квартиру купити, кому — видати матеріальну підтримку на народження дитини, а комусь треба відсвяткувати ювілей, зробити бенефіс тощо. До того ж театр має амбіції стати фестивальним центром. Це природно, бо практика феноменальної світової слави оперних сцен — це нон-стоп фестиваль. Постійно приїздять зірки, відбувається обмін мистецькою інформацією.

Одеса, як Нью-Йорк із моїми спільними проектами, як Амстердам, який останнім часом домінує в моєму житті, — це щось дуже комфортне. Мені комфортно тут, так само, як у Мілані, Кракові, Мюнхені... Добре, що я не прив’язаний до якоїсь квартири, яка, з одного боку, може бути гніздом, а з іншого — чимсь на зразок пастки. Здається, природа кожного птаха — звивати своє гніздечко. Але ж мало який птах наступного року повертається до того самого гнізда. Моє життя в Києві, двадцять дев’ять років, минало в переїздах.

— Ви й досі мешкаєте в Києві в орендованому житлі? В Одесі — зрозуміло, але чому в Києві?

— Багато хто з творчих людей творчістю житла не заробив. Люди вступали в комуністичну партію, ставали активістами профспілок, проявляли ідеологічну лояльність і так звану «громадянську» позицію. Але моя громадянська позиція лежала зовсім в іншому руслі… За це карали, а не давали квартири. Мене викинули у вісімдесят восьмому році з театрального інституту, де я досить успішно викладав. Уже була «перестройка», а я ще носив тавро режисера з чітко вираженою національною позицією. Комуністи вважали мене націоналістом, а націоналісти — космополітом. Ні з ким я не міг знайти спільної мови. А тепер, коли мене призначили директором Одеської опери, мене привітали одночасно Анна Герман і Олег Тягнибок. Обидва зі мною чудово ладять, обидва мають зі мною цікаву історію взаємин, але сьогодні це — полярні політичні сили. Проте і Олег, і Аня добре розуміють: те, чим ми займаємось, очевидно, є частиною політики, але політики — культурної. Це територія над політичною політикою. Тому що це політика культури, естетики, стилю, історії.

— На часі турботи про створення міцної творчої команди. Відсутність у театрі головного диригента — проблема, що позначається на всьому.

— Усі чомусь дуже бояться, що новий директор зараз витягне шаблюку, розмахуватиме нею й робитиме якесь лихо. Цього не буде. Ми створюємо журі, яке максимально відбиває рівень експертів.

— Усе добре, але ж до чого тут владні органи?..

— Міське управління культури та обласне управління культури не повинні стояти осторонь театру. Вони також мають брати участь у відкритому громадському процесі. Це, по суті, елемент громадянського суспільства, яке в нас ще формується. Суспільства, для якого характерна взаємна відповідальність. Функція головного диригента — одна з найважливіших функцій у театрі. І тому очевидно, що в цій комісії мусять бути і директор театру, і ректор консерваторії, і завідувачка кафедри сольного співу, які є високими фахівцями та експертами в музичному мистецтві, і начальники міського та обласного управлінь культури.

Але там ще буде кілька знакових диригентів, які так само несуть цехову відповідальність. І ось ця комісія за двадцятип’ятибальною системою визначатиме переможця: кожен член журі виставить оцінку диригентові, і в результаті ми матимемо загальну оцінку журі. Кожен диригент пише експертний висновок, який дає нам підстави для оцінки його здатності визначати рівень кваліфікації оркестру, солістів, хору. Це дуже важлива риса для диригента, тим більше — головного диригента. Журі визначає, знову ж таки — за двадцятип’ятибальною системою, вартість цих аналітичних письмових робіт. А третя та четверта оцінки — це оцінки оркестром і хором кожного диригента, теж за двадцятип’ятибальною системою. І це вже справа оркестру, як ця оцінка визначатиметься: шляхом закритого голосування чи відкритого. Таким чином, у результаті ми маємо чотири цифри, просумувавши які, визначимо, хто отримав найбільшу кількість балів і автоматично запрошується на посаду головного диригента театру. У цьому конкурсі дали згоду взяти участь різні диригенти з різних країн. У «Параді диригентів» також візьмуть участь диригенти, котрі не мають наміру брати участі в конкурсі, бо мають оркестри, але приїдуть і продиригують виставами просто задля того, щоб бути у процесі.

Одна річ — конкурс на посаду. Інша — цей конкурс відбувається в рамках проекту «Парад диригентів». І ця афіша, яскрава, сильна афіша червня, має привабити слухачів. Матимемо радість спілкування з видатними диригентами України Володимиром Сіренком та Миколою Дядюрою. Диригуватимуть ті, хто в матеріалі, має практичний досвід, кому достатньо двох співок та однієї коректури для того, щоб продиригувати вечірньою виставою. З дев’ятнадцяти запланованих на червень вистав п’ятнадцятьма диригуватимуть запрошені диригенти з Росії, Польщі, Нідерландів, Німеччини. Це вже реальність, яка сьогодні приходить до нашого театру і на яку публіка, очевидно, реагуватиме. «Севільський цирульник», яким буде диригувати знаменитий німецький скрипаль та диригент Віктор Бокман, виявиться трішки іншою виставою, ніж ті, які можна почути у трактуванні, скажімо, традиційних одеських диригентів.

— Одеських диригентів катастрофічно мало в театрі...

— У перспективі в нас може скластися дуже цікава ситуація, коли буде головний диригент, головний запрошений диригент, перший диригент, ще два штатні диригенти… Плюс диригенти-постановники на окремі вистави та на окремі проекти. Бо навіть концерт, гала-концерт чи чийсь бенефіс — це постановка, це не просто відмахування паличкою, вступ та закінчення, а серйозна копітка праця із формування художнього образу. І тут, звісно, має бути кваліфікований диригент, який відповідатиме за цю частину. Художній керівник відповідає за ідеологію театру, за його обличчя...

— А диригенти вирішують долю солістів та артистів...

— Вони вирішуватимуть, диригенти і режисери, яких в нас теж немає і які у нас з’являться. Вони знають творчий арсенал театру, і вони визначають, хто і в яку чергу співатиме. Ми знаємо приклад театрів, які за рік-півтора, за два роки наперед оголошують виконавський склад кожної вистави сезону. Сьогодні ви можете зайти на сайт Метрополітен-опера і дізнатися, хто співатиме у жовтні 2010 року.

В Одесі ж відбувається так: головного диригента — немає, головного режисера — немає, і режисерське управління, не запрошуючи чергового диригента, вирішує, хто виконуватиме партії.

Офіційний критерій такий: ось ми маємо п’ять мецо-сопрано, і хай усі вони співають Кармен. І кожна може вийти на сцену через півтора року. Але ж це біда! Це амортизація співака, соліста, це відсутність відповідальності за художній рівень вистави, бо неможливо підтримувати в такий спосіб якість. Треба мати повноцінні репетиції. Тим часом усі тиняються сценою, ніхто не знає, що слід робити. Відтак приходить виконавець цієї ролі, який уже на пенсії, і перед виставою показує солістові, з якої куліси треба виходити, яка дія на сцені відбувається. Це просто неприпустима практика.

— Колектив зустрів вас досить тепло, але є у трупі й такі, кого новація напружує.

— «У нас є великі традиції, і не можна їх зіпсувати!» — кажуть. Тоді я тим, хто дбає про традиції, ставлю просте запитання: чому в театрі немає музею? У театрі, в якому працювали знакові постаті класичної культури кінця XIX і всього XX століть, — це не відбито у жодний спосіб! Чому такий недолугий сайт? І так далі. Це моя відповідь на такі закиди.

Чомусь я, «прибулець», «чужак», узявся більше дбати про історію Одеської опери, ніж люди, які тут народилися як творці, як творчі особистості, які тут отримали звання, професорський статус і які нічого не зробили для театрального музею. Вони можуть бити себе в груди і кричати, що не пустять «чужака», але «чужак» опікуватиметься історією театру, а не місцеві патріоти.

— Але ж Одесу завжди створювали прибульці, як і Сполучені Штати. Річ у певних здібностях тих прибульців.

— Художня практика одеської опери сьогодні — це творче самогубство. Люди не повинні дозволяти собі так фальшивити, не відповідати за ансамбль, за елементарну сценічну дисципліну. І ніхто не замислюється над тим, задля чого він виходить на сцену. Кілька років навіть «планірок» у театрі не проводили — не було потреби?! І фахівці, яких я зараз скликаю щовівторка на «планірки», мене підтримують.

Насправді сьогодні Одеська опера перебуває в абсолютно унікальній ситуації — себто терпець увірвався у всіх. Я як радник Міністра культури і туризму, член Національної Ради з культури і духовності при президентові, хочу абсолютно офіційно повідомити: Одеська опера отримує з державного бюджету 2009 року фантастичні субсидії, які не тільки покривають витрати на фонд заробітної платні та комунальні послуги, а й можуть іти на організацію діяльності, розвиток, закупівлю нових технічних засобів, без яких розвиток театру зупиниться, тому що це — сучасний технологічний процес, а також на нові постановки.

Зараз працюю над диференціацією коштів, бо треба привести до відповідності і вартість квитків, і зарплатню майстрів сцени, працюю над організацією маркетингу в театрі.

Те, що ми робимо, по суті, є елементами кризового менеджменту. Доводиться чути: мовляв, Проскурня — творча людина, якій не властиві риси адміністратора, директора, маркетолога... По-різному сприймають і те, що я сьогодні — виконувач обов’язків директора. Я схиляюся перед міністром, який сказав мені: «Чого ти переживаєш? Іди і працюй». І я подумав, що навіть якщо пробуду тут тиждень, або два, або місяць, намагатимуся використати цей період із максимальною користю для театру. Практично кожен мій крок зараз буде неспішним і дуже обережним. Я тисячу разів радитимуся зі своїми друзями, які допомагатимуть мені розібратися в усіх аспектах.

Не можна очікувати від нового директора, тим більше — від виконувача обов’язків, що він швидко вирішить усі застарілі проблеми, які тут не вирішувалися роками. Але проблему творчої реалізації кожної мистецької особистості треба вирішити насамперед. Новий штатний розпис буде іншим, бо неможливо вирішувати складні творчі завдання, маючи маленький оркестр, не укомплектований хор, балет... Штатний розпис скорочували, коли театр перебував на реставрації. Всі розуміли: треба доглядати за будинком, забезпечувати його органіку, а творчі люди відійшли на задній план. Погано декоровані та костюмовані концерти — ось що ми бачимо замість опер. Найближчим часом на одеську сцену буде перенесено наш міжнародний проект «Кармен», восени матимемо в репертуарі «Дон Жуана» Моцарта, ідеться також про вистави, створені за оригінальною, суто одеською драматургічною основою, зі спеціально написаною музикою. Маю на думці балети, сюжетно пов’язані з історією Одеси, оперу за «Одеськими оповіданнями» Бабеля. Але говорити про це трохи зарано…