ПРОГУЛЯНКИ «ЗОРЯНИМ МОСТОМ»

«Зоряний міст» — це фестиваль фантастики. Можна коротше — конвент. Або зовсім коротко — кон. Саме так називають цю подію свої: письменники-фантасти, критики, видавці, редактори фантастичної періодики та фени — захоплені читачі і шанувальники літератури цього напряму. Утім, «ДТ» вже писало і про торішній «Зоряний міст», і про недавній пітерський «Интерпресскон» (тут і далі назви російських конвентів, а також назви книжок — мовою оригіналу), отож немає потреби докладно пояснювати, що таке фендом, співдружність людей, об’єднаних фантастикою.

Адже цікаво, що жоден інший літературний напрям не створив навколо себе ні такої самобутньої субкультури, ні сильної фестивальної традиції. Щось не доводилося мені чути про подібні зльоти детективників або, скажімо, авторесс дамських романів, — я навмисне говорю про двох китів масліту, у загальній упряжці з якими зазвичай згадують і фантастику. Масліт — не масліт — це окрема розмова, але й у середовищі літератури так званого «мейнстріму» схожі заходи — рідкість, і мають вони в основному суто тусовковий характер.

Зрозуміло, фендом — також тусовка. Але дуже велика. І повністю позбавлена будь-якої містечковості. Ні, звісно, і тут можна раз у раз почути про переваги й особливості «пітерської» чи «харківської школи» фантастики. Проте географія практично будь-якого конвенту — а їх досить багато, найвідоміші: «Странник» (Санкт-Петербург), «Интерпресскон» (аналогічно), «Аэлита» (Єкатеринбург), «Урания» (Томськ), «Зиланткон» (Казань), «Роскон» (Підмосков’я), — «от Москвы до самых до окраин». У цьому випадку — від Харкова.

«Зоряний міст», уперше проведений тут 1999 року, — на сьогодні єдиний кон в Україні. Начебто колись був «Фанкон» в Одесі, але... Незабаром планується щось подібне в Миколаєві, який десять років тому обзавівся однойменною планетою; поживемо — побачимо. Утім, фендом впритул не помічає кордонів між колись братніми республіками; хіба що з’явився привід побалакати про курйози й казуси, що сталися під час перетинання отих самих кордонів...

Серед бажаючих прогулятися четвертим «Зоряним мостом» були: «культовий» Нік Перумов, майже американець; «легенда вітчизняної фантастики» Володимир Савченко, який живе поперемінно в Києві та в Полтаві; москвич Василь Головачов; Володимир (Воха) Васильєв, який переїхав до російської столиці з Миколаєва; киянин Сергій Дяченко; співавтори Юрій Брайдер і Микола Чадович із Мінська; Юлій Буркін із Томська й чимало інших. Серед господарів-харків’ян також чимало гучних фантастичних імен: Генрі Лайон Олді — двоглава іпостась Дмитра Громова й Олега Ладиженського, Андрій Валентинов (він же доцент Шмалько), а також Олександр Зорич, який стрімко увірвався в «перший ешелон» вітчизняної фентезі,— у миру друзі-співавтори Яна Боцман і Дмитро Гордевський.

…Отже, як усе було. «Зоряний міст», як і будь-який кон, має офіційну програму: після урочистого відкриття (за традицією, воно пройшло у великому актовому залі Харківського національного університету) відбулися диспут під назвою «Дев’яностики» й «молода шпана»: хто кого?» та «Всеукраїнський телеміст», присвячений проблемам майбутнього і фантастики. А наступного дня (продовжую цитувати за фестивальною програмкою) — «робота секції творчої майстерні «Другий млинець». Доповіді, дебати. Паралельно — робота інших секцій та семінарів...» І даремно морщаться ті, хто намацав аналогію з науковими та псевдонауковими конференціями. Особливість конвенту як такого — у цілковитій відсутності будь-якого офіціозу навіть в «офіційній» частині.

Інша річ, що, при всьому бажанні, неможливо було взяти участь у всіх заходах (навдивовижу недоречне канцелярське слово, але що поробиш?) «Зоряного моста». Одночасно зі згаданими «доповідями-дебатами» відбувалися зустрічі з письменниками в найбільшій харківській книгарні «Books», а також у різноманітних навчальних закладах і навіть... у колонії. У фойє університетського актового залу відбулися традиційні (тому вони вже, на мою думку, злегка відгонять нафталіном) конкурси «Майстер Фен-до» й «Портрет Доріана Грея». Утім, останній, а саме — виставка творів художників-ілюстраторів фантастики, таки став маленькою сенсацією: за підсумками голосування, десять (!) перших місць посів харків’янин Володимир Бондар, який проілюстрував роман «Не время для драконов», плід співавторства Ніка Перумова й Сергія Лук’яненка. Художника нагородили призом «золотий кадуцей» у цій номінації, і, мабуть, він отримає ще чимало нових замовлень на оформлення книжок маститих авторів.

Невже на часі плавно з’їжджати на церемонію нагородження? Щось надто швидко. Як швидко, невиправдано швидко пролетів і сам конвент. А було ж іще багато цікавого! Приміром, «творчий ранок» третього фестивального дня, коли учасники зібралися почитати й послухати вірші та пісні. Виступав харківський бард Олег Попенко, співав і читав свої вірші Олег Ладиженський. А ось загальної декламації по черзі не вийшло: напевно, надто висока була планка, задана Олегом Семеновичем, у минулому театральним режисером. Ще — азартна гра «Що? Де? Коли?», присвячена фантастиці. Скромно похвалюся: ми, команда, половину якої становили молоді письменники-кияни, «зробили» всіх, причому з величезним відривом.

Також відбулася, знов-таки, традиційна прес-конференція фантастів. Не можна сказати, що цілком вдала. У такому собі «політбюро» письменників за довгим столом на сцені актового залу виділявся Нік Перумов, який з натяжкою зображав пересиченого й цинічного «заморського гостя». Василь Головачов одержав записку з залу і вийшов, загрозливо запропонувавши її автору піти за ним. Підтримуючи розмову з залом, мужньо віджартовувалися двоєдині Олді та Зорич. Молоді кияни Володимир Аренєв і Петро Верещагін (це псевдоніми, під якими виходять у Москві їхні книжки) з сумом чекали, коли їм дадуть мікрофон у руки.

А втім, хіба в цьому річ? Хіба заради цього «конаються кони», тобто організовуються фестивалі? Навіть вдала на всі сто — чи не на всі — фестивальна програма — лише надводна частина айсберга на ім’я конвент.

Будь-який кон має й інший, «неофіційний» бік. Саме його по-різному висвітлюють і обговорюють у постфестивальних інтернет-публікаціях та форумах. Хто, коли, з ким і скільки випив, о котрій годині ранку закінчилися веселощі, чи зумів письменник N дійти до номера тощо. Справді, людині, яка вперше потрапила на кон, може видатися, що навколо — суцільна «пиятика, та й усе». Ні, не все.

Головне на конвенті — спілкування. Те саме, з афоризму Екзюпері. Ось заради чого з’їжджаються сюди люди з різних кінців колишньої величезної країни. Вони бачаться — навіть найзатятіші завсідники конів — лише кілька разів на рік. Але їм є про що поговорити. Вони розуміють одне одного, бо існують в одному просторі — у фантастиці. Їм добре разом. Емоції можна підігріти спиртним, а можна й не підігрівати. Але якщо ви таки побачили улюбленого автора в «скляному» стані, знайте: так розслаблюється він тільки на конвенті. Удома він зовсім інакший. Там він пише книжки. А тут — отримує за них премії.

Ось ми до них і добралися. На «Зоряному мосту» таємним голосуванням присуджуються премії в трьох номінаціях: «Цикли, серіали та романи з продовженням», «Велика форма (романи)» й «Дебютні книжки». До номінаційного списку входять усі твори, які побачили світ торік. Голосують усі, хто приїхав на кон.

Відбувається це приблизно так: голосуючий тоскно переглядає довгий номінаційний список у пошуках знайомих імен та назв. Якщо таки знаходить прочитану й до того ж уподобану книжку — ставить навпроти неї галочку. Проте мало кому вдається відшукати по три знайомі позиції в кожному списку. І тоді...

— Слухай, ти там є?

— Та начебто. У дебютах.

— Ну так я за тебе (з підслуханого діалогу).

Один відомий харківський письменник, автор зневажливого терміна «феньйо», описав цей процес значно уїдливіше: мовляв, голосування на конах — одне суцільне інтриганство. Не знаю, не знаю. Поза сумнівом, усі премії конвентів —великою мірою тусовкове явище. Проте…

Коли оголосили лауреатів «золотого кадуцея» в номінації «Велика форма» — Марина та Сергій Дяченки за роман «Долина совести», — зал охоче зааплодував і з полегшенням зітхнув: інакше й бути не могло. «Долина совести» вже зібрала чималий врожай різноманітних премій, і ніхто з тих, хто прочитав твір, не сумнівається: це справедливо. Це саме та фантастика, яка своїм існуванням унеможливлює ярлик «масліт», що міцно приліпився до цього літературного напрямку. Марина та Сергій пишуть справжні книжки — і це розуміють усі: від маститих критиків до тих, хто називає себе фенами, і просто читачів.

У номінації «Цикли, серіали...» переміг Володимир Васильєв із книгою «Наследие исполинов» із циклу «Война за мобильность». А щасливим дебютантом став москвич Леонід Каганов, автор роману «Коммутация».

Премії на фестивалях фантастики не мають додатків у вигляді конвертів із круглими сумами. «Кадуцей» «Зоряного моста» — маленька крилата статуетка з неблагородного металу. Проте пристрасті навколо неї розпалюються не на жарт. Одержуючи приз читацьких симпатій від магазину «Books», Нік Перумов з акцентованою гордістю (?) заявив, що колеги-письменники, на відміну від читачів, не нагороджували його ніколи в житті... Кажуть, премії конвентів — чудова реклама. Вони істотно піднімають престиж автора в очах видавців. Цілком можливо. Адже фантастика — той літературний напрям, де письменник має шанси стати не лише відомим, а й комерційно успішним.

У конвентів є й третій бік. Майже повністю прихований від сторонніх очей, але певною мірою домінантний для багатьох прибульців на фестиваль — авторів та видавців. Тут вони нарешті зустрічаються віч-на-віч, і ця зустріч часто має практичні наслідки. Навіть якщо ці двоє давно знайомі й успішно співпрацюють, але живуть у різних містах або державах, саме на конвенті найзручніше передати купку авторських примірників, підписати новий контракт і, ймовірно, виплатити гонорар. А для молодого письменника кон — чудовий шанс притиснути до стінки директора найбільшого видавництва і вручити йому дискету зі своїм твором. Можливо, прочитає. Можливо, перейметься. Можливо...

Уже не перший рік Генрі Лайон Олді проводить(-ять) серед молодих авторів семінар, присвячений суто практичним питанням. «Я створив нетлінку — що далі?» — називався він цього року. Справді, що робити зі своїм великим — поза всяким сумнівом — романом початкуючому письменникові, який живе в глибинці, оддалік значних видавництв і навіть Інтернету?

Олегу Ладиженському дуже сподобалася одна з відповідей, яка пролунала з місця:

— Приїхати на кон!