Про вбивць і вовків

Головну роль виконав Жан Рено, один з найвідоміших у світі французів, в інших ролях - Сара Лінд, Джо Андерсон, Девід Гясі, Ігор Цішкевич. У створенні фільму взяло участь чимало українських фахівців - від продюсерів до дресирувальників тварин.

Цими тижнями вітчизняний глядач має змогу переконатися, що позиції України як кінематографічної держави-співвиробниці й далі зміцнюються. Хоча, на жаль, не вперше вже змушені констатувати: саме в творчій команді фільму - українців мінімум (художник-постановник і один з композиторів). Що стосується "обличчя" фільму - акторського складу, то наші виконавці зіграли лише кілька епізодичних ролей (щоправда, як розповіла лінійна продюсерка Ганна Конік, в Україні виявилося нелегко знайти акторів із досить гарною для англомовної кінострічки англійською). Уцілому можна виснувати: головним учасником знімального процесу від України стала гривня (яка могла би піти й на виробництво національного кіно, але то вже інші історія). І… Карпати: у національному парку "Синевир", що "зіграв" Скелясті гори, знімали головну частину історії.

Що ж до неї самої, то сюжет, загалом не вельми складний, зчитується не в усьому. Драматургія фільму - довільна; мотивація, характери та й біографії персонажів викликають чимало запитань. Подекуди складається враження, що історія про те, як кілер урятував дівчину і що з того вийшло, є лише приводом для кінематографічних медитацій на теми: "людина людині вовк", "своєї природи не зміниш", "людина самотня в цьому холодному й безжальному світі". Суцільною метафорою до цього слугують засніжені гори, де облаштував свій барліг найманий убивця Генрі, а ключовим образом стає вовк, який скуштував людської крові (злизав її зі снігу, де проповзла поранена в аварії героїня). Оскільки він уже не забуде її смаку - колись доведеться його вбити, пояснює Генрі (Жан Рено) врятованій ним Мелоді (Сара Лінд). Як розуміє глядач, вовк уособлює його самого (навіть у зовнішності Генрі за бажання можна знайти щось вовче).

Загалом образ Генрі видається суцільним покликанням на культову роль Рено - Леона-кілера. Та й в обох історіях можна знайти чимало спільного. Як і в "Леоні", головним в екранному дійстві стає не те, хто кого і чому хоче вбити (в "Холодній крові" це загалом подано досить плутано), а той духовний зв'язок, що виникає між немолодим убивцею і дівчиною. Така собі версія мотиву "дівчина і смерть". Цікаво, що в цих стосунках немає й натяку на еротизм, та й загалом фільм просто-таки вичищений від любовного мотиву: єдиний, хто показаний як "нормальний" сім'янин, - це шериф Девіс (Ігор Цішкевич), другорядний персонаж. Більш-менш дружні стосунки пов'язують знову ж таки його та його помічника Каппу (Джо Андерсон). Стосунки решти персонажів ґрунтуються здебільшого на обов'язку, необхідності або ненависті. Тож назва фільму стосується не лише головного героя.

Хоча жанрово фільм визначений як екшен/трилер, власне екшену там практично немає. Радше це такий собі настроєвий трилер, і атмосфера в ньому - чи не центральна дійова особа, що подекуди "переграє" головних героїв. Важлива роль у цьому операторської роботи (оператор-постановник - Тьєррі Арбоґаст, неодноразовий лавреат премії "Сезар"; свого часу саме він був оператором "Леона-кілера"). Вище вже згадувалося, яке значення для кінострічки мають засніжені гірські краєвиди. Тут і певна атмосфера, і відчуття самотності й покинутості, і контраст між чистотою та красою природи - і ницістю й жорстокістю людських вчинків… Проте не лише пейзажні плани привертають увагу. Низка кадрів сприймається як витвір кінематографічного мистецтва: вивірена композиція, вишукана колірна гама - якщо в чомусь відчувається знаменитий французький смак, то саме в цьому.

Цікаві й кадри-метафори: так, акваріум із самотньою рибкою, який виходить на перший план у самотній же квартирі Каппи, стає образом його невлаштованого не/сімейного побуту; кров Мелоді й Генрі, що змішується на снігу, символізує їхній зв'язок (ці візуальні образи витворені досить тонко). У деяких моментах мізансцени опрацьовано так ретельно, що нагадують хореографію: синхронний рух (дверцята машин у сцені похорону відчиняються одночасно), "передача" його (лінію руху одного персонажа ніби підхоплює і продовжує інший) тощо. Монтаж також підсилює відчуття ритму, яким просякнутий той чи інший епізод. Словом, форма фільму витворена набагато ретельніше, ніж зміст, і подекуди перебирає на себе увагу. Ритм стрічки неспішний і ніби "затягує"…

У цілому фільм багато в чому руйнує глядацькі очікування - десь на гірше, десь на краще. І це може позначитися на його стосунках з авдиторією: любителям жанру навряд чи припаде до душі сюжетна непрозорість і неспішна дія, а синефіли, які оцінять формальні красоти стрічки, можуть просто не піти на "екшен із Рено". Утім, останнє слово, як завжди, за глядачем. Можемо лише побажати, щоб кожен знайшов у фільмі те, що близьке саме йому.