Про мистецтво і сурогат

Нова книжка "Опилки і лабіринт" Бориса Шалагінова, професора кафедри літературознавства Національного університету "Києво-Могилянська академія", жанрово маркована як "книжка естетичних фрагментів".

"Лабіринт" - образ, що у літературі має свою топологію, починаючи від стародавнього, міфологічного періоду (критський лабіринт із Мінотавром) і завершуючи постмодернізмом, у якому модель лабіринту була реактуалізована (постмодерністський роман як лабіринт, постмодерністське "цитатне" мислення як лабіринт тощо). А "опилки" - не просто ошурки, обаполки чи горбалі, як зауважує сам автор. Слово "опилки", мабуть, викличе в читача спогад про радянський мультфільм про "Вінні Пуха", в якому співається відома пісенька, де і вжито слово "опилки". Проте чим далі занурюєшся в текст фрагментів, тим більше розумієш, наскільки багатогранною постає пропонована назва, як і сам текст "бесід".

Фрагменти хотілося окреслити поняттям "бесіда", бо ключовим у них постає "питальний розум". І хоча перед нами той самий оповідач, який рефлексує з приводу важливих естетико-літературних або культурологічних понять, цінність цієї праці в тому, що в ній подано спробу поставити найважливіші питання філософії. Б. Шалагінов відходить від класичного літературознавчого формату наукового викладу. Проте у цьому й полягає специфіка фрагментів - жанру, який в особливий спосіб набув розквіту саме в епоху німецького романтизму (Новаліс,
Ф. Шлегель та ін.).

Пишучи підручник з історії зарубіжної літератури від античності до сьогодення, вдумливий дослідник, безперечно, зіставляє минуле й сьогодення, проводячи аналогії з мистецько-естетичними здобутками різних часів. Почасти з цього випливає цілком обґрунтований розпач або схвильованість від того, що сучасний світ змінився, і ця фундаментальна зміна пов'язана з "диктатурою мас". Б. Шалагінов наголошує: "На відміну від духовних вождів минулого, нинішній духовний клас залежить від попиту з боку цієї численної соціальної верстви. Він уже не може служити державі, суспільству своїми високими життєутворювальними ідеями, наприклад патріотизмом (як перші християни служили ідеї церкви, перші гуманісти - ідеї гуманності, просвітники - ідеї розуму, романтики - ідеї прогресу і т.д.), бо залежить від диктату маси, яка мас власні специфічні уявлення про всі ці ідеї (включно навіть із науковими ідеями). У часи суворих історичних випробувань, якими така багата європейська історія, він може заявляти про свою громадянську чи мистецьку позицію, але останнє слово часто-густо все ж таки належить масі - суду тих, хто будь-яку високу ідею пропускає крізь власну оптику "масових ідей".

Одне з основних питань, які окреслює Б. Шалагінов, - питання про замінник мистецтва, ерзац, симуляцію. Саме з цими поняттями асоціюється світ мистецтва ХХ і почасти вже ХХІ ст.

Звернімося до самого автора, який, говорячи про зсув культури у ХХ-ХХІ ст., наголошує на тому, що тепер маса "стала мішенню споживацького ринку. При цьому вже не думають, якою мірою "добробут" маси відповідає тим високим ідеям гуманістів, з якими ті виступали на захист простих людей. Так божок буржуазного зиску створив собі зі своєї глини нову людину. Поступово маса виборола собі привілей мати свої специфічні уподобання, звички та забобони; а її вульгарну мову, її сексуальні збочення, навіть наркоманію та інші залежності, зокрема так званий "шопінґ", почали навіть вважати здобутком культури! А філософи маси (бо з'явилися навіть такі!) догідливо проголосили ці риси "поглибленням", "ускладненням" людини.

У часи Відродження "маса", звісно, також існувала, але нікому з тодішніх інтелектуалів не спадало на думку пов'язувати саме з нею подальшу долю цивілізації. Тоді існував відносно невеликий прошарок шляхетних людей, і цього було достатньо, щоб говорити про певний культурний "прорив"…". Тим часом питання про проблему розподілу високого та низького мистецтва, про збільшення споживачів останнього значною мірою були актуалізовані в модернізмі.

Для Б.Шалагінова постмодернізм мислиться як епоха, яка канонізувала кітч і форми симулякрового мистецтва, симулякровість якого визначається несправжніми естетичними переживаннями, які викликає такий тип мистецтва.

Специфіка новітнього мистецтва для дослідника пов'язана з кількома ключовими чинниками: 1) "Сучасне мистецтво, зокрема й кітч, є продуктом ситуації надвиробництва, надлишкової маси товарів і послуг"; 2) "фрагментарно-кліпова свідомість", яка насаджується через ЗМІ і рекламу; 3) "поширення незнаної раніше естетики сурогату".

Підсумовуючи, дослідник зазначає, що "живильне середовище для кітчу там, де перед людиною закритий вихід на загальну панораму реальності.

Відомий дослід, коли людину ізолювали в оточенні людей, які дружно навіювали їй якусь облудну думку як правильну, і ця людина, будучи позбавленою виходу до необхідного горизонту критичності, починала їм вірити. Найчастіше жертвами кітчу стають туристи в екзотичних країнах, де їм дуже легко збути вульгарний непотріб під маркою національного сувеніру". Таким чином, автор зауважує, що кітч виникає в ситуаціях, пов'язаних із або навмисним самообмеженням у певному штучно сконструйованому просторі, або з загальнокультурною ситуацією, яка на певному етапі переживає розрив зі здобутками інших культур.

Кітч - це продукт соціокультурного "гетто", в якому культура стає заручником політичного або соціального моменту. Таким чином, наголошено на тому, що будь-яка форма культурного редукціонізму, форма мистецьких обмежень призводить до негативних наслідків для самої культури, коли низькоякісний товар може на певному етапі сприйматися як еталон, за яким насправді - сурогат мистецтва. Свобода - іманентна риса людини, яка творить мистецтво, як і всієї культури.

Цікавими є міркування у фрагменті "Про страх і про доброту". Говорячи про те, що доброта не є іманентною рисою людини і що прагнення "бути гранично вимогливим до самого себе і не робити того, за що потім було б соромно", не може бути абсолютизованим у наш час як ідеал шляхетності людини, науковець підкреслює, що це "питання, взяте у цілому, досить неоднозначне. Ф.Ніцше помітив те, чого не помічали моралізатори: прискіпливість до себе - це необхідна річ, але де її межі? Адже так і саме життя може пройти мимо! А людина, педантично захоплена моральним самовдосконаленням, може в результаті так нічим і не збагатити житія ("ноосферу", "культуру").

Для Ніцше історичним прецедентом "істинної" людини (услід за Ґете, Шеллінгом і Ваґером) був грек. А грек не був "добрий" і іншу людину не вважав "доброю". Він просто всіма фібрами душі хотів жити. І йшов до останньої трагічної межі, чого, на жаль, психологічно позбавлена людина нашого часу". Образ грека постає своєрідним мірилом для дослідника, що водночас засвідчує кризу самої людини епохи постмодерну і потребу сьогодні, в ситуації пост-постмодерну, знову "іти до людини", послуговуючись найбільш перевіреними мірками - античності. Антична людина, не добра і не зла, постає еталоном у плані здатності жити й насолоджуватися світом, створюючи водночас мистецьки довершені твори, за якими - можливість сприйняти життя в усій його досконалості та складності.

"Хтось написав, що натхнення - святе, навіть якщо воно охоплює душу графомана. Прикладом можуть бути вірші, якими люди обмінювалися протягом десятиліть у "поздоровних" поштових картках, бо ці вірші йшли від душі; а ось сучасні "поштові листівки" з готовими віршами, надрукованими типографським шрифтом, під якими адресант підписується, не читаючи їх, - це вже ознака кітчу".

Фрагменти Б.Шалагінова насамперед естетичні, а отже в них і сам спосіб викладу, і порушена проблематика мають спонукати читача до переживання естетичного характеру. У літературознавстві ХХІ ст. чимало термінів походять із біології, фізики, соціології, політології та ін.

"Опилки і лабіринт" - книжка з категорії тих, яких бракує Культурі. Написана по-людськи і про людину, книжка почасти іронічна, а почасти сумна. У ній ідеться про осмислення літератури, натомість у центрі уваги - людина.

Література - це тільки здатність підсвітити людину в її часі, показати, чи переживає сьогодні людство щось наближене до кінця античного світу або занепаду Персії, чи, навпаки, є можливість для формування нового мистецтва, а отже й нового художнього мислення, за яким - насамперед людина. Автор часом проговорює суспільно табуйовані теми, яких уникає "правильне" літературознавство.

Проте чи можна уникнути життя, в якому постать людини - ключова: і у плані примноження нового досвіду та творення естетичних шедеврів, і в аспекті творення нових катастроф? Отже, дослідник вірить у людину, бо в його науковій уяві - тисячоліття попередніх епох. А значить, усе це вже десь "було"… Інша річ, що минуле може нам багато в чому допомогти у розумінні нашої кризи і "кризової людини" нашого часу.

Шалагінов Б.Б. Опилки і лабіринт: Книга естетичних фрагментів ( Борис Борисович Шалагінов. - К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2015. - 162 с.