Приватні зустрічі в короткому метрі

Короткометражний конкурс «Молодості» виявився непоганою ілюстрацією до взаємодії приватного й публічного в сучасному світі. Сучасні гуманітарії стверджують, що людині тепер залишилася лише приватна сфера, адже кожне публічне явище у нашому світі просто губиться серед приватних нарцисичних емоцій. А публічне, своєю чергою, не дає нам спокою — воно затято втручається до нашої інтимної сфери, роз’їдаючи її зсередини. Чи не про це французька стрічка «Перепона» Луї-Мартена Сусі? Німа дівчина хоче зайнятися сексом зі своїм новим коханцем, але, щоб отримати повноцінне задоволення, вона мусить під час акту любові говорити мовою жестів. Звісно, у цій ситуації не обійтися без третього, котрий повинен відсторонено перекладати словесною мовою пристрасні жести німої. Позаяк цим третім виявляється чоловік, для партнера дівчини такий контакт неможливий. Третій, що потрібен закоханій парі для реалізації нарцисичних прагнень, відтепер є не просто пасивним спостерігачем, а повноцінним суб’єктом інтимного життя. «Перепона» — влучний образ сучасного нарцисизму, що унеможливлює інтимні стосунки. А от у російському анімаційному фільмі Єлени Чернової «2+1=» всі учасники любовного трикутника виявляються різними головами одного дракона.

Людина, ізольована у приватній «камері-одиночці», на які поділяє нас сучасне суспільство, змушена поглиблювати своє ув’язнення, боронячи його від настирливих атак зовнішнього світу. Стариган з ісландської стрічки «Остання ферма» (режисер Рунар Рунарсон), який живе далеко від цивілізації у самотній хатині (в яку, до речі, встигли провести телефонний зв’язок), приховує від дітей смерть своєї дружини. Він продовжує займатися господарством, а ввечері лягає до постелі з холодним трупом. Коли ж їхні діти вирішують навідати батьків, старий викопує могилу, кладе туди труну з тілом дружини, лягає поруч і ховає себе заживо, з допомогою хитрого пристрою перекидаючи в могилу фургон землі. Слова зайві, коли приходить смерть. Цю похмуру історію розказано майже без темних кольорів — учинок старого прирівнюється до високої самопожертви (привіт сусідам-скандинавам фон Трієру та Вінтербергу). Але тлумачити цю історію можна не тільки як консервацію цінностей патріархального суспільства, а й як прагнення будь-якою ціною зберегти власну «камеру-одиночку». На самотній острів утікає й гончар Тимофій, персонаж документально-ігрової стрічки Валентина Васяновича «Проти сонця» (Україна, 2004). Його мета — втекти від сварливої жінки, віддатися творчості й створити ідеальну істоту, щоправда, глиняну. Після кількох невдалих спроб Тимофієві вдається створити скульптуру, що нагадує скіфську бабу, але він залишає її на поталу природі. Повернення додому ознаменовується черговою сваркою.

Інша українська стрічка з короткометражного конкурсу — «Пересохла земля» Тараса Томенка — вчить: не хизуйтеся своїм приватним щастям, бо у вас його відберуть. Саме вчить, адже традицію піднятого вгору перста не вдається вичавити з себе навіть тридцятирічним дебютантам. «Пересохла земля» — візуально довершена стрічка, її художнє вирішення рішуче не має аналогів у нашому сучасному кіно, фільмувалася протягом чотирьох років на трьох українських кіностудіях. Історія про чоловіка, що знайшов, але не втримав свого ангела, розіграна посеред похмурої пустелі в балаганно-карнавальному дусі. Цирк-шапіто, в якому головний герой виставляє свого ангела, та інші постановочні знахідки підтверджують класичну істину — чим гірші умови зйомок, тим вигадливішою стає фантазія авторів. Сцена оргії під час весілля доводить кіногурманів до екстазу, а ось далі починаються проблеми. Остання третина фільму збивається на пафос і моралізаторство, ангел залишає чоловіка, той усвідомлює свою провину і до кінця фільму вештається пустелею, втираючи скупі сльози та підбираючи з землі янголове пір’я. Все було б добре, та бракує здорового парадоксу, неочікуваного звороту. Дива бракує...

Не стається дива й у іспано-британській стрічці «Настрій» Фредеріка Бонда. Протягом десяти хвилин у голові головного героя наростає напруга й агресія — світ навколо нього ніби змовився остаточно зіпсувати йому нерви. Останньою краплею (після сварки з дружиною, розладнаного автомобіля та скандалу на бензоколонці) закономірно стає безневинний дзвінок по мобільному телефону. Та замість того, щоб розтрощити об землю цей найстрашніший після атомної бомби винахід людства, цей ліквідатор решток інтимної сфери в нашому житті, герой обмежується словесною передачею агресії «по естафеті». А героїню німецької стрічки «Питання є?», німецьку туркеню «другого покоління», яка працює таксистом у великому місті, вельми дратують одвічні запитання пасажирів про її «південне» походження. Її позиція дуже проста: я тебе везу, себто слухняно виконую свою соціальну функцію, тож і ти виконуй свою — сиди й мовчи. Будь-які «приватні» запитання розцінюються як виклик, якщо не прихований фашистський «наїзд». Цікаво, що автор фільму Манухер Гошбахт цілковито солідаризується зі своїм героєм.

Сімейне життя виглядає здебільшого демонічним не лише в українських стрічках. Персонажі естонської стрічки «Сімейний бізнес» Андрюса Туїска — дід, його син із дружиною та їхня донька — розважаються, розігруючи в сімейному магазинчику криваві драми a la Тарантіно — ясна річ, із казенним кетчупом замість крові. Шведський «Нагляд по-сусідськи» Петера Барлаха демонструє негаразди подружнього життя в ситуації «у всіх на очах» у районі приватних будинків. Прихована агресія старшого сина до своєї новонародженої сестри обертається прагненням врятувати дівчинку від байдужості батьків у фільмі «Тінь» шотландця Дастіна Демрі-Бернса. А в німецькій стрічці Томаса Вендріха «Наразі мертвий» жертвою сімейного непорозуміння стає дідусь, який вирушає на той світ, не залишаючи по собі ані свого земного тіла, ані, відповідно, потреби в жалобі, похоронах, поминках...

Отже, позитив сучасні дебютанти віднаходять лише у щонайглибшій втечі в глибини приватного світу. Ось тільки не опинитися б їм у ситуації героя швейцарського мультика «Слався», який одного ранку вирішив зголити надміру відрослі вуса. Рота під ними не знайшлося...