ПРИСТРАСТІ ЗА РІХАРДОМ ВАГНЕРОМ ТРИВАЮТЬ

Імена дружини Вагнера та його сина назавжди вписані в історію байройтських торжеств. До будинку фестивального театру веде широка, облямована деревами Зігфрід-Вагнер-алея, а погруддя Козіми прикрашає доріжки прилягаючого парку поруч із бюстами самого Вагнера й Ференца Ліста. Унікальність вагнерівського починання полягала в тому, що у фестивальному театрі, який працює кілька літніх тижнів на рік, виконуються лише його твори, список яких відкриває «Летучий голландець». Виняток був зроблений самим Вагнером лише для одного шедевра, який він високо цінував, Дев’ятої симфонії Бетховена. Утримувати цю ідею в чистоті, реалізувати й розвивати вагнерівські заповіти після смерті Зігфріда випало на долю молодої жінки, матері чотирьох онуків Вагнера, англійки, яку доля звела з вагнерівською сім’єю в переддень Першої світової війни. Тоді їй було лише сімнадцять, а вже через рік вона стала дружиною Зігфріда, який був старший за неї на двадцять вісім років. Звали цю жінку Вініфрід. Це на її тендітні плечі лягла вся відповідальність за фестиваль і більш того — за долю вагнерівської спадщини в найжорстокіші й криваві роки німецької та всієї європейської історії.

Особистість Вініфрід викликала до себе чималий інтерес як протягом її тривалого життя, так і в наступні періоди (вона померла 5 березня 1980 року у віці
82-х років, переживши на чотирнадцять років свого старшого сина, талановитого режисера-новатора Вілланда). Сьогодні цей інтерес спалахнув знову в зв’язку з виходом із друку солідного багатосторінкового дослідження Бригітти Хаманн «Вініфрід Вагнер, або Гітлерівський Байройт». Тут уперше зібраний та оприлюднений багатий документальний матеріал, автором поставлено завдання об’єктивно і неупереджено освітити складну, до нинішнього дня болісну й для німців, і для народів, які постраждали від нацизму, тему. Відомо, що спадщина Вагнера використовувалася ватажками «Третього рейху» як засіб пропаганди ідей пангерманізму, що Адольф Гітлер захоплювався Вагнером із юності, а з 1933 по 1940 рік не лише регулярно відвідував вагнерівський фестиваль у Байройті, а й надавав йому значну фінансову підтримку. Вініфрід Вагнер та її чоловік познайомилися з майбутнім фюрером ще 1923 року. Випадково вони опинилися в Мюнхені саме в дні відомого нацистського путчу, після якого Гітлера заарештували й він потрапив до в’язниці. Сюди на його прохання подружжя Вагнерів надіслали йому папір, на якому, як пізніше з’ясували, й було написано книжку «Майн кампф». Уже в ці роки Гітлер став другом дому, яким і залишився після смерті Зігфріда, відчуваючи особливу симпатію до старшого хлопчика Вілланда. За рекомендацією Гітлера 1924 року Вініфрід вступила в ряди нацистської партії. Тривалий час один для одного вони були просто Віні та Вольфом, як звично підписували листи.

Коли розпочалася Друга світова війна, Вініфрід за прикладом свого покійного чоловіка хотіла закрити фестиваль, але Гітлер настійно рекомендував продовжувати його роботу, хоча сам із 1940 року Байройт не відвідував і з Вініфрід не зустрічався. Причиною послужили її постійні клопотання про захист або прийом на роботу «неблагонадійних» артистів і музикантів, оскільки вона точно дотримувалася правила вибирати виконавців лише за їхніми здібностями, не звертаючи уваги на анкетні дані та політичне реноме. Останній фестивальний спектакль військових років відбувся 9 серпня 1944 року, а 5 квітня 1945 під час першого ж із чотирьох бомбових нальотів на Байройт було на третину зруйноване сімейне гніздо Вагнерів, вілла Ванфрід. Незабаром американські солдати, які окупували Байройт, реквізували фестивальний театр і будинок, який протягом восьми років використовували як офіцерський клуб. Розпочалася серія допитів Вініфрід Вагнер і судовий розгляд, що тривав аж до початку 1949 року, коли її засудили до домашнього арешту й відмови від участі в діяльності фестивалю. Всі свої права вона передала синам Вілланду і Вольфгангу, хоча залишилася власницею фестивального театру та прилеглих будинків.

Оливи у вогонь усієї цієї непростої історії підлили дії однієї з двох дочок Вініфрід Фріделінди, яка емігрувала з нацистської Німеччини влітку 1938 року, а в травні 1945 опублікувала в Нью-Йорку книжку «Спадщина вогню», яка одержала в німецькому перекладі красномовну назву «Ніч над Байройтом». Саме уривки з цієї книжки найчастіше фігурували в звинувачувальних документах проти Вініфрід як показання свідків. Зрештою це викликало письмовий протест автора книжки, а остаточне примирення дочки з матір’ю сталося 1953 року, через два роки після поновлення діяльності фестивалю, управління яким перейшло в руки онуків Вагнера Вілланда і Вольфганга.

У своїй письмовій апеляції в суд, де Вініфрід Вагнер послідовно спростовувала обвинувачення, які висувалися, в «значному сприянні націонал-соціалістичній тиранії». Вона доводила, що ніколи не займала жодних посад у партії, не відвідувала політичних зборів, не брала участі в обов’язкових мітингах, не вимовляла у своїх зверненнях до колег промов політичного змісту і в ім’я збереження художньої свободи у виборі співробітників відмовилася від членства в Театральному департаменті Рейху. Найважливіша в цьому документі така фраза: «Моє завдання в житті після смерті мого чоловіка полягало в продовженні діяльності Байройтського фестивалю, настільки досконалої, наскільки можливо, і як сам Ріхард Вагнер припускав і задумав».

Для справи Вагнера ця жінка справді зробила чимало, у тому числі в останні роки свого життя. У зв’язку з 125-річчям від дня народження Вагнера за її ініціативою був відкритий Німецький дослідницький центр Ріхарда Вагнера. Вона була ініціатором і творцем повного п’ятитомного зібрання кореспонденції короля Людвіга II і Вагнера, а вже після війни — повного видання вагнерівських листів. Величезні зусилля вона доклала в ім’я збереження цілісності байройтських архівів і реалізації ідеї постійного фонду, яку виношував сам композитор. Нарешті 1973 року Фонд Ріхарда Вагнера в Байройті був створений, а навесні 1975 року історик і кінематографіст Ганс Юрген Зібергер створює тригодинний документальний фільм «Вініфрід Вагнер і історія Ванфріда. 1914—1975».

Фрагменти з цього фільму, а також інтерв’ю з автором нової монографії Бригіттою Хаманн звучали у великій передачі, яку німецьке телебачення приурочило до початку вагнерівського фестивалю 2002 року. З 1976 року цей фестиваль узятий під опіку держави. Він фінансується з бюджету міста Байройта і землі Баварії. Водночас його успішне функціонування було б неможливим без підтримки впливового Товариства друзів Байройта і Фонду Ріхарда Вагнера, як неможливо уявити історію фестивалю, розпочинаючи з 1966 року й по сьогоднішній день, без масштабної особистості онука композитора Вольфганга Вагнера — архітектора, режисера, талановитого організатора, після смерті брата Вілланда єдиноначального директора складного фестивального організму, відповідального за всі сторони його налагодженого функціонування. Не лише високі оцінки й захоплені оплески супроводжують останніми роками його всебічну діяльність. Фестиваль постійно потрапляє під вогонь критики, який здебільшого підігрівається конфліктами в сімейному вагнерівському клані. Найнепримиренніші опоненти художньої політики Вольфганга перебувають серед дванадцяти вагнерівських правнуків. Їм не дає спокою думка, хто ж стане спадкоємцем нинішнього керівника, якому щойно виповнилося 83 роки. Якщо до 1976 року це міг бути лише представник сім’ї, у руках якої перебувала як фестивальна власність, так і вся художньо-організаційна сторона, то тепер ситуація виглядає по-іншому. Колективний орган, який обиратиме спадкоємця, віддасть перевагу члену сім’ї перед іншими претендентами лише у випадку його відповідності високим професіональним і творчим критеріям. А поки що біля керма фестивальної флотилії стоїть загартований у битвах керманич, досвідчений стратег і тонкий політик, душа всього, що пов’язано з фестивальним життям, прямий нащадок двох геніальних музикантів, правнук Ференца Ліста й онук Ріхарда Вагнера. За жіночою лінією йому заповідане довголіття. Він патрон численних вагнерівських товариств, що охоплюють усю планету, у тому числі й тих, які функціонують в Україні. А чотирьом молодим музикантам із Києва та Харкова випала цього року честь стати вагнерівськими стипендіатами та отримати можливість відвідати в середині серпня Байройт, подивитися три фестивальні спектаклі, поспілкуватися зі своїми колегами з інших країн і почути з вуст самого глави фестивалю розповідь про театр, про його унікальну акустику, про невидимий із глядацької зали оркестр і чимало іншого, чим живе це вагнерівське свято.