ПРИНАДНІСТЬ І ГІРКОТА ЗАХОДУ ОЧИМА ОПЕРНОЇ ЗІРКИ

Сьогодні нерідко можна почути від майстрів оперного мистецтва переважно старших поколінь, що з наших музичних театрів зникло те трепетне, незалежне від матеріальних благ ставлення співаків до кожної партії, ролі, яке було за радянських часів. Розвіялося піднесене свято душі, яке передавалося зі сцени глядачеві. Мовляв, тепер талановиті співаки мають змогу за контрактом вільно виїхати на роботу в будь-яку країну і прагнуть головним чином заробити побільше грошей, а не палають бажанням служити високому мистецтву.

На мій погляд, це судження упереджене, не без домішки заздрощів, притаманних нашій ментальності, і значною мірою пов’язане з ностальгією за молодістю. Хоча дещиця істини, безумовно, тут є. І, передусім, тому, що істотно змінилися умови нашого життя — економічні, духовні, правові. Тим часом автори згаданих категоричних суджень не враховують дуже важливий для кожної творчої особистості аспект — вибір репертуару та його діапазон.

Як відомо, список дозволених для постановки опер невеликий. В усіх оперних театрах неосяжного СРСР ставилися майже одні й ті самі спектаклі зі світової та вітчизняної класики. Крім того, ортодоксальні компартійні ідеологи нав’язували художнім керівникам колективів постановки потворних, замовлених опер радянських композиторів, що розповідали про радісну працю робітників і колгоспників, про керівну та направляючу... Доходило до цілковитого маразму, коли вождь світового пролетаріату Володимир Ленін співав свої Квітневі тези, стоячи на броньовику.

Виконуючи заголовні партії в таких операх, талановиті співаки деградували як художники й ризикували зірвати голос. До того ж у театрах існували так звані охоронні норми, за якими, скажімо, народні артисти СРСР повинні були співати не більше двох спектаклів на місяць. За таких умов навіть видатні майстри могли розучитися співати.

Передусім саме з цих причин, коли впала горезвісна «залізна завіса», найкращі голоси провідних оперних театрів Радянського Союзу ринули завойовувати західні сцени. 1988 року фактично залишив Київський оперний театр і унікальний бас, народний артист СРСР Анатолій Кочерга, уклавши договір на п’ять років із віденською Штац-опера. Потім контракти пішли один за одним. Слава українського артиста росла, він став одним з улюблених співаків першої диригентської палички світу — Клаудіо Абадо, вдостоївся честі за сприяння відомої німецької фірми Дойче-грамофон записати на цифровий диск концертний варіант «Бориса Годунова». Це другий запис цього твору в його хрестоматійному вигляді, зроблений фірмою. Перший був із Шаляпіним.

Торік у вересні я зустрівся з Анатолієм Кочергою, що на чотири дні прилетів до Києва для участі у святковому концерті оперних зірок, присвяченому п’ятиріччю роботи телевізійної компанії «Студія 1+1». Співак не був у Києві вже 12 років, тому, як він потім розповідав, із великим хвилюванням ступив на рідну землю. І, ясна річ, відразу поїхав глянути на свій театр, якому віддав 20 років, сфотографувався біля його входу. Захоплювався помітно оновленою столицею України.

Анатолія Кочергу знаю давно, слухав усі його виконані на сцені Київського оперного театру партії, яких, на жаль, було небагато, підготував свого часу (як автор) передачу на Українському радіо про творчість співака. Продовжую стежити за успіхами тепер уже зірки світової опери.

Виконуючи на київській сцені багато років поспіль лише п’ять партій — Досіфея («Хованщина»), Мефістофеля («Фауст»), Галицького («Князь Ігор»), Сильвестра («Ярослав Мудрий»), старого каторжанина («Катерина Ізмайлова») — Кочерга в 40 років, як то кажуть, у розквіті творчих сил, раптом відчув, що далі так тривати не може. Він задихався в атмосфері зашкарублості, жадав цікавої, великої роботи.

Від своїх друзів, які жили та працювали у Відні, він дізнався, що його розшукує диригент Клаудіо Абадо. Та хоча вже настала горбачовська «перебудовна» демократія, виїхати на гастролі за рубіж радянському артистові все ще було непросто. А Кочергу, після того як він одружився вдруге, чомусь узагалі півтора року не випускали за кордон.

І все-таки в грудні 1988 року він за викликом друга виїхав до Австрії. Там, зустрівшись із Клаудіо Абадо, підписав контракт на п’ять років роботи у віденській Штац-опера, де видатний диригент ставив тоді «Хованщину» М.Мусоргського. Абадо запросив талановитого українського співака виконати партію Досіфея. Згодом вони зробили запис циклу «Пісні й танці» Мусоргського, за який обох нагородили Золотою медаллю «Найкращий запис року» Міжнародної музичної асоціації США. Цей диск, випущений у золотому варіанті, миттєво розкупили меломани. Тепер його можна тільки замовити. Творче співробітництво двох видатних майстрів розтягнулося на багато років.

Анатолієм Кочергою цікавився ще один знаменитий диригент світового масштабу — Герберт фон Караян, але про це співак дізнався, лише приїхавши до Австрії. 1989 року вони зустрілись у Відні, і вже неабияк постарілий маестро з образою відразу сказав йому: «Як ви могли, юначе, навіть не відповісти на жодне з моїх запрошень?» Анатолій остовпів, а отямившись, заходився пояснювати Караяну, що не одержував його запрошень. «Маестро, — сказав співак, — якби я знав про існування хоча б одного такого запрошення, я навколішки по шпалах приповз би до вас». Диригент не міг повірити, що Кочерзі не передавали його запрошення, що таке взагалі можливе...

Як з’ясувалося, перше запрошення Караян надіслав Анатолію 1977 року, а згодом ще кілька. Проте, як відомо, усі такі офіційні листи проходили через Москву. А там переважно вирішували так: навіщо нам посилати за кордон, та ще й до Караяна, співака з Києва, якщо в нас є свої зірки? І відповідали імпресаріо диригента, що пан Кочерга дуже зайнятий у театрі й не зможе приїхати, а от, скажімо, пан Пупкін, не менш відомий, талановитий московський бас, може й готовий.

Караян усе-таки не полишав думку про співробітництво з Кочергою, і 1990 року послав до Анатолія свого агента з проханням приїхати в Зальцбург, де тоді працював маестро, для ділових переговорів. Але співак того разу справді не міг, не мав права прийняти його запрошення, оскільки вже підписав ексклюзивний контракт з Абадо. Такі на Заході суворі правила. І старий маестро все зрозумів, не образився, висловивши надію на якусь спільну роботу в майбутньому. На жаль, так і не склалося, геніальний диригент невдовзі помер від тяжкої хвороби.

Коли Анатолій Кочерга в розмові зі мною пригадав усе, що він зробив за 12 років роботи на оперних сценах світу, я не лише здивувався діапазону його творчих звершень, а й не міг повірити, що він спроможний витримувати такі колосальні фізичні навантаження. Адже співати доводиться щодня, а не двічі на місяць, як було в Києві. І так працюють на Заході всі оперні співаки. Підкреслюю це, передусім, для тих наших артистів, які плекають ілюзії щодо ситого та легкого життя за кордоном.

Наприклад, в Ізраїлі Анатолій шість днів поспіль (у різних містах) співав симфонічну поему «Бабин Яр» — надзвичайно складний твір Дмитра Шостаковича, де голос соліста лунає півтори години безперервно. Для порівняння: в опері «Борис Годунов» заголовна партія протягом усього спектаклю звучить 40 хвилин.

Наш уславлений бас працює і з такими знаменитими диригентами, як Пітер Штайнберг, Зубен Мет, Лорен Мазель, Серж Озава й іншими, не менш відомими. Співає в операх «Аїда», «Ріголетто», «Фальстаф», «Дон Карлос». Часто виконує «Реквієм» Верді. Не зникли з його репертуару й добре знайомі російські опери. Правда, у кожній країні їх ставлять по-різному, тож інтерес виконавця до них не вгасає. Список постановок за кордоном російської класики за участю співака поповнився операми «Війна і мир» С.Прокоф’єва, «Ніч на Лисій горі» М.Мусоргського, «Мазепа» П.Чайковського. З останньою в Анатолія Кочерги пов’язані особливі моменти його творчого життя.

Уперше співати партію Кочубея в «Мазепі» запросив Кочергу німецький диригент Пітер Штайнберг. Маестро ставив цю оперу в Зальцбурзі. І все б нічого, але режисер витворяв там таке, що виконавці були шоковані. Скажімо, Орлику й Кочубею не відрубували голови, як було заведено в XVIII столітті в Росії, а страчували «по-сучасному». Їх клали на колію, і трамвай, проїжджаючи, відрізав героям голови.

У наступній постановці «Мазепи» доля звела Анатолія з великим музикантом і надзвичайної душі людиною — Мстиславом Ростроповичем. Диригент ставив оперу в міланському театрі «Ла Скала» 1999 року. Він домовився з дирекцією запросити для роботи над спектаклем вже відомого на Заході молодого петербурзького режисера Льва Додіна. Його робота у Флоренції над спектаклями «Пікова дама» й «Катерина Ізмайлова» мала гучний успіх.

«У постановці Додіним «Мазепи» не залишилося нічого традиційного, від декорацій і аж до костюмів, — розповідав Анатолій Кочерга. — Скажімо, мій герой Кочубей був одягнений швидше в костюм Петра I, ніж у мундир українського полководця часів Полтавської битви. А в тюрмі на мені вже була драна сорочка. Тільки музика й текст залишилися майже без змін. На цьому наполіг Ростропович. А все інше режисер перетворив на щось неймовірне. Величезні колони не стояли на сцені, а постійно то піднімалися, то опускалися, загрожуючи придавити артистів, яким доводилося буквально плазувати під ними. У сцені страти Додін використовував не трамвай, а французьку гільйотину, якої в Україні ніколи не було».

Як писала преса, італійська публіка прийняла спектакль дуже добре. Він пройшов з аншлагами сім разів. І нічого надзвичайного в цьому немає.

Річ у тім, що оперу «Мазепа» мало хто знає на Заході, трохи знайомі лише з її музичними фрагментами. Добре знають там російські опери «Борис Годунов», «Хованщина», «Вогненний янгол» (С.Прокоф’єва) і «Катерина Ізмайлова». Ніколи не чули «Запорожця за Дунаєм», «Тараса Бульбу». Того разу публіка йшла на Ростроповича й на голоси. А до сучасного, «індустріального» стилю постановок оперних спектаклів на Заході вже звикли.

Після міланського співробітництва Ростропович, можна сказати, ангажував Анатолія Кочергу на свої постановки. Торік співак працював із Маестро в Мюнхені, Парижі (виконував партію Бориса Тимофійовича в «Катерині Ізмайловій»). Попереду нові зустрічі.

Інтенсивність роботи на Заході затребуваного співака надзвичайна. Він абсолютно не належить собі. Якщо з його вини зірветься хоч один спектакль або концерт, то його ім’я, так би мовити, автоматично викреслюється з музичних агентств назавжди. Неприпустимо підписувати паралельні контракти. Це, по суті, відповідь людям, які дорікають Кочерзі за те, що він не приїжджає в Київ навіть на День незалежності.

Співак не забуває Батьківщину, любить її, і вже своїм ім’ям, своїм талантом приносить їй певну славу. Адже він залишається громадянином України й солістом Київської опери (не займаючи оплачуваної штатної одиниці). Правда, за роки роботи А.Кочерги за кордоном із рідного театру не надійшло жодної пропозиції. Лише цього року, з приходом нового директора — Петра Чуприни, почалися конкретні переговори.

Під час нашої розмови Анатолій Кочерга пригадав один неприємний випадок. 1995 року київська опера гастролювала в Парижі, привезла «Бориса Годунова», «Мазепу» й «Хованщину», які йшли на сцені «Гранд-опера». Водночас у паризькому театрі «Бастиль» працював Анатолій Кочерга. Побачивши на афішах «свої» опери, він запропонував колегам-киянам заспівати в них, попередньо домовившись із дирекцією свого театру. Але ні Анатолій Мокренко (тодішній директор Київського оперного театру), ні Дмитро Гнатюк (головний режисер), ні Володимир Кожухар (диригент) ніяк не відреагували на його пропозицію. Тим більше що співак не прагнув як то кажуть зірвати куш за свій виступ, хоча далеко не мільйонер, усупереч переконаності в протилежному багатьох його колег-українців.

Ясна річ, розмови про багатство Анатолія Кочерги — це міф. «Нехай спробує той, хто так говорить, попрацювати співаком або актором на Заході. Потрібно працювати, як віл, аби забезпечити собі хоча б пристойне життя», — сказав мені Анатолій.

Справді, таких зірок, як Лучано Паваротті, що співає там уже 36 років, одиниці... До того ж у нього тенор, який оплачується за найвищою ставкою. Далі йдуть жіночі сопрано, потім баритони і, нарешті, баси. Кочерга співає на Заході лише 11 років. А це надзвичайно мало, щоб мати підвищену ставку. Наприклад, Микола Гяуров працює на сценах світу вже 40 років, тож, природно, і гонорар у нього більший. З цим прославленим басом Кочерга багато разів співав у операх «Борис Годунов» (Гяуров — Борис, Анатолій — Пімен), «Дон Карлос» (Гяуров — Пилип, Анатолій — Інквізитор), підтримує дружні стосунки.

Якось, приїхавши 1998 року на гастролі в столицю Мексики Мехіко, він на другий день перебування (ще не встигнувши виступити) зазнав бандитського нападу на тихій вуличці. У результаті співака було поранено. Куля розбила Анатолію коліно правої ноги.

Через кілька днів, ледь оговтавшись після важкої операції, Анатолій Кочерга вирішив усе ж виступити перед любителями оперного мистецтва столиці Мексики, що за кілька місяців наперед розкупили квитки на його концерти — несправедливо було б позбавити їх очікуваного задоволення через якихось покидьків.

Для виступу Кочерга вибрав концертний варіант опери «Борис Годунов». Він співав, сидячи в кріслі, ноги йому прикрили чорною атласною тканиною, яка сягала кінцями країв сцени. Коли в театрі відкрилася завіса, люди звелися, довго аплодували співаку і слухали весь його виступ стоячи. А потім була, здавалося, нескінченна овація. На сцені виросла гора квітів, з якої виднілися лише голова та плечі справжнього артиста, що від зворушення навіть забув про біль.

Цікавий порядок формування пенсії для акторів на Заході. В Німеччині є Міжнародна сценічна пенсійно-страхова компанія, яка страхує та забезпечує пенсіями акторів драматичних і оперних театрів. Причому кожен актор страхується автоматично, оскільки компанія отримує відсоткові відрахування з податків, що їх стягують з артистів за виступи в тій чи іншій країні світу. Приховати свої доходи там неможливо, тим паче актору, котрий завжди на очах.

Ще один нюанс. У кожній країні розмір податку різний. Скажімо, у Німеччині стягується 50 відсотків зароблених грошей, у Франції — 38, в Італії — 35 і так далі.

Сьогодні Анатолій Кочерга в чудовій формі й одержує, як він мені сказав, величезне творче задоволення від розмаїття й великої кількості надзвичайно цікавої роботи, від калейдоскопа талановитих диригентів, режисерів, партнерів, із якими йому випадає щастя працювати.

Надзвичайної краси бас Кочерги, досить рідкісне для оперного співака драматичне обдаровання скоряють серця любителів високого мистецтва всіх континентів. Він обов’язковий учасник найпрестижнішого щорічного Міжнародного фестивалю оперного мистецтва в Зальцбурзі, який, хоча вартість квитків і сягає від 400 до 500 доларів США, завжди проходить у переповненому театрі на 2400 місць.

Аби тільки не підвело здоров’я, а зробити цей видатний майстер збирається ще дуже багато. І, ясна річ, час від часу співати у своєму рідному Київському оперному театрі для своєї рідної публіки, Те, що він співак з України, Анатолій Кочерга завжди підкреслює в біографічній довідці, яку заведено писати під час кожних гастролей. А в сольних концертах на біс, як правило, виконує українські романси.