Прифронтовий театр

Оскільки за 10-20 км звідси вже розгортається "театр бойових дій".

В інформаційних зведеннях Маріуполь сьогодні виникає постійно, як спалах та актуальний інформпривід. Ось і недавно медійники розтиражували лист батьків ДЮСШ "Динамо", які просили керівництво країни перенести футбольний матч із Маріуполя на якесь нейтральне поле. Батьки, природно, переживали за дітей. Адже, повторюся, вибухи чути, хоча на позір життя - мирне.

Ось у таких самих умовах - між миром і далекими вибухами - живе й цей театр. Донецький обласний академічний драматичний театр у Маріуполі.

Його репертуар досить розмаїтий. Навіть столичні критики відзначають недавні цікаві постановки - "Останній подвиг Ланцелота" Є.Шварца, "Наполеон та корсиканка" І.Губача, "Сойчине крило" І.Франка.

Спірний і постмодерний DurDom за В.Єрофєєвим прийняли далеко не всі місцеві глядачі, зате прийняли досвідчені театрознавці (це робота головного режисера театру Анатолія Левченка).

Що ще важливо: у репертуарі маріупольців багато постановок українською мовою. Киянам, до речі, недавно презентували саме маріупольську версію популярної п'єси "Слава героям!" драматурга Павла Ар'є.
А в найближчих планах театру - масштабне полотно "Енеїда"
І.Котляревського.

Нинішня стабільність прифронтового театру далася йому важкою ціною. Згадати хоча б, що в розпал бойових дій на Сході України у 2014-му цей театр залишило 19 акторів. На багатьох із них тримався репертуар.

Однак театр вистояв. І поповнюється новими творчими кадрами. У тому числі з Макіївки.

Уже наступного року театр святкуватиме свій 140-й сезон. Адже точкою відліку його історії вважається 1878 р. Тоді тут було засновано першу професійну трупу. А син купця Василя Шаповалова орендував приміщення для театру. Тут-таки розпочали свій творчий шлях артисти І. і Л. Загорські та ін.

І навіть деякі нинішні столичні театральні зірки - Станіслав Боклан, Дмитро Суржиков, Наталія Кленіна - теж із великим успіхом колись працювали саме тут.

Генеральний директор і художній керівник театру Володимир Кожевніков понад чверть століття працює в Маріупольському театрі (колись він був тут завідувачем музичної частини).

Перед початком інтерв'ю він ніби заспокоює: мовляв, нині театр працює стабільно, трупа поповнюється. Оскільки Донецький музично-драматичний (колишній Артема) сьогодні опинився на окупованій території, саме театр у Маріуполі, власне кажучи, є центром української театральної культури у східному регіоні.

Директор театру Володимир Кожевніков

- Сьогодні, звісно, помітно змінюється наша репертуарна політика, - каже Володимир Кожевніков. - Але ми уважно стежимо, як на ці зміни реагує глядач. І для цього запустили навіть анкетування: хочемо з'ясувати, які уподобання в публіки, щоб орієнтуватися на подальший репертуар.

- Про україномовні вистави... Чи є тут якась "проблема", з урахуванням того, що місто переважно орієнтоване на російську мову?

- Наша основна сцена - це понад 600 місць. Але тільки за останній рік у нас вийшло 9 постановок, 5 із яких - україномовні ("Гайдамаки", "Сойчине крило", "Коза-дереза", "Мокошева колисанка", "Незгідний та нескорений"). Таким чином, більше половини! Наприклад, нинішнього року поставили українську дитячу оперу - "Коза-дереза" М.Лисенка.

Розумієте, українізація театру - процес відповідальний і тривалий. Головне тут - нічого не педалювати, не намагатися отримати на цьому процесі якісь політичні бонуси.

- Володимире Володимировичу, розкажіть про режисерський корпус у вашому театрі. Чи є фінансові можливості запрошувати модних українських режисерів зі столиці - таких, наприклад, як Дмитро Богомазов або Стас Жирков?..

- Поки що такої практики немає. Намагаємося зазирнути "всередину" театру. Режисерський склад театру на наступний сезон такий: головний режисер Анатолій Левченко і три штатних.

Узагалі, в планах - 8 постановок на рік. Плануємо на базі театру створити експериментальну лабораторію молодих режисерів. Випускники творчих вишів показуватимуть у театрі фрагменти своїх постановок. І найцікавіші візьмемо в репертуар.

Хоча місто в нас індустріальне, навколо театру виникають різні провокативні проекти. Так і має бути. Коли навколо театру галас, отже цей організм живий, і він намагається знайти себе в цьому соціумі та в цьому світі.

Наприклад, вистава DurDom за п'єсою Віктора Єрофєєва ще до прем'єри викликала в багатьох подив. Як і очікувалося, неоднозначною була реакція публіки. В Маріуполі така вистава касовою не стане.

Однак намагаємося знайти золоту середину між новаторством і класичними постановками, тобто прогнозованими касовими виставами.

Знову ж, намагаємося відходити від суто комедійної спрямованості, яка "на догоду" публіці. Кожен артист - людина багатогранна. Кожного з них взагалі треба "крутити" в різних жанрах, інакше вони застоюються: зникає блиск в очах.

- З урахуванням відомих драматичних обставин (маю на увазі долю Театру Артема), саме ваш театр залишається флагманом української сценічної культури в регіоні. Отже, наскільки насичене гастрольне життя колективу? Куди запрошують? І де чекають?

- Ми розуміємо, що наш театр - єдиний на підконтрольній території в Донецькій області. Возили наші казки по невеликих обласних містах. Приймають чудово скрізь. Міська влада йде назустріч. Уже є запрошення на гастролі ледь не по чотири вистави на місяць. Люди тут зголодніли за театром.

Восени хочемо зробити обмінні гастролі з Молодіжним театром із Дніпра. При обмінних гастролях знімуться питання оплати оренди.

- Припускаю, що не всі випускники "Карпенка" або Університету культури та мистецтв сьогодні прагнуть у прифронтовий театр. І все ж -із яких творчих вишів до вас найчастіше потрапляють актори, режисери?

- Переважно це Харківський національний університет мистецтв
ім. І.Котляревського. Давно звертаємо увагу на цей навчальний заклад, тому що його випускники показують досить непоганий рівень. З останніх, кого взяли у штат театру, - акторка Віра Шевцова, вона прийшла до нас рік тому. Давно й успішно в нас працюють випускники цього університету Ігор Китриш, Олена Біла.

- Як маріупольська публіка сприймає експерименти від молодих режисерів? Чи важко пробивати броню консерватизму в регіональному театрі?

- Так, режисерська мова молодих - інша. Може, вона інколи незрозуміла людям старшого покоління. Випускниця Харківського університету Євдокія Тихонова поставила виставу "Сиротливий Захід" за п'єсою Мартіна МакДонаха. Постановка успішно йде на малій сцені.

Сцена з вистави «Сойчине крило»

Її постановка за Іваном Франком "Сойчине крило" теж цікава. А на великій сцені ставлять Євдокіїну виставу "Мокошева колисанка" - досить спірний твір, що апелює до язичництва. У Маріуполі в публіки думки розділилися з приводу постановки. Але всі погоджуються в одному: це - творчий пошук. Ще запитують: яким боком постановка стосується драматичного театру? Адже самої драматичної канви там немає, драматичної лінії теж немає. Там інші способи вираження й існування акторів на сцені. А чому ні, власне кажучи? Чому потрібно спиратися тільки ось на це поняття - "драматичний театр"?

- Раніше театр називався "Донецький обласний академічний російський драматичний…"

- Так, торік театр позбувся цієї приставки "російський". Тепер просто "академічний драматичний театр".

Річ тут не в мові, а в школі.

Щоб підтримувати статус "російської драми" сьогодні, де брати потрібні кадри? Саме зараз, у тому стані, в якому ми перебуваємо...

Може, згодом навіть позбудемося назви "драма", а станемо "музичною драмою". Тоді зможемо взяти в штат і оркестр, і балетну трупу.

Принаймні доки є вікно можливостей, потрібно робити. Тим більше якщо ми забезпечуватимемо всю територію Донецької області, нам це буде необхідно.

- Як місцева влада "реагує" на театральні процеси в місті? Підтримує, ігнорує?

- Ми вважаємося обласним театром, тому міська влада, навіть попри все бажання, нам нічим допомогти не може. Але співпрацюємо з ними. Міський голова буває. З міським департаментом теж тісна співпраця. Адже ми допомагаємо всім творчим колективам, які перебувають на території міста.

Фінансування виділяється на заробітну плату, решту театр заробляє сам. Частково нам покривають комунальні платежі.

- Як директор, що думаєте про систему державних звань у нашій країні? Легко чи важко пробити таке звання, скажімо, артистові Маріупольського театру?

- У нашому театрі працює народна артистка України Світлана Отченашенко, є заслужений артист України Олександр Арутюнян. Театр подав документи на звання ще двом чудовим майстрам...

Документи ці в Києві, однак простежити долю документів і саму логіку присудження звань деяким діячам досить складно.

- Ви поєднуєте в одній особі і адміністратора, і творчого діяча. Творча місія полягає в музичному вирішенні вистав. Важко це все поєднувати?

- Я сам музикант, добре обізнаний із різними музичними напрямами. Але в театрі є своя специфіка - потрібно підпорядкувати музичне рішення режисерському баченню. Адже режисер - автор вистави. І, як правило, режисери - не музиканти. Мені ж досить вловити фразу, настрій, інтонацію режисера, щоб зрозуміти, "куди" рухатися в музичному вирішенні...

Музика чимало означає і для артистів. Їх можна "придушити" музикою, і вони здаватимуться на сцені дрібними. А можна, навпаки, - вивищити й підтримати...

- Для яких недавніх вистав ви пропонували свої музичні рішення?

- Це була постановка "Останній подвиг Ланцелота" за мотивами п'єси Євгена Шварца "Дракон". Ще - "Наполеон та корсиканка" (режисер Анжеліка Добрунова). Зараз працюю над "Енеїдою" Івана Котляревського. Музика в цій виставі зовсім не авторська. Але важливо, що це велика прем'єра наступного сезону, де буде задіяно всю трупу. Цією постановкою ми й відкриємося після ремонту сцени, який, сподіваюся, відбудеться.

Сцена з вистави

Взагалі, я люблю класику, грав твори Баха. Мені подобаються чіткі, чисті кришталеві форми. Обожнюю Моцарта, Бетховена. Це вічне! Це поняття гармонії. Не тільки музичної. А й гармонії загалом.

- Деякі критики кажуть, що театр виховує публіку, деякі стверджують, що публіка диктує театрові свої смаки. Який у вас контакт із місцевою публікою?

- У нас чудове місто, хороша публіка. На вистави приходять робітники, здебільшого це розумні інтелігентні люди, хоч як дивно. Також вони можуть сказати своє "фе", якщо театр працює в одному напрямі.

Наша основна публіка не полишає нас у найтяжчі часи.

- Якщо зазирати в недалеке майбутнє, то яким його бачите, з урахуванням того, що при театрі невдовзі діятиме своя театральна студія?

- У нас є молодь, яка залюблена в театр. Наприклад, керівник арт-центру "Театр всередині тебе" Ольга Демидко провела велику роботу, створила монографію "Ілюстрована історія театральної культури Маріуполя". Оскільки в багатьох виникали запитання з приводу нашого 140-річчя.

Хтось починає відлік історії театру з моменту появи приміщення в Маріуполі (це 1960-й). Проте наш театр досить давній, він існує ще з XIX ст. Хочемо створити опікунську раду при театрі. Це необхідно зробити, оскільки творчий організм не може існувати без допомоги ззовні. Одне слово, зараз навколо театру і всередині нашого "прифронтового театру" - рух, життя.