ПРИЄМНЕ З КОРИСНИМ

Напівзруйновані дерев’яні будинки рідного Мстиславля, масна провінційна багнюка, сумовито віддаляється зсутулена спина візника... Або навіюють знайому тугу стерильні фасади крамниць по обидва боки іграшкової вулички, рухаються тротуаром сомнамбули і «кипить життя» біля бензоколонки, гордості міста Пікскілла, — краєвиди російського й американського закутнів схожі, мов брати-близнюки... Інші береги виявляються все тими ж самими, адже кочівник Абрам Маневич (1881—1942) усюди возив із собою свою провінцію, своє «мобільне» відчуття дежа вю. Ви впевнитеся в цьому самі — на ретроспективній виставці класика пейзажного живопису в Національному музеї, що триватиме до кінця року.

І це місце теж — повернення на круги своя. Долю Абрама Маневича обумовила зустріч із засновником Міського музею старожитностей — Миколою Біляшівським, який ініціював у стінах музею першу персональну виставку митця, випускника Мюнхенської академії мистецтв. Настільки ж успішно складалася і міжнародна кар’єра майстра, — 1910-го Маневич дебютував у престижній паризькій галереї Дюран Рюєля, — і не залишився непоміченим. У передреволюційні роки він жив і працював у Москві й Петербурзі, 1917-го — повернувся до Києва професором класу пейзажного живопису новоствореної Української Академії мистецтв. 1920-го, після трагічної загибелі сімнадцятирічного сина, емігрував, із 1922-го — осів у Нью-Йорку.

Кожен може коротку канву цього життєпису прикрасити подробицями, підказаними самим живописом. Київський період Маневича — сонячний, вітряний, щасливий. Околиці Києва пронизані єдиним ритмом, єдиним подихом життя — небо покреслене «нервовими» силуетами дерев, земля — тремтливими тінями, до обрію швидко втікають хмари, тріпочуть крони каштанів... Цей живопис сповнений відгуків мюнхенського модерну і поезії тихої провінційної повсякденності, культивованої вітчизняним мистецтвом межі століть.

Побутування Маневича в обох столицях Російської імперії збіглося з розпадом гармонійного світу. Москва наїжачилася «юонівськими» гострими кутами і червоними стінами фабрик — око ріже цегляний кут на задвірках, але він лихим передвістям випирає з кожного урбаністичного пейзажу того часу. Жити і працювати в стані постійного внутрішнього дискомфорту — понад людські сили, два десятиліття по тому, у 30-х, перетерпівши своє горе, художник знову намагається склеювати осколки. Подолавши чужість мовного середовища і вдало американізувавшись — його роботи охоче купували і державні музеї, і колекціонери, — Маневич стає абсолютно іншим, залишаючись усе тим же. Космічну єдність декоративного лінійного ритму він перетворює на єдність колірну. В одному з листів Маневичу шанувальник його творчості Альберт Ейнштейн писав: «Ми обидва служимо зіркам, Ви — як художник, я — як учений». Мінімальне напруження уяви — і в суцільному мареві осінніх полум’янистих червонясто-коричневих тонів вловлюються контури написаних із заокеанської натури несуєтних місць із минулого життя, місць, у яких на межі XIX і XX століть вмирає імперія. У силу певної аберації зору, американська глибинка — брусовані споруди ферм, шезлонги в занедбаних садах, коні, віз сіна, кузня — сприймається як спогад, ностальгія по зниклій садибній Росії...

«Дорога» Олександра Глядєлова в галереї «РА» (з 28.09) відкриває цикл виставок «Соціальні проекції». У часи глобальних катастроф стратегія проекції мистецтва в соціум більш ніж актуальна. Мимоволі проявлювана соціальна, антропологічна тенденція тепер стає цілком очевидною. Останні події в Америці змінили обличчя світу, і мало хто сумнівається, що в тому, іншому, світі мистецтво буде іншим. Якщо, звісно, взагалі буде... Час довів, що й після Освенціма поезія продовжує існувати, тому, уникаючи фантастичних пророцтв, припустимо: після вибухів у Нью-Йорку і Вашингтоні мистецтво навряд чи припинить своє існування, але стане чутливішим до людського болю...

Ця чутливість і політкоректно-фальшиве співчуття до тих, хто опинився поза соціумом, — зовсім не одне й те ж саме. Глядєлов знаходить своїх бездомних і занепалих «героїв» усюди — в Україні, Росії, Америці, Франції — зовсім не для того, щоб пробити глядача на сльозу... Як сказав в одному з інтерв’ю Борис Михайлов, відомий «портретист бомжів», — опинившись за бортом суспільства, вони живуть поза будь-якими правилами, не вважаючи при цьому себе ні приниженими, ні ображеними, для них спати, блювати тощо на вулиці — це нормально, бо по-справжньому побачити їх можна лише поглядом безстороннім, документальним, позбавленим емоцій.

«Люди вулиць» — не єдині попутники фотографа в дорозі, що петляє білим світом — від Паміру до Алабами. Хаотичність облич, хаотичність місць, вражень — у цьому вся принада подорожі. Ескалатор паризької підземки на станції «Гобелени» рухається вгору — до неба в дивовижному листі акації. Важче добратися до світла через сусідню станцію київського метро «Либідську» — на тлі сірої маси, котра затоплює ескалатор, позує маленький лукавий жебрак. У Грозному розчищають зруйновану вулицю Миру — іронія долі інколи буває жорстокою, а тут, у Києві, на бульварі Шевченка, омонівці осатаніло б’ють кийками демонстрантів («9 березня 2001 року»)... Центром нічного Львова тече смолоскипова процесія націоналістів, а колоритні кришнаїти Києва готуються до молитви... Ховають загиблих шахтарів у Краснодоні, життя триває і за колючим дротом у Сибіру (в’язниця-лікарня для хворих на туберкульоз у Маріїнську), і в циганському таборі на околиці Вільнюса... Цікаві етюди — і, попри випадковість ковзаючого погляду фотографа, аж ніяк не безглузді. Коментуючи сенс своїх зусиль, автор говорить про спробу встановити «тотожність нового соціального простору», у якому ми існуємо. Йому це вдалося зробити — коли вважати, що тотожність простору визначається рівнем соціальної захищеності, кількістю людей, викинутих на вулиці, а не кількістю пам’ятників «монументальної пропаганди» незалежності на один квадратний метр міської площі.

Знову-таки, у світлі останніх подій цікаві плакати московського видавництва «Има-пресс», виставлені в галереї «Майстерня» (з 25.09). Вони були створені в рамках міжнародної плакатної акції проти расизму та ксенофобії «Ми — це вони, вони — це ми», підтриманої інститутом «Відкрите суспільство». Ще одна хороша ініціатива соціально активного мистецтва — і хоч яка мізерна його сила впливу, нагадування про необхідність «убити в собі звіра» знову стає дуже доречним...

Центр сучасного мистецтва при НаУКМА і Гете-інститут продовжують діалог «поріднених» мистецтв — театрального і візуального. Щоб вдихнути життя в декорації, зроблені учасниками німецької виставки «Сценічне око», режисери «Нового театру на Печерську» Олександр Крижановський і театру ім. Франка Андрій Приходько винайшли такі собі дрібниці, театральні мініатюри (27.09). Серед публіки тинялися заблудлі ангели, які називають себе «інтерлюдьми», щось нудне віщали персонажі «комедії дель-арте».

Ексцентричнішим, естетичнішим і логічно завершеним видавалося сценічне шоу, під основу якого режисер театру «Вільна сцена» Дмитро Богомазов брав відео- і звукоряд екранної роботи Розмарі Трокель «Про важливість носіння одягу», а на ролі виконавців — Василя Цаголова, акторку Поліну Войлевич і себе самого. Цей театральний перформанс присвячено важливості прання брудної білизни, необхідної для збереження чистоти інтелігентних стосунків у любовному трикутнику. Він витканий із натяків, які тонкістю змагаються з кліпами «Віа гри». Чарівна «Василиса Прекрасна» танцювала й одночасно показувала фокуси, витягуючи зі схованок хижого «халатика» стоси нижньої білизни, відразу вручала їх для прання й сушіння, а головне — порпання — своїм імпозантним кавалерам у смокінгах і котелках... На цій геть безглуздій «мильній опері» (усі втрьох вони видули хмару бульбашок) старого «соціально безглуздого» зразка і зупинимося — до наступного місяця.