Правда і кривда. І ще раз про Солженіцина

На цьому тижні у Москві прощалися з Олександром Ісайовичем Солженіциним, всесвітньо відомим письменником, автором таких визначних творів, як «Архіпелаг ГУЛАГ», «У колі першому», «Один день Івана Денисовича». Його особиста доля — окремий трагічний роман: народився невдовзі після жовтневого перевороту, у 1918-му, у Кисловодську; навчався на фізматі в університеті у Ростові-на-Дону; у роки Другої світової війни командував артилерійською батареєю; пізніше був засуджений за «антирадянську агітацію і спробу створення антирадянської організації»; в 1967-му — вигнання із Спілки письменників; в 1970-му — Нобелівська премія… Влада багато його кривдила. Тому що сам він був у постійному пошуку правди. І в середині ХХ століття говорив про Радянську імперію саме те, про що інші навіть думати боялись. Думками про Солженіцина — про колізії його правдоборства — з «ДТ» поділився відомий український публіцист Євген СВЕРСТЮК.

— Солженіцин — одна з найвизначніших постатей періоду Радянського Союзу, можливо, одна з визначальних для розпаду того ж Союзу, — вважає Євген СВЕРСТЮК, — разом з Андрієм Сахаровим він був уособленням людини, яка перебувала у постійному пошуку правди — забороненої правди. Прихованої від народу. У цьому сенсі Солженіцин був ідеологічною постаттю. Письменником, котрий привернув увагу своїми легальними публікаціями в «Новом мире» часів Твардовського. Відтоді його ім’я засяяло на весь світ.

На світову громаду його твори справили колосальний вплив і піднесли його ім’я на недосяжну висоту. Майже кожне слово Солженіцина повторювали, перечитували. До нього прислухалися. Він постійно йшов нібито по висхідній. «Архіпелаг ГУЛАГ» — це взагалі бомба, яка була закладена в основи конц-
таборної радянської імперії. Уявіть, що в країні, де головні проблеми були суціль засекречені, він дослідив ті заборонені зони — і відкрив їх усьому світові.

Радянський устрій він показав саме як імперію концентраційних таборів. Інша річ — чи хотів він сам так далеко заходити?.. Я думаю, що його вела саме правда. В різних своїх творах він, звичайно, був іноді і тенденційним, але справедливим. Він був справжнім правдошукачем.

Та все має і свій зворотний бік. Коли на початку 70-х він опинився за кордоном, дещо змінилося в тенденціях його правдолюбства і правдоборства. Він різко позадкував. І з висот правдошукання опустився до тривіального державництва. Але саме таким був його шлях…

Є письменники, які заживають слави ще за свого життя — Гоголь, Пушкін, Достоєвський чи Толстой.

Є літератори, твори яких стають відомими лише після смерті.

А є письменники, чиї свіжі рукописи сучасники хапають миттєво… Солженіцин належав саме до цих митців і мислителів. Його твори одразу ж «ішли в народ». Він був «своєчасний письменник». Ця його своєчасність визначалася і специфікою заборонених тем, і його здатністю долати тотальні заборони. «Самвидав» ширив його думки як полум’я. І, на мій погляд, Солженіцин був дуже потрібен саме тому часу. І був надзвичайно впливовим саме для того часу. А тут уже не до критеріїв літературної якості. Адже, попри все, деякі його твори — це все ж таки середній літературний рівень.

Справді, він є письменником однієї теми — теми ГУЛАГу. Але в контексті суспільного життя СРСР це ж не просто тема, це громадянська позиція, яка привертає увагу до свободи слова у країні, до інших проблем. Коли його виключили зі Спілки письменників, то була драма, за якою спостерігали всі. Коли його нагородили Нобелівською премією, хитра влада покарала його вигнанням з батьківщини — і за цією колізією теж спостерігали всі.

Звичайно, його енергія творча й енергія думки поступово згасали. Повернення на батьківщину в 90-ті — це повернення, яке й мало відбутися. Це нормально. Але ще раніше у його розповіді «Буцалося теля з дубом» уже відчувалася його велика душевна втома. Таким утомленим він і повернувся у Росію. І прийнятий був там на належному рівні, адже його чекало покоління, яке пам’ятало його боротьбу, його твори. Водночас від нього, можливо, сподівалися чогось особливого… Чекали такого Солженіцина, яким звикли його сприймати – правдошукача і правдоборця. Та енергії протесту вже не було. Лишилося пристосування і прийняття реалій. Важко міркувати про колізії його внутрішнього життя саме в цей період. Загалом, на мій погляд, його життя було нещасливим. Це згасання. Це забуття того, що він обстоював раніш. Адже саме правда робила його великим. Втрата того ідеалу ніби щось нівелювала в його образі. Його виступи про Україну — все це знову ж таки закладено в його особистій долі. І то вже тема для фрейдистського психоаналізу: як витіснення національного вступає в конфлікт із тим, що лишилося у спадок від матері… Звідси — й очевидна неврівноваженість в його поглядах на українську тему. По суті, він був і зостався людиною, налаштованою проімперськи. Проте, коли він йшов на свою вершину, цього не відчувалось. Деякі газети пишуть про те, що він був «україноненависником». На мій погляд, все-таки не був… Але був проти української незалежної держави. Та це вже окрема тема.

Важливо інше: Солженіцин — письменник-борець, який вийшов на найвищий рівень, подолавши всі можливі заслони і заборони. І саме цей його рух, — рух на подолання тоталітарних перепон — можливо, те найкраще, що й було в його житті.