Позачергово. Режисер Дмитро Богомазов: «Столичні репертуарні театри замкнулися на своїй бізнес-складовій»

Дмитра Богомазова називають одним із найяскравіших сучасних українських режисерів «пошукової хвилі». Він — учень Едуарда Митницького. В Театрі драми і комедії поставив такі помітні вистави, як «Трохи вина...» (з Віталієм Линецьким та Олександром Гетьманським), «Обманута» (з Адою Роговцевою), «Смерть Тарєлкіна», «Дванадцята ніч». Згодом створив свій театр «Вільна сцена». Ставив у Національному театрі імені Лесі Українки («Сон літньої ночі»), в Одесі, Черкасах.

Нещодавно Дмитро Богомазов презентував у Театрі драми й комедії прем’єру вистави «Черга» (за п’єсою одеського драматурга Олександра Марданя) і готується до нового міжнародного фестивалю «Театральна платформа». Ще постановник сподівається на те, що рано чи пізно на Троєщині збудують нову театральну будівлю, оскільки муніципальний театр «Вільна сцена» (яким він керує) майже п’ять років без свого приміщення (що й не дивно). В інтерв’ю «ДТ» один із найцікавіших українських режисерів зізнався, що у вітчизняному театрі жодними «революційними» методами нічого не зміниш: потрібно просто послідовно творити.

— Дмитре, яка все ж таки ситуація з будівництвом нового театрального будинку на Троєщині — для вашої «Вільної сцени»? Давно про це говорять. Але ви встигли навіть відремонтувати свою репетиційну залу на вул. Гончара, 71, та почали грати вистави тут?

— За п’ять років ми стомилися поневірятися по чужих майданчиках. Тому відкрили хоч і маленьку, але свою студійну сцену. Сподіваємося, що наступного року нас звідси не виженуть.

— Місце чудове — центр міста.

— Насправді ми готові переїхати. Але лише тоді, коли одержимо придатне приміщення. Щодо Троєщини, то будинку там поки що немає. Але буде. Велику допомогу надає О.Биструшкін. Ескізний проект готовий — з архітектором Славком Казимирським я співробітничаю вже понад рік. Усі роботи фінансувало місто, і в планах розвитку району наш театр є. Зараз питання за відводом землі під забудову.

— Де, відповідно до проекту, він має розміститися?

— Біля кінотеатру «Флоренція». Це буде великий сучасний театр із двома залами, художньою галереєю. Передбачено також приміщення для джаз-клубу. Тобто публіці має бути комфортно. Я хочу, щоб це був не звичайний театр, а центр сучасного мистецтва. Сподіваюся працювати з художниками, музикантами, артистами, хочу на його базі проводити фестиваль...

— Йдеться, гадаю, про «Театральну платформу»? Виходить, до того як буде побудований ваш центр мистецтв, «Платформа» відміняється?

— Ні, звичайно. Цього року ми її обов’язково проведемо. Досвід двох попередніх фестивалів показав, що західні фахівці готові приїжджати дивитися наші вистави (багато хто навіть за свої гроші). Але, відповідно, від України очікують пристойної театральної продукції. Їх цікавить театральний експеримент, сучасний театр. До того ж, звичайно, який за рівнем не відрізняється від європейського. Проблема в тому, що таких постановок у нас поки що мало. Крім того, повертаючись до розмови про Троєщину, фестивалі дуже складно проводити без свого майданчика. Я думав навіть змінити формат на «Фестиваль сучасного мистецтва». І робити програму не лише з участю театрів, але й художників, літераторів, музикантів. А як гостей запрошували б театри з Польщі, Литви і т.д. Подібний фест був би справді акцією. Поки це мрії, звісно. Але не безпідставні.

— Чи багато нині можна знайти в Україні експериментальних театрів європейського рівня? Тільки конкретно...

— Не хочу прикладів. Щоб нікого не образити! Нині в Україні є унікальні сучасні художники, музиканти та чудові літератори, як, наприклад, Жадан, у нас класні актори. В культурі все взаємопов’язане. Виходить, згодом і з театром ситуація зміниться. Та вона й дещо краща, ніж навіть два роки тому. Щось робити намагаються окремі люди і в Одесі, і в Черкасах, і в Харкові. І справді докладають зусиль більше, ніж іноді ми в Києві. Але в яких умовах живуть провінційні театри та актори... Боюся, якщо нічого не змінювати, довго цей прорив не протримається.

— Що і як ви пропонуєте змінити?

— Щоб нормально працювати, мені як режисерові потрібні мінімум дві складові — майданчики та фінансування. Актори чудові й, слава Богу, з’являється не менш чудова молодь. Збережена з радянських часів система держфінансування, на мою думку, теж плюс. Театр — в усьому світі — підприємство. Але при цьому, мені здається, наші київські репертуарні театри дещо «замкнулися» на своїй бізнес-складовій. Деякі бояться ризикувати, щоб не втратити касу. Добре, що відомі київські театри ніби бренди. Проблема лише в тому, що, прийшовши до такого «бренду», ти вже заздалегідь знаєш, що там побачиш. Тотальна передбачуваність, я впевнений, головна проблема театру в Києві. Чого катастрофічно не вистачає нині для розвитку театру — нових театральних майданчиків. Зовсім не обов’язково, щоб приміщення були великими... Насправді театральний майданчик можна зробити з будь-якого приміщення з високою стелею. От, наприклад, у Польщі — масу майданчиків відкрито в колишніх ангарах, цехах, спортзалах, підвалах. В них немає кришталевих люстр, позолоти та оксамиту. Але є театр! Краще, щоб це були «вільні» майданчики — без трупи та художнього ке-рівника. Тільки інтендант і технічна група. А режисери й актори — запрошені. Утримання таких майданчиків не потребує великих фінансів, і там не боялися б експериментувати — фінансові ризики невеликі. Все, що я б запропонував змінити сьогодні, це створити такі театральні майданчики, а ще ввести систему одержання грантів на постановки... Ми весь час говоримо про те, що немає нині в Україні перспективних режисерів, молодих театральних художників, велика проблема із сучасною драматургією... Але звідки їм взятися, якщо поля для пошуку «свого» театру в молодих немає? Вільний майданчик виключає традиції та «формати» — виходить, саме він виявляється найсприятливішим полем для театральних пошуків! Тільки з появою таких майданчиків театральна ситуація зміниться. А те позитивне, що буде накопичено на цій «вільній території мистецтва», обов’язково візьмуть до відома та використають репертуарні театри.

— Україна — країна неймовірно талановитих людей. Якщо дати їм хоч якусь можливість проявити себе... Але роки ідуть — і багато хто просто перегорає. Це як знайти золото — і закопати знову! Шкода... Невже для того, щоб реалізуватися творчо, треба лише не тут репетирувати, а просто емігрувати з країни?..

— Я вважаю, що еміграція — це просто нерозумний вчинок стосовно свого життя. Стан емігранта рідко в кого синонімічний творчій продуктивності. Ставити вистави за кордоном, на Заході? Це мені теж пропонували. Але тепер, якщо я поїду навіть на якийсь час, що буде з моїми акторами, за яких я несу моральну відповідальність? Загалом, відмовився.

— Якщо пригадати стару формулу про «архаїстів і новаторів», ви, погодьтеся, аж ніяк не «архаїст». «Новатори» ж, як правило, досить епатажні та професійно-провокативні. Що заразом дуже добре і для популяризації їхнього світлого імені в масах. Не буду згадувати Марінетті — давно то було. Але от, скажімо, Жолдак, що поїхав від нас, цілком чітко (і, думаю, свідомо) вписувався в парадигму. Ви — навпаки, як з’ясувалося, «поза виставою» до непристойності не провокатор. У цьому я вбачаю протиріччя. Так в чому річ?

— Епатаж — це певне апелювання до порогу чутливості. Але я ж зараз розмовляю з розумною людиною?.. Питання — не в тому, що потрібно щось «руйнувати». Український театр нині займає те місце, яке й може займати через історичні обставини, що склалися, — саме в нинішньому вигляді він органічний для України! Революційними методами нічого не покращиш, тому я — принциповий противник революцій у театрі. І революцій на словах, відповідно. Треба будувати. І нехай все станеться не так швидко, як хотілося б, але, рухаючись крок за кроком, ми точно змінимо щось на краще.

— Мене здавна цікавить: ставлячи вистави, на чий метод ви орієнтуєтесь? Завжди підозрювала, що театр Богомазова цілком усвідомлено «рівняється» на традиції російського авангарду першої третини ХХ ст.

— Усі методи сучасного театру так чи інакше стосуються 1920-х років. Усі «ізми» починалися там, далі них так ніхто й не пішов. Термін «авангард 1920-х» хіба сьогодні не виглядає трохи дивно? Минуле, яке однаково «попереду»?

— Давайте говорити — «ліве мистецтво»...

— Я для себе ніколи не визначав точно — «рівняюся», «не рівняюся»... З іншого боку, той же Гурджієв «зарядився» саме в цей час. А він для мене — й досі актуальний. І Гротовський, і Брук користувалися Гурджієвим...

— Мені завжди здавалося, що ви, на відміну від більшості
українських колег, якраз дуже наполегливо та цілеспрямовано «обігруєте» театр 1920-х.

— Звичайно, мені дуже цікаво було, скажімо, прочитати стенограми репетицій Мейєрхольда. Але скористатися чим-небудь із цього зараз неможливо. Це — інший час, інший контекст, що дуже відчувається... Взагалі Мейєрхольд був винахідником не одного, а мільйона методів. Він усе життя шукав театр. Мейєр-хольд був гравцем, ошуканцем, ідеальною людиною театру. Що тут сказати?..

— Театральний режисер — це, по-вашому, ошуканець?

— Шахрай! Гра пов’язана з шахрайством. Театр в принципі не може бути чесним. Бо, чесно — це, в даному разі, прямолінійно, і вже тому безглуздо. Тепер мені здається, що справа не в тому, що сказати. Моє завдання — щоб людина, глядач, перестав мислити кліше. Нехай він сам думає! А я можу взагалі нічого не говорити. Або, наприклад, засумніватися в тому, що глядач що-небудь знає або що пов’язує одне з іншим автоматично. До речі, і Гурджієв писав саме про це. Момент автоматизму, приєднаності трьох центрів у житті людини лише посилюється. Потрібно зруйнувати звичні зв’язки, щоб через щілину, яка утворилася, ввійшло хоча б щось нове. Нехай ці думки виявляться наївними та занадто простими. Але принаймні людина буде впевнена, що це — її, а не розказане їй по телевізору. Або тими, хто «ретранслює» той же телевізор. Її почуття, власні відчуття. Тобто йдеться про повернення чутливості. Це і є завдання мистецтва. Але так я думаю тільки зараз! Може, незабаром буду думати зовсім по-іншому? Суть сучасного мистецтва на тому ж таки Заході — припинити нав’язувати «загальні» думки. Кожен, хто сидить у залі, — повноправний творець, глядач — теж автор. Кожен бачить своє. Але щоб так було, потрібно створювати особливі форми вистави.

— Здається, від «лівого» мистецтва ми перейшли одразу до постмодерністської теорії. «Автор помер», «мертва рука», «інтерпретатор як співавтор»...

— «Критик як художник» — для мене це ідея Оскара Уайльда, а зовсім не теоретиків постмодерну.

— Але сьогодні частіше на перший план виходять розповідність, «сюжетні» вистави, книжки і фільми, психологізм та інше «розумне, добре». Ви, виходить, знову йдете «не в ногу»?

— Я витратив багато часу, щоб знайти нормальну п’єсу. Хорошу сучасну «сторі» сучасного ж автора... Чесно кажучи, трохи набридло інсценування. Ставив Томаса Манна, Гофмана, Булгакова, Стефаника. Але готова сучасна п’єса, що має гарну історію, і водночас — сценічна, це те, що сьогодні потрібно! До речі, одну я справді знайшов. Не скажу поки що яку.

— Це не Мардань, часом? Але ж його п’єсу «Черга» в Театрі драми і комедії ви знову зробили в експериментальному ключі?

— Будь-яка режисерська робота в театрі — щоразу експеримент, пошук. Просто в театрі мені здається дуже важливим не тягнути ті самі принципи постановки в кожну виставу, а навпаки, у кожному конкретному випадку шукати підхід до того типу тексту, з яким працюєш. І щоразу винаходити щось нове. Підміна, конформізм не можуть привести до жодних художніх відкриттів, розумієш? Мардань для мене справді зовсім новий тип тексту: таких я раніше не ставив. П’єса — сучасна, сатирична, соціальна. І мені було цікаво спробувати щось нове. Головне — знайти в цьому театр! (Продовжує після короткої паузи.) Так, головне — знайти театр. Театр у випадку «Черги» виникає з актора. Для мене ця вистава — дуже новий, досить складний досвід. Та легких шляхів я ніколи й не шукаю. «Черга» — якийсь поворотний момент. Тепер я нарешті працював не з інсценівкою — із висловлюванням, у зв’язку з чим пережив масу нових відчуттів. А головне — працював з акторами, а не підміняв драматурга. Може, запросити до штату театру драматурга? Драматургія, звичайно, «всередині» найсучаснішого театру, але, по-моєму, це буде цікавий досвід. Треба добре обміркувати... Ми, здається, говорили про «Чергу»?

— Існує думка, мовляв, ваша «Черга» — фактично дві вистави. Є дуже «експериментальна» перша дія. І досить традиційна друга. Дивитися їх, нібито, варто відокремлено.

— От і добре! За один квиток — два різні враження! (Сміється.) Але насправді, ми, як завжди, просто «шукали театр». Зробити щось можна лише в тому разі, якщо ти любиш те, що робиш. От і я в кожну свою роботу намагаюся закохатися: в акторів, у п’єсу. Команда, з якою ми робили «Чергу», була традиційною — хореограф Лариса Венедиктова, художник Олександр Друганов, композитор Олександр Кохановський, звукорежисер Олександр Курій, художник по світлу Тетяна Кислицька. Плюс — відмінні актори, плюс — уміння знаходити позитив. І я закохався в «Чергу».

— І в драматургію?

— Так!

— Якщо вам знову запропонують ставити ще одну його п’єсу? Ви...

— Погоджуся. Я взагалі люблю працювати. До того ж у нашій країні не так вже й багато можливостей для роботи. Якщо є шанс зробити ще один крок — чому ні? Головне — знайти ключ, як все зробити правильно. Тобто питання, напевно, в усвідомленому ставленні до того, що відбувається.