Повернися в Сорренто!

Театральний тиждень у столиці пройшов під блакитними стягами. На круги своя Янукович поки що не повернувся. Зате сюди знову наскочив Вік­тюк. Разом із штатною «армадою» і спектаклями не першої свіжості в рамках притягнутого за вуха заходу «Роман із Києвом».
Публіка з не дуже архаїчним стажем добре пам’ятає Віктюка кондиції кінця 80-х на сцені Російської драми. Коли йшли блискучі (визначення ненавиджу усіма фібрами, але воно підходить) «Священні чудовиська», «Уроки музики», «Дама без камелій». Після чого розпочалася відома хронологія помпезних наїздів на Київ у форматі чи просто періодичних комерційних гастролей, чи під вивіскою, придуманою Проскурнею, — «Вік-Тюк» (для спеціальної декади, за фінансовими результатами якої спонсор — концерн М.Бродського «Денді» — втратив, думаю, більше, ніж сто доларів).
Усі «романи», як відомо, згодом перетворюються на повсякденне і не завжди комфортне співмешкання — причому з розрахунку. І останні років десять у Р.Віктюка з Києвом не те щоб «роман», як він декларує, а якась форма «відносин». Переважно фінансово-економічних. Це період, коли, на мій трагічний жаль, зали на його спектаклях заповнені, а у відчуттях — порожнеча. Нещодавно в Москві запитав у критика Романа Должанського: «Чому не пишеш про Романа Григоровича? Причому ніби цілеспрямовано — про жодну останню прем’єру?» — «Що ти... Романа Григоровича приємно зустріти, поговорити, посміятися... А щоб міркувати! Ну, ти ж розумієш». Я розумію тільки те, що для частини критичного легіону Віктюк останнім часом — фігура умовчання. Утомлений геній, «перед заходом сонця», «адже він так багато зробив», «метелики-метелики полетіли і перетворилися на товсту ненажерливу гусінь» — навіщо сонну людину тривожити? Треба.
Те, що цього разу Р.Віктюк показав на гастролях, — то вже не втома і навіть не сонливе розчарування. А розклад якийсь. Припускаю, що будь-який дискурс про нинішнього Віктюка — це така ж серійна банальність, як і його поточні твори. Але, Матір Божа, емоції ж невгамовні: неможливо повірити, що енергійна і чарівна лю­дина, одягнена у чергового «версаче», ще за моєї пам’яті височів на барикадах естетичних нововведень і твор­чого неспокою. Тільки далі, як і в цій статті, усе за шаблоном: минали роки, бур порив бунтівний, напевне, розвіяв старі мрії, приручивши його і нас до лексики «напівудача», «провал», «напівпровал», «оренда», «гарантія». А ще гастролі, шмотки, заробітки, перегони... До останнього подиху. Ніби хтось позаду хлистом підганяє, лімітуючи час для перепочинку, наповнюваності думки, відновлення натхнення... Усіх тих станів, осміяних нині кислотними борзописцями, із яких народжується театральне таїнство. Але, на жаль, навіть «священні чудовиська зникають не відразу, вони ще довго коптять небо, адже марнославство їхнє безмежне, як і відраза до себе», — писав один із найулюбленіших його авторів Теннессі Вільямс у «Солодкоголосому птаху юності». Художня міцність Товстоногова чи людська скромність Фоменка — дефіцитні режисерські гід­ності і, в принципі, мають їх далеко не всі, а особливо у цю добу піару під час чуми, коли базікати те саме, що Кості Трепльову стрілятися у десятці кепських «Чайок». «Новий театральний час» заражає особливою формою пташиного грипу — вони вже «не солодкоголосі птахи» (образ Вільямса припускав посилання тільки до творчості), а ці — виключно птахи-балакуни і папуги-тріскунці... Я вже не можу і не хочу знати і чути, де і з ким вони живуть, що їдять, з ким сплять, на кого ображаються, на яких Сейшелах відпочивають — я хочу бачити те, що вони роблять у вільний від таблоїдних витівок час. Іноді, втім, доводиться заплющувати очі навіть від жаданих «видінь».
За гамбурзьким рахунком театр імені Його, на жаль, багатьма давно не сприймається всерйоз. Ну, так, залишилася магія бренда, законсервована сценотехнологія, відлуння сканда­лів початку 90-х і зйомки у «Великому пранні». Але не він, ні я, ні ви, на жаль, вчасно не спохватилися, коли цей самий театральний «БуревЕсник» на наших очах перетворювався на самооплот театральної рутини. Це ще жахливіше, ніж МХАТ у розпал 50-х, ко­­ли грали Сафронова, це навіть сміш­ніше, ніж Театр Франка в розгул
60-х, коли грали теж Сафронова, користуючись самими штампами. Років десять тому під час репетиції у тому ж Театрі Франка Віктюк кричав на од­ну зі своїх актрис: «Не грай, як Копержинська! Не треба мені, як Ужвій!» Сьогодні я хотів би знайти в його «тру­пі» хоча б одну актрису (або «актриса»), котрі спробували б зіграти «так, як» Ужвій. Або що ще більш неймовірно, «так, як» Копержинська. Артисти в цьому театрі (навіть зіркові зірки), переважно завжди були маріонетками — і така доктрина нікого не бентежила. Тепер вони і зовсім виродилися у бездумних ляльок. Де їх тільки познаходили для останнього «призову»? Можливо, у районі скверу Большого театру — такі всі безликі, з поганими голосами, незграбно рухаються, а від колись хваленої «естетики» (коли міг похвалитися хоча б чужими м’язами) залишилася тільки ти­нейджерська маскуліність. Суто мейєр­хольдівська запозичена ним «концептуальність», коли артист говорить одне, а його рухи припускають щось інше, у нинішньому випадку — вже третє. Тому що в цих «артистів» і руки окремо, і голоси ледь чутні (хоча, між іншим, це «театр перед мікрофоном» із спеціальними підсилювачами), а майстерність, а тим більше зміст, серед синтетики взагалі не варто шукати.
Але от ставить «Майстра і Маргариту» — не останній твір в ієрархії культурних цінностей, і, що саме собою передбачається, не позбавлений змісту. Сиджу (у п’ятнадцятому ряду, друге місце). Дивлюся. Півгодини дивлюся. Психічно хворий досі корчиться в конвульсіях. Годину дивлюся — Воланд досі бевзем блукає по сцені. Півтори години дивлюся — той-таки психічно хворий знову корчиться, а на сцені браво марширують «пиіонЕри» (чи комсомольці?), а на підмостках також розкидані гумові погруддя Йосипа Віссаріоновича — до гумових виробів у постановника давня пристрасть... (У «Пробудженні весни» він розкидав гумових ляльок.) «Помер, помер Міша Берліоз», — хтось гугнявить у радіомікрофончик. І я розумію, хто. Тому що, якби не дуже щедрим спадкоємцям М.Булгакова спало на думку стягувати орендну плату за регулярні ганебні танки на бренді «МіМ» («Майстер і Маргарита»), то і за віктюківські підошви комусь довелося б викласти чимало. Висловлюючись цензорською лексикою, це «ідеологічно шкідливий спектакль», ніби поставлений найгіршими силами студентського театру МДУ. Формально примітивний, внутрішньо нічим не наповнений, який використовує дурні перебудовані кліше (Сталін — кат-привид, радянські пісні — ідіотизм)... Начебто в тому булгаковському часі жили самі йолопи, не знімали шедеври Ейзенштейн, Довженко, не писали велику музику Прокоф’єв і Шостакович. Необтесана молода людина, не дуже захоплена читанням класиків, зіштовхнувшись із цим самим «МіМ», через недосвідченість свою вирішить, ніби Булгаков — дурний і бездарний письменник, а головне в його книзі — Сталін, точніше, соціопамфлетні антирадянські рефлексії з червоними ганчірками і відрами на головах. Прекрасна актриса Людмила Погорєлова (колись вона грала навіть Лоліту) тепер зі спектаклю у спектакль повторює ті самі комунальні інтонації совдепівської тітки з веслом чи рушницею, якось удало знайдені в «Полонезі Огінського», — і як довго й уперто ще потрібно занапащати її дар? Олег Ісаєв, тонкий і психологічно концентрований лицедій, тепер тільки те й робить, що примарою блукає посеред убогих декорацій — ні прояву характеру, ні колишніх проривів кудись «за» чи «у», як це було в тій самій «Лоліті». Художнику Володимирові Боеру, котрий оформляє, мабуть, уже трьохсотий за ліком його спектакль за останні п’ятнадцять років, уже час було б узяти псевдонім Хеопс — майже в усіх сценрішеннях самі піраміди та ще брудна порожнеча сцензадника... Теорія порожнечі? З нічого не буде нічого. Якби писав на цей «МіМ» окремий текст, то підписався б, на відміну від Боера, вже іншим псевдонімом — Латунський. Тому що тут відкривається та сфера прекрасного-жахливого, котру потрібно бити, не покладаючи рук. Зрозуміло, віктюків­ський «МіМ» — не найбільша скверна і вже зовсім не той знайомий нам тип театру-покруча, коли, адаптуючи для патологічних запитів, наприклад, Шекспіра, з людей похилого віку здирають труси, ліфчики, а потім перед усім залом їх ще й змушують обливатися лайном... Віктюк — не самозванець з п’ятьма приклеєними псевдонімами, а режисер, колись законодавець моди, з нього більше питали і питатимуть, ніж із цих — тимчасових, як наш уряд... От і запитую: чому з постановок, як ртуть, випаровується суть, чому чорними дірами зяють порожнечі акторської безпорадності, чому буйно розквітла суєтність, зникла пристрасність, а мудрість досі не прийшла... Невже не час?
У нинішньому гастрольному «Романі з Києвом» є ще спектакль «Давай займемося сексом», заборонений колись у Львові, хоча нічого «особливого», того, чого ми ще не бачили, там немає — звичайний поганий анекдот про стурбованих. Але, може, й правильно забороняли. Може, вирішили таким чином рятувати репутацію. Тому що поруч, напевне, вже нікому сказати: «Давай займемося сенсом!» Навіщо секс у такі роки?.. Ще одна оперативно доставлена розлюлі-малина — «Мою дружину звуть Морріс». П’єса-дрібниця про перверсії, про мужиків у перуках на високих підборах і з накладними грудьми (артист Бозін це переконливо грає). Для генія така нісенітниця може бути коротким перепочинком перед черговим Ватерлоо, якщо, звичайно, ще про щось болить душа і хочеться в справжній бій... Але в тому й річ, що нісенітниця стала програмою. Вже не рятує навіть велика література (див. «МіМ»), а великі артисти відразу випарувалися з поточних постановок, хоча навіть у летаргічному сні згадуватиму, як у нього грали Дороніна («Стара актриса...»), Демидова («Федра»), Роговцева («Дама без камелій»), Ахеджакова («Квартири Коломбіни»), Нейолова («Пекельний сад»). Тепер навіть вайльдо-автобіографічну «Саломею» (останню за часом відносну удачу, спектакль формально бездоганний, хоча й наївний за ідеологією, оскільки Віктюк краще за інших знає, що геній Вайльд був не тільки мучеником, але й людиною-поганню) залишив останній герой — талановитий Микола Добринін, котрий грав Ірода й Оскара. Виявилося, що від перестановки складових навіть у режисурі Віктюка щось дуже змі­нюється — якість, сума успіху, внутрішня енергоємність роботи. І що там, без гарного артиста вийшла просто танцювально-каратистська байка «про голубих».
...Учора ці у всіх сенсах драматичні для мене гастролі закінчилися, Віктюк поїхав... Куди — неважливо... Це навряд чи та традиційна, обожнювана його Боянами «адреса», де на околиці зруйнованого Нового Орлеана Бланш чекає на останній «Трамвай», де Манон ще сподівається на щастя зі своїм кавалером, де Доріан ще не встиг ототожнитися з портретом, де попіл сигар Дітріх збиває на простирадла й у наші мізки, де в «Лебединому озері» плавають ще вцілілі чарівні лебеді, а не фарбовані півні... «Кожен, хто на світі жив, коханих убивав! Один — жорстокістю, другий — отрутою похвал!», — ще одну цитату від улюбленого автора під завісу хотілося б йому вслід (не від злостивості, від гіркоти) писати... читати... кричати... Але щоразу тихше й тихше.