Повернення Борткевича

Як слушно зазначив Юрій Макаров у вступному слові до концерту, в українській культурі ще чимало імен залишилося поза належною увагою публіки, виконавців, артистів і музикантів. І одна з таких фігур, незаслужено, в силу історичних обставин, забута, нарешті постає перед слухачем — якщо ім’я Сергія Борткевича вам невідоме, то лише тому, що про цього композитора-емігранта «потрібно» було забути. Забули надовго — про його творчу спадщину в Україні навіть і не здогадувалися, хоча за своє нелегке життя він написав дві симфонії, три оркестрових сюїти, оперу «Акробати», фортепіанні концерти, концерти для скрипки, віолончелі з оркестром, складав камерну музику, а також фортепіанні мініатюри. І лише наприкінці року, що минає, завдяки ентузіазму чернігівського оркестру «Філармонія» і її керівника диригента Миколи Сукача, столична публіка отримала змогу почути кілька творів Борткевича.

Колектив, номінований на здобуття, мабуть, найпрестижнішої Національної премії України імені Тараса Шевченка 2005 року, демонстрував справжню захопленість своєю справою, особливу важливість якій додавала та обставина, що музична зустріч із Борткевичем для більшості слухачів була першим і тому особливо важливим побаченням. І кому, як не музикантам, знати, що найсильнішим враженням завжди буде перше, і саме воно запам’ятається найкраще.

Для такої зустрічі було обрано два концерти композитора — скрипковий і фортепіанний, а також його симфонія номер один «Моя Батьківщина». Крім іншого, всі ці твори належать до різних періодів творчості С.Борткевича — професіонали можуть простежити, як змінювалися погляди та уподобання композитора.

Перше відділення відкривав концерт для фортепіано з оркестром у виконанні В’ячеслава Зубкова. Варто зазначити, що романтичний дух твору виявився піаністу надзвичайно близьким, він тонко вловив ту межу, що відрізняє романтизм від сентиментальності, й дуже контрастно протиставив ліричну другу частину концерту колоритному, яскравому фіналу, побудованому на національній мелодиці і характерному українському танцювальному тематизмі. Віртуозність фактури, настільки властива романтичним творам, вимагала надзвичайної злагодженості від соліста й оркестру та водночас нагадувала про ті традиції, спадкоємцем яких був Борткевич, котрий здобув музичну освіту в Лейпцігській консерваторії в учня Ференца Ліста, Альфреда Рейзенауера.

Скрипковий концерт, виконаний Анатолієм Баженовим, особливо показовий щодо музичних переваг композитора — його давнє, з дитинства, захоплення Чайковським і Рубінштейном не могло не позначитися на авторському почерку. Більше того, оркестровка Борткевича дуже нагадує оперні й балетні увертюри Чайковського, причому набагато більше, ніж, скажімо, його фортепіанний концерт.

Загалом, у Сергія Борткевича була очевидна схильність до театралізації музики — про це свідчить не лише широке використання танцювальних мелодій, ритмів і характеру в його музиці. Образне мислення композитора можна сміливо назвати образотворчим, оскільки інструменти, які солірують у його концертах, подібні до оперних співаків, а оркестрова партія оздоблена такими розмаїтими та своєрідними відтінками, що вже чекаєш, коли в розмову вступить бубон, чи, приміром, хтось із дерев’яно-духової групи... І такі сюрпризи в Борткевича — правило, а не виняток.

Композитору не випадково присвоїли звання «останнього романтика» — він став талановитим продовжувачем кращих романтичних традицій у музичному мистецтві, хоча розквіт творчої діяльності припав на найтяжчий історичний період — від першого десятиліття двадцятого століття і до кінця Великої Вітчизняної війни.

Виїхавши навчатися з Харкова до Німеччини, Борткевич вступив на нелегкий шлях композитора-кочівника. 1914 року його вислали до Росії, а вже
1919-го він змушений був тікати до Константинополя, а потім до Відня, де продовжував займатися виконавською, композиторською і викладацькою діяльністю. Там же, у Відні, він 1952 року і скінчив свій земний шлях.

Симфонію «Моя Батьківщина» було вперше виконано також у Відні — диригував автор. У Києві цей твір пролунав у Колонному залі філармонії і викликав не менш теплий прийом — невідоме ім’я Сергія Борткевича виявилося набагато ближчим і знанішим, ніж можна було припускати. І велика заслуга в цьому Миколи Сукача й оркестру «Філармонія», які привезли в столицю музику цього нового «старого» композитора.