ПОВЕРНЕНІ ІЗ ЗАБУТТЯ

ХХ століття прокотилося по людських долях трьома революціями, двома світовими війнами, досвідом тоталітаризму з його репресіями і руйнацією усталених цінностей. І страшний цей коток розчавив життя багатьох талановитих людей, котрі не прийняли політичних установок, відмовившись своїм обдаруванням заробляти життєвий успіх. За мірками короткого людського життя вони програли. Зате не примножили зло й не зганьбили себе конформізмом.Відтак для наших сучасників становить неабиякий інтерес не лише їхня творчість, а й спосіб мислення, той рівень духу й людської гідності, на якому вони знайшли в собі сили утриматись.

Відповідь на це питання намагається дати антологія «Киев. Русская поэзия. ХХ век». Історичне значення Києва як митецької столиці ще не осмислене. З одного боку, пагорби, котрі освятив Андрій Первозванний, мають, як пише упорядник антології Юрій Каплан у передмові, «для східних слов’ян таке ж значення, таку ж духовну енергетику, як храм Аполлона в Дельфах, біля підніжжя гори Парнасу.., як гора Моріа в Єрусалимі, де навколо Камення Господнього утворився з хаосу наш світ згідно з іудейськими, християнськими й мусульманськими традиціями». З іншого боку, тиск держави, яка впроваджувала свої ідеологеми, тут був особливо сильний: недаремно казали за всіх часів, що коли в Москві стригли нігті, то в Києві рубали пальці.

Жертвою знавіснілого чорносотенного цькування, догідливо підхопленого редактором газети «Киевлянин» відомим шовіністом Піхною, став зовсім юний Семен Надсон, творчість якого відзначена найпрестижнішою Пушкінською премією. Віршем Надсона «Друг мой, брат мой» і починається антологія.

Весь світ знає великого релігійного філософа Миколу Бердяєва, але вперше до сучасного читача приходять твори його старшого брата Сергія, котрий різко виступав проти російського шовінізму, був у дружніх стосунках з Лесею Українкою, листувався з Іваном Франком, перекладав вірші українських поетів російською мовою, всіляко популяризував їх. З п’ятисот публікацій Сергія Бердяєва сто — українською мовою.

Самого лише кинутого в обличчя Максиму Горькому поетичного звинувачення в тому, що цей корифей «взяв участь у звіриному концерті» тодішніх можновладців, засуджуючи на смерть побратимів по перу, достатньо аби підняти із забуття ім’я емігранта Лоло, псевдонім, за яким відомий свого часу драматург Леонід Мунштейн.

Так, твори багатьох представлених в антології поетів жили в афоризмах, в окремих рядках, що передавалися з уст в уста як лапідарно окреслена істина, як пісні безіменних композиторів, що зігрівали душі прийдешніх поколінь. Дивовижні долі, дивовижні зустрічі в тій щемкій аурі трагедійності, що супроводжує великі особистості з незламним духом...

3а політичними пристрастями у нас залишається не осмисленою одна глибока історична тенденція: вплив української ментальності на російську поезію — і антологія «Киев. Русская поэзия. ХХ век» деякою мірою заповнює цю білу пляму. Зокрема з книжки випливає, що задовго до репресованого Володимира Нарбута, котрого мали за втілення того українського духу, який так багато дав російській поезії, цю тенденцію утверджували інші митці.

Аура високої трагедійності, якою оповита історія київського митецького життя, спонукає до роздумів над майбутнім. Невже й надалі ця благодатна земля розбазарюватиме свої таланти? При нагоді скажемо, що упорядник Юрій Каплан має моральне право поставити перед майбутнім це питання: він і сам пройшов усі круги двадцятирічного замовчування, неможливості пробитися в так звану офіційну літературу, яку плекала адміністративна система.

Кажуть, рукописи не горять... Як втілюється в наш матеріальний світ ця дещо містична формула? А так, як про це розповів кандидат історичних наук М.О. Рибаков, котрий зібрав у своїй тісненькій квартирі величезну кількість газетних публікацій з творами тих, хто потрапив до антології, та зберіг подробиці їхнього життя, а часом і обставини загибелі…