ПОЦІЛУНКИ ЧАСІВ

26 і 28 березня в театрі «Сузір’я» відбулися дві зустрічі. Одна — з початком ХХ століття, інша — з давнім Китаєм, або з європейською рецепцією цієї країни. На першій зустрічі, що пройшла в основному помешканні театру, який ремонтується, — на тлі будівельного риштування і вапна, що обсипається, — публіці пред’явили недавню знахідку архітектора В.Отченашка. І знахідкою цією стали афіші початку ХХ століття, виявлені під сучасними стінними «покривами». Виявляється, наші попередники обклеювали стіни афішами, як ми плакатами. Але знайти театральні афіші куди цікавіше, ніж банальний постер…

А.Кужельному вдалося віртуозно обіграти знахідку — у дусі зустрічі часів і їхніх братерських обіймів та поцілунків. Афіша — початку століття і нинішня, сузір’ївська, «поцілувалися» під «озвучування» присутніх. А після зустрічі часів, що благополучно відбулася, було застілля. Журналісти, які не побоялися піднятися на будівельне риштування, одержали безліч гострих відчуттів і незвичних вражень. Особливо екстравагантно виглядав сам Кужельний, який давав на цих риштуваннях інтерв’ю...

Після зустрічі з модерном у театрі відбулася задушевна бесіда з Китаєм. Цього разу в центрі розмови були поетеса й акторка Леся Тишковська, яка запросила публіку на чайну церемонію або, точніше, на моновиставу «Дао недосконалостей» (хореографія Сергія Марченка). Власне кажучи, глядачам пред’явили театральну версію нового збірника Тишковської — «С видом на Восток», причому краєвид цей, природно, відкривався із Заходу.

Леся Тишковська протанцювала свої вірші на сцені. Дивувала рідкісна, майже балетна, пластика поетеси, але на початку спектаклю її безперечно майстерні вірші пролунали дещо манірно і не тільки не ожили, а й начебто навіть померкли. Потім, правда, вірші знову знайшли смак і колір, і слова стали встигати за жестами акторки. Але до кінця вистави рухи випереджали слова, затьмарювали їх.

У «Дао недосконалостей» було фрагментарно використано стилістику танцю буто, яка, за словами Лесі Тишковської, «являла собою діалог тіла із силою тяжіння, пульсацією розслаблення і напруги й основний акцент ставила на енергії плоті». Ця енергія плоті в спектаклі трохи затьмарювала енергію слова, хоча, з іншого боку, слова начебто підштовхували рухи.

Мабуть, багато яскравих моментів спектаклю можна було продовжити. Приміром, безумовну знахідку — рисовий дощ, від якого героїня захищалася схожою на шапку гриба парасолькою. Або фінальне «хвилювання» білої тканини досконалості, що тяглася за Лесею через усю сцену. Але рисовий дощ (або снігопад?), на жаль, тривав недовго, і так само швидко сховалася від глядачів біла ріка гармонії, що прикидалася накидкою.

Але загалом ця прем’єра, звісно, подія, і подія вражаюча. До того ж «С видом на Восток» — книжка талановита і цілісна, така собі подорож до Китаю «ніжної європеянки», з її мрією про маленьку дівчину Хе, якій «достатньо персика, щоб задовольнити цікавість», і «легкої, як метелик» мудрості. Самій «європеянці», пересиченій Китаєм, персика для задоволення цікавості, звичайно, недостатньо, та й мудрість їй здається не легкою, а важкою. Але ж як хочеться повірити в країну, де ця мудрість легка і не відгонить гіркотою! Наприклад, у Китай...

Втім, у «Дао недосконалостей» був ще один актор, або, швидше, мовчазний свідок того, що відбувається. Це Син Сходу (Чжу Чжень Тао), який або з незворушним спокоєм сидів у глибині сцени, або розливав публіці чай, або малював ієрогліфи. Словом, поки Схід віддавав данину ритуалу, Захід, в особі Лесі, осягав його через вірші.

І виявилося, що «Будда буднів» очима Сходу сміється над Заходом і його намаганнями. Словом, як сказав Редьярд Кіплінг, «Захід є Захід, Схід є Схід, і їм не зійтися ніколи». Мабуть, він був правий. Хоча кожній розлуці просторів і часів передує їхня зустріч. І навіть щаслива.