ПОСТАВА ГЕНІЯ

Якщо визнати одним із видів національного спорту в нас «мовні змагання», то можна уявити собі й параолімпійський різновид таких ристалищ, де за першість змагалися б між собою найтравмованіші слова сучасного українського дискурсу. У розділі культурно-мистецтвознавчої лексики, поза сумнівами, лідирував би, накульгуючи на обидві ноги і відірвавшись від первинних значень, заяложений до невпізнанності «міф» (даруйте, «міт») й однокореневі інваліди. А десь неподалік від нього летів би до значеннєвого фінішу «геній» із похідними. Я особисто знайомий із півдюжиною вітчизняних естетів, які «геніальним» нарікають практично все, що піднімається над посередністю. Особливо рідне.

Тим часом подібна оцінна щедрість — матір девальвації і мачуха адекватності значень. Насправді ж «геній» — звання одинаків, які прориваються до невідомого, а отже, рідкісний дар небес. Кажу все це лише для того, щоб, підчистивши термін, зауважити: Іван Петрович Кавалерідзе (1887—1978) був-таки справжнім генієм. 14 березня ц.р. виповнилося 115 років від дня його народження.

На кіностудії ім. О.Довженка відкрито меморіальну дошку митця, а в музеї-майстерні на Андріївському узвозі — виставка документів і робіт. УТ-1 із нагоди показало його фільм «Коліївщина» (1933). У Будинку кіно на великому екрані в ці дні можна було познайомитися з двома раритетами — «Штурмовими ночами» (1931) і «Прометеєм» (1935). Тоді як у містах і селах України незалежно від круглих дат стояли, стоять і, дасть Бог, стоятимуть завжди скульптури-пам’ятники роботи Івана Кавалерідзе. У Києві — Григорія Сковороди, Ярослава Мудрого і княгині Ольги зі святим Андрієм, Кирилом і Мефодієм. У Ромнах — Тарас Шевченко, піднесений на курган-п’єдестал, у Білій Церкві — погруддя Петру Запорожцю... Зблизька скульптури Кавалерідзе змушують вдивлятися в обличчя зображених, зазвичай сповнених глибокої думи про власне призначення на землі. Здалеку статуї Майстра — образи філософської ідеї про Месію — силуети людей, котрі взяли свій дар-хрест на плечі і зуміли «тримати спину» під цим граничним тягарем. Власне, автор наділяв персонажів своєю власною статурою. Таким був внутрішньо і зовнішньо (судячи з фото і спогадів сучасників) сам Кавалерідзе. Кажуть, що коли його фільм «Прометей» (один із головних жупелів боротьби з «кінозбоченнями» у 30-ті роки) день і ніч розпинали на партсудилищах, автора, котрий мовчки був присутній при тому, головуючий якось закликав до прямої відповіді на «справедливу критику товаришів». Кавалерідзе підвівся, сказав одне слово: «Ні!» — і сів. У ті роки це було рівносильно пострілу собі в скроню. Бог милував.

За освітою і стрижневим даром Кавалерідзе був саме скульптором. «Висловлюватися» пластично вчився в Києві, Петербурзі і Парижі. Сам Огюст Роден якось написав на фото його скульптури: «Це сильно. Видно талант, але треба працювати». Не міг передбачити великий скульптор, що лише скульптури українцю буде недостатньо. Повернувшись на Батьківщину, він не лише «ліпитиме», а й захопиться новітньою образотворчою технологією — кіно. Почне працювати на кінофірмі художником-оформлювачем, автором портретних гримів і скульптурних ескізів мізансцен. У тім-то й специфіка генія Івана Кавалерідзе: він природжений порушник меж мистецтв. Цю ренесансну норму він у нових умовах відтворив і знову «нормалізував» в особистому форматі творчості. Кавалерідзе любить «ліпити» експресію розпачливого руху (як у пам’ятнику «Героям революції» у Ромнах), динаміку людських стосунків (як в етюді «Кобзар із поводирем»), взаємодію людей з обставинами (як у пластичних етюдах, котрі зображують Ф.Шаляпіна в ролях Івана Грозного і Дон Кіхота). Однак статика статуарності митця явно спирає, він схильний формувати саме рух, і доля підносить йому матеріал-носій — кінематограф.

Не залишаючи скульптури як такої, Кавалерідзе з кінця 20-х починає власні режисерські досліди в кіно. Вони ввійшли в історію як авангардний експеримент з намацування специфічних пластичних основ кіномови, як унікальна спроба представити фільм свого роду рухомою і драматургічно організованою... скульптурою. Сюжети стрічок Кавалерідзе незмінно обирав епічні, монументальні вже за матеріалом: «Злива» («Офорти до історії гайдамаччини», 1929), «Перекоп» (1930), «Штурмові ночі» (1931), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1935). Побачені нині наново «Штурмові ночі» — динамічна поема про будівництво індустріального гіганта ХТЗ. Фактури облич робітників монтажно вливаються в їхнє масове трудове дійство, а рухи механізмів — у пластику й обсяги довкілля. Слово честі, не хочеться думати, чого реально тоді вартий був цей монументалізм для конкретної людини. Надворі — передвістя голодомору, а в кадрі робітники захоплено пригощаються вінегретом за 12 коп. і соромлять селюка, котрий нишком жере сало (соковита роль Степана Шкурата). Виразно ж, красиво, чорт забирай! Тим часом злощасний для автора «Прометей», постійно даруючи такі ж свята естетичному почуттю, асоціативно ще більш виразний і навіть сповнений пророчістю. Розповідаючи слідом за «Кавказом» Т.Шевченка про війну з горцями, фільм владно відсилає сучасного глядача до нинішніх подій, які відбуваються в тих місцях.

Генії не відходять безслідно. Вони заповідають наступникам досвід і особливу стать. Скажімо, Сергій Параджанов із поліхромною пластикою своїх фільмів і гордовитою непоступливістю в спільному бараку соціалізму — бачиться наступником Кавалерідзе. Шкода, що постава генія може й імітуватися епігонами, перетворюючись на позу генія. Статуї при цьому перетворюються на ляльок, манекени, муляжі тощо. Не вірите? Пройдіться центром столиці, обминаючи сотворене Кавалерідзе.