Портрет чарівника в юності

Триває переможна хода Гаррі Поттера (номер сім). Український переклад останньої книжки Джоан Роулінг «Гаррі Поттер та смертельні реліквії» затребуваний на прилавках: у реалізацію віддано близько ста тисяч примірників. А в цей час «Поттер», котрий розмовляє українською, як естрадна зірка подорожує ще й гастрольними промотурами різними регіонами країни. І успіх цієї справи (крім автора, власне) порівну ділять видавець Іван Малкович, перекладач Віктор Морозов і художник-оформлювач Владислав Єрко.

В інтерв’ю «ДТ» пан Єрко розкрив деякі таємниці поттеріани по-українському, затаврував презирством «політілюстративність» поточних днів нашого життя. І згадав стартовий — «плакатний» — період свого творчого шляху.

«Усім розповідав, як страждаю через цього Поттера»

— В Україні саме ви — головний художник літературної імперії імені Пауло Коельо. Звідси три запитання. Чи ви самі є шанувальником цього автора? Яке враження він справив на вас як людина? Яке умовне місце може посідати цей автор в ієрархії нинішніх літературних цінностей?

— Ще 2002 року, коли Коельо приїжджав до Москви, я знав, що він тепло ставиться до мого оформлення своїх романів. Неодноразово казав, що воно найкраще. Це, напевне, тому, що в жодній країні світу до його творів ніхто не малює ілюстрацій. Там можуть бути прості «покети», де немає нічого, крім обкладинки. А в кожній книжці видавництва «Софія» є з десяток ілюстрацій. І це автора тішить. До того ж без зайвої скромності можу зізнатися: дивлячись на обкладинки, які вийшли в інших країнах, за наші справді не соромно.

Сам Коельо, на мій погляд, є солдатом тієї самої армії, що й Джоан Роулінг. Тобто дуже важливі речі він намагається донести читачу мовою простою та зрозумілою. У багатьох дорослих людей після прочитання його книжок сталося серйозне «зрушення». Особливо після «Алхіміка». Можливо, і після Роулінг комусь буде легше читати Марка Твена, Майн Ріда, багатьох інших.

— Владиславе, а ви не пробували експериментувати в жанрі коміксу?

— Є така багаторічна сверблячка. Колись навіть розробив кілька концепцій, які поки що «в шухляді». Бракує наснаги зайнятися цим усерйоз. Вбачаю в такій творчості лише можливість хвацько помалювати. І розумію, що вистачить мене, найімовірніше, лише на один, ну, може, на два проекти — та й край! А комікс зав’язаний на тому, що Бетмена чи Людину-павука необхідно «тягнути» постійно, щоб потім передати вже наступному художнику.

— А після фантастичного Гаррі Поттера у вас не виникало «творчої сверб­лячки» відображати у своїх ілюстраціях фантасмагоричний світ нашої політеліти?

— Мені навіть огидно думати про цю гримучу суміш театру кабукі й театру абсурду! Будь-який психолог чудово знає ціну цим «текстам» і обіцянкам. Адже публічні промови наших можновладців — це сканування виступів Дантона, Марата, Робесп’єра, Цицерона, Гітлера. І роблять вони це просто безсоромно! Вони вимовляють різні, але чужі пристрасні тексти від власного імені! Хіба незрозуміло, що всі ці люди нечесні та непорядні? І вони вже не цікаві навіть самим собі. Вони живуть у іншому просторі. Напевно, навіть уві сні вони смикаються і з кимось борються.

— Ви постійно співпрацюєте з двома видавництвами — «Софія» і «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Виокремлюєте для себе якісь пріоритети?

— Усе тримається на людському чиннику. Малкович, наприклад, вкладає душу в кожен свій проект, у кожну ілюстрацію. Часто обговорює зі звичайними людьми ту чи іншу майбутню замальовку. А Юра Смирнов, директор «Софії», — надзвичайно цікава людина, має неймовірну інтуїцію. Ніколи не помиляється. Чи майже ніколи. Інна Старих, головний редактор, — це душа «Софії», драйвер, без якого видавництво навряд чи існувало б настільки успішно.

— А часто вам пропонують замовлення з далекого зарубіжжя?

— Якось зателефонував представник «Абрису» — це досить відоме видавництво, вони видають чудові книжки з мистецтва. Телефонують і кажуть: «Бачили вашу «Снігову королеву». Зробіть і нам щось подібне... Даємо три-чотири місяці й чотири тисячі доларів». А це ж невелика сума для України як на сьогодні! І річ навіть не в грошах, а в самій тональності. Відповідаю: «Мені не подобається цей термін. І не подобається ще одна цифра — 4000...» — «Але ж ви Київ! Це ж Україна! Це навіть не Росія!» — «Пардон, ауф відерзеєн, можете мене більше не турбувати!»

— Часом не плануєте персональну виставку — з ілюстративної спадщини? Багатьох привабив би до виставкового залу промовистий слоган — «український ілюстратор «Гаррі Поттера»...

— Із виставками покінчив, щойно вступив до Спілки художників — ще на другому курсі поліграфічного інституту. Тим паче що тираж книжки в 10 тисяч або 5 тисяч примірників — хіба не виставка? Це навіть більше! Тому розміщення своїх робіт у певному просторі — самий лише головний біль, пов’язаний із втратою часу, з організаторськими функціями і з геть пустопорожнім спілкуванням із деякими людьми.

— Опанувавши Роулінг, не хочете відобразити ще одне літературне чаклунство — «Хроніки Нарнії»?

— Цю книжку я так і не прочитав. Зате переглянув фільм, який убив мене своєю вульгарністю і бездарністю. Там усе жалюгідно — і персонажі, й усі їхні репліки. Мені не було за що зачепитися. Цей фільм не можна поставити в один ряд із екранізацією ні Толкієна, ні «Гаррі Поттера». Тож, на жаль...

Ілюстрації з життя

— З дитинства моїм улюбленим художником був Пікассо, — каже Владислав Єрко. — Пізніше захопився Ренуаром, імпресіоністами. Шукав їхні роботи в «Огоньке», у видавництві «Советский художник». Усе своє дитинство, пам’ятаю, ліпив «в’язниці» з пластиліну — для колорадських жуків. До семи років виховувався у бабусі в селі на Десні (зростав без батька...), а колорадський жук у тих місцях — найзапекліший ворог соціалізму та агент імперіалізму. Мама змалечку мені купувала книжки з мистецтва. А «вчителями» ставали поперемінно друзі — мої ж ровесники. Уже в поліграфічному інституті були чудові викладачі. Та мені тоді було байдуже макетування, хотілося малювати. Найперша книжка?.. Це «страшна» книжка... Навіть не пам’ятаю назви. «Посібник» — ідеологічний і практичний — для піонерів і комсомольців. У діапазоні від установки намету, розпалювання вогнища в походах і правильного зав’язування краватки до правильного прибивання зірки на будинок. Грубо кажучи, стратегія і практика «Тимура і його команди». Звісно, книжка непридатна для сьогодення. Проте московське видавництво навіть одержало за неї премію.

Щодо премій... Оформлена мною «Снігова королева» стала найкращою книжкою Америки минулого року. Саме ця книжка — чемпіон продажів дитячої літератури впродовж цілого кварталу. «Казки туманного Альбіону» теж стали книжкою року. Утім, дуже багато чудових книжок часом узагалі жодних премій не здобувають. Це так само, як і деякі гарні романи, котрі «не помічають» ані Пулітцерівська, ані Букерівська, ані Нобелівська премії...