ПОРАХУНКИ З МИНУЛИМ

Наприкінці травня я разом із чотирма іншими українськими письменниками мав честь презентувати українську літературу на читаннях у берлінському LiteraturWERKstatt. Це дуже шанована в Німеччині літературна організація, яка щомісяця організовує презентації національних літератур Європи. Цього разу черга дійшла до України, від якої, крім мене, було запрошено Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Світлану Пиркало і Любка Дереша. По-звичному чіткий (бо німецький) механізм зустрічі — вступ модератора з ознайомленням, читання фрагмента мовою оригіналу і в перекладі німецькою, відповіді на запитання зацікавленої публіки — і цього разу залізно спрацював.

Їдучи до Берліна, я вирішив поекспериментувати, подавши для читання два коротенькі фрагменти зі своєї ще ніде не друкованої повісті, один із яких — ліричну й сентиментальну оповідку з дитинства на єврейську тему «Штам Мандельштама» — я й планував прочитати. Після короткого вступу Юрія Андруховича, я узявся за читання фрагмента. Потім директор LiteraturWERKstatt Томас Вольфарт вийшов до мікрофона і, чемно вибачившись переді мною, несподівано для мене прочитав німецькою мовою другий фрагмент, про мого двоюрідного діда. Я спочатку не міг вийти з дива — чому?! Чому організатори знехтували моїм бажанням читати саме цей уривок? Але десь до кінця читання все збагнув: у дію пішло горезвісне німецьке табу на єврейську тематику, що в нього я не вірив до останнього моменту. Не вірив, поки сам не став жертвою цієї особливої форми німецької політкоректності. Після вечора Томас пояснив мені свій вибір тим, що, мовляв, німецькому слухачеві саме історія мого родича була цікавішою. Але брати це на віру я не став — ніхто з моїх колег не був коректований і цензурований так, як я.

Перед поїздкою до Німеччини, перебуваючи на поетичному фестивалі в Литві, я розмовляв зі своїм литовським приятелем, прозаїком і драматургом, Геркусом Кунчусом, який розповів, поміж іншим, що на останній презентації литовської літератури в тому ж таки берлінському LiteraturWERKstatt стався подібний інцидент. Із вірша Сіґітаса Парульскіса дбайливий перекладач (чи редактор?) старанно вилучив слово «крематорій». Причому в контексті вірша це слово абсолютно не стосувалося ані Другої світової війни, ані нацистських концтаборів. На закиди Геркуса стосовно внутрішньої несвободи і цензурованості німецької культури, німці відповідали ні про що. А Кунчуса, що його прозові твори збиралися видати в перекладі німецькою мовою спеціально до Франкфуртського книжкового ярмарку, де цього року «гостює» Литва, мабуть, усе-таки не надрукують…

Подейкують, провина перед євреями настільки затулила раціональний німецький розум, що вони ладні за будь-що викреслити зі своєї історичної пам’яті не лише власне минуле, а й будь-які згадки про нього. Чого варта лише заборона вживати у текстах слова «земля» і «кров»! Не дай Боже читач угледить у цих образах нацистські концепти! Дуже все це сильно нагадало мені радянську цензуру з її табу на деякі незручні теми, події та людей.

Можна було б і далі дошукуватися прикладів подібної німецької самоцензури, але, напевно, робити цього не варто. Бо ж не вони одні страждають на подібну хворобу. В деяких країнах не лише після, але й задовго до 11 вересня спостерігався сталий синдром цензурування. Чого варта лише відмова російському письменникові Владіміру Сорокіну в американській візі, після того, як на прохання законослухняного клерка, той розповів власний сценарій фільму «Москва». «Пане Сорокін, посольство США вважає за недоцільне видати вам в’їзну візу», — таким був вирок чиновника. Десь воно, звісно, смішно й кумедно, а десь…

Апогею викреслювання з книжок незручних, на чиюсь думку, слів досягло останнім часом саме у Сполучених Штатах — країні-родоначальниці сучасних форм політкоректності. За недавнім повідомленням New-York Times, одна уважна американка і мати випускника середньої школи, Джеанн Гейфец, виявила, що із призначених для вивчення у школах книг викреслено всі згадки про расу, національність, релігію, стать, оголене тіло, алкоголь тощо, а, приміром, у текстах А.Б.Зінґера, А.П.Чехова та В.Максвелла вирізано деякі незручні місця. Наприклад, у Зінґера забрали всі згадки про юдаїзм (чи можлива взагалі його проза без юдейського контексту?), польські школи, а «більшість єврейських жінок» поміняли на просто «більшість жінок». І таких прикладів багато. Автори і правовласники творів, письменницькі організації збираються подати на департамент освіти до суду і незабаром, прогнозую, підніметься скандал. Але чи зупинить це внутрішнє (не зовнішнє!) бажання правити, редагувати, різати по живому? Маю щодо цього великі сумніви.