Покажіть документ. «Мости» правозахисного кіно

У столиці завершився V Міжнародний фестиваль документальних фільмів про права людини Docudays.ua. Покази відбувалися тихо, майже по-домашньому, в Синьому і Червоному залах Будинку кіно. З попередньо представлених 300 стрічок журі (творче і правозахисне) вибрало для участі в конкурсі 48. На форумах минулих років фільмів було значно менше.

Ще перед прем’єрою фільму-відкриття «Мати» у холі Будинку кіно пропонували (безплатно) правознавчу літературу («Захист прав та інтересів постраждалих від торгівлі людьми», «Регіональні особливості дотримання прав і свобод в Україні», «Діяльність політичних партій і блоків у сфері прав людини після виборів» тощо) — свідчення зусиль українських правозахисних організацій, які мають до Docudays.ua прямий стосунок.

За словами директора й засновника фесту Геннадія Кофмана (він кілька років поспіль збирає найкращі світові документальні фільми), у цього форуму дві мети — «показати гарне документальне кіно і допомогти людям усвідомити, що таке права людини, привернути їхню увагу до актуальних проблем».

Правозахисний конкурс Docudays.ua працює тільки третій рік. Якщо в перші два роки картини сюди передавали що називається «із рук у руки» (переважно від друзів), то нині відбувся показ багатьох визнаних європейських стрічок.

Причому на фестиваль не приймали фільмів явно пропагандистських чи створених на замовлення якихось політичних партій, релігійних конфесій, інших зацікавлених організацій. Це було незалежне кіно, «промивання мізків» тут не проходить.

Завдання конкурсу — якомога глибше й грамотніше розкрити тему захисту прав людини. Причому практично всі режисери представлених картин були присутні на фесті, тож після перегляду проходили обговорення з проблем, що їх порушували автори.

До речі, після київського заходу ці фестивальні фільми показуватимуть у містах і селах України.

Наприклад, торік Docudays.ua відвідав 25 міст у 12 областях. Експертами правозахисного конкурсу стали правозахисники Алла Тютюнник, Тетяна Гацура, Андрій Юров, Марта Коломієць і заступник міністра юстиції України Валерія Лутковська.

До журі творчого конкурсу Docudays.ua ввійшли режисери Сергій Буковський (голова), Олександр Гутман, письменник Юрій Покальчук, директор чеського фестивалю One World Марек Возка, директор Міжнародного фестивалю Watch Docs, організованого Гельсінкським фондом, Мацей Новицький.

Що ж до організації форуму, то, хоч як дивно, неприємних непорозумінь не було. Була чітка програма показів, до того ж у виданому окремому каталозі — ґрунтовна анотація до кожної фестивальної картини.

Відкрився фестиваль стрічкою «Мати» Антуана Каттена та Павла Костомарова про жінку з російської глибинки, матір дев’яти дітей. Її визнано найкращим фільмом Росії минулого року, неодноразово нагороджували на міжнародних фестивалях. Втім, не зважаючи на це, директор Венеціанського фестивалю Марк Мюллер свого часу висловився про стрічку досить жорстко: «Це кіно про тварин! І такому фільму немає місця на моєму фестивалі!».

У рамках Docudays.ua у Будинку кіно відбувалися й інші події — виставка всеукраїнського конкурсу карикатур на тему прав людини, міжнародний семінар «Документальне кіно проти несправедливості. Міжнародні практики»…

Інтрига, пов’язана з переможцями, зберігалася до останнього моменту — журі переглядало картини здебільшого у відеотеці, подалі від глядачів, щоб зал не впливав на об’єктивність рішення. У результаті творче журі відзначило два фільми, нагородивши їх призами в 1000 дол.: «Перший день» режисера Марчина Заутера — «За лаконічність втілення теми національної ідентичності на пострадянському просторі»; «Міст через Ваді» Томера і Барака Хейманнів (Ізраїль) — «За режисерську майстерність і толерантний підхід до складної теми». Друга стрічка розповідає про те, як 2004 року група батьків (як арабів, так і євреїв) вирішила створити міжнаціональну двомовну школу для своїх дітей. І, попри те, що їхні наміри мали більш ніж позитивний характер, втілити в життя даний проект виявилося складно. Картину зроблено талановито: чудова режисерська та операторська робота. Батьки у фільмі ставлять запитання: «Чому мій син має бити поклони Аллаху?» або «Чому моя донька мусить вчити іврит?». Не залишає байдужих пронизлива сцена, коли арабська дівчинка спокійно реагує на те, що життєвий вибір за неї робить її батько, і їй навіть у молодшій школі не можна вільно спілкуватися з хлопчиками.

Творче журі відзначило також фільм «Кам’яна тиша» Кшиштофа Копчинського. Стрічка порушує тему нерозуміння іноземцями мусульманської ієрархії цінностей.

Правозахисне журі лаврами переможців увінчало також дві іноземні стрічки: індійську — «Голоси забутих Богом» Кавіта Йоші («За неприйняття насильства») і «Кожен мовчить про своє» Марка Баудера і Дьорте Франке («За протистояння тоталітаризму»). Герої фільму — колишні політв’язні. Картина розповідає про життя німецьких сімей, представники яких сиділи за ґратами з політичних мотивів. Самі режисери (єдині переможці, присутні на церемонії нагородження), які не сподівалися, що їхню роботу визнають найкращою, сказали, що це «фільм про те, що кожен має говорити про наболіле, а не очікувати незрозуміло чого й мовчати».

Приз глядацьких симпатій отримав німецький фільм Крістофа Бьокеля «Чорнобиль: невидимий лиходій». Це своєрідний реквієм про забутих жертв трагедії, в якому режисер попереджає: не варто сліпо вірити в технічний прогрес.

У цьому документальному огляді було тільки дві конкурсні вітчизняні стрічки — «Від атракції до шмельцу. Львівський віц» Ігоря Чайки. А в рамках програми Гете-інституту «Всі люди народжуються рівними» показали українську картину «Тяжкий» Миколи Бондарчука.

— Я помітив одну тенденцію: правозахисне кіно легше знімати, так би мовити, стороннім — людям дистанційованим від конкретної країни, — каже директор Docudays.ua Геннадій Кофман. — І так само й успіх, як правило, очікує кінематографіста не на батьківщині. Журі було складно визначитися, бо в кожному фільмі відчувалося авторське начало — і у формі, і в структурі. Абсолютно різні роботи талановитих людей. Можливо, на нинішньому фестивалі не було супервідкриттів і яскравих спалахів. Це мистецтво лише порушує проблеми, але ніколи не вирішить їх. Для цього існують інші інституції. Щоправда, бували ситуації, коли чиновники, подивившись фільм, різко змінювали ставлення до тієї чи іншої проблеми. Тому що вони бачили конкретні долі людей, котрі стояли за їхніми рішеннями й постановами...

Режисер-документаліст Сергій Буковський: «Мінкульт не може «замовляти» кіно, а може тільки його підтримувати»

— Сергію Анатолійовичу, поділіться вашими враженнями про проведений форум. Чи вдалося йому виконати свою місію, пов’язану із захистом прав людини?

— Загалом багато із цих фільмів не вселяють оптимізму. Але вони дають певне уявлення про життя. Подібне кіно, як правило, не доходить до телеефіру, оскільки воно поза усталеними форматами. Журі відзначило дві картини. Перша — ізраїльсько-палестинська — «Міст через Ваді». Цей фільм було показано в Києві торік на фестивалі «Контакт». Драматургічно картину зроблено дуже делікатно. І режисери з повагою ставляться до героїв, не переступаючи недозволеної межі.

Друга стрічка — польська короткометражка «Перший день». Ми її підтримали за якість. Тут ідеться про те, як у невеличкому селищі в тундрі раз на рік річковими лагунами ходить пароплав і збирає першокласників до школи. Потім їх привозять на Велику землю і вчителька розповідає їм, що насправді їхня батьківщина — це Кремль, а там є президент Путін... І всі цінності в один день змінюються.

Можна сказати, що цей фестиваль тримається на ентузіастах. Ще можна нарікати на брак фінансування. Але все одно дана подія виходить за рамки простої демонстрації фільмів у Будинку кіно.

Наприклад, зовсім нещодавно були покази в Донецьку. У залі було 200 людей, причому в денний час. Та ще й на платному сеансі. Гадаю, це про щось свідчить. І відразу видаються безглуздими розмови про те, що це кіно нерейтингове і його ніхто не дивитиметься. По суті, те, що сьогодні випускає ТБ, нічого спільного з документальним жанром не має. Це чистої води тележурналістика. Адже, крім даного фесту, альтернативи в цьо­му жанрі не спостерігається. А хто цікавиться документальним кіно, тому процес осмислення так само цікавий, як поїздки на пікнік чи відпочинок на берегах Анталії під пісню «Владимирский централ». В Англії, Німеччині чи Франції подібні фільми транслюють по ТБ. А в нас усе тримається в кінцевому рахунку на ентузіастах, таких як Геннадій Кофман.

— Чи можна окреслити теми, котрі сьогодні особливо хвилюють документалістів?

— Та все ті самі. Просто зараз серйозно змінюється естетика кіно і підхід до героя. Медіа ввійшло в кожен дім. Будь-який смертний зможе зняти документальне кіно, якщо захоче, звісно. Тому багато фільмів знято саме способом реал-ТБ. А це не дає ефекту. Надто вже близько підходимо ми до людини, і подеколи порушуємо межу. Але кіно все ж таки — це мистецтво відсторонення й відбору. Адже вічко в ощадкасі чи банку фіксує теж певний «відеоряд», і це — теж «документальне кіно». Тільки я не певен, що це буде цікаво і що це мистецтво.

Що ж до тем, то це передусім людина і її взаємини зі світом. Ще національні проблеми. На цьогорічному фестивалі була гарна польська картина «Камінь мовчання». Операторську роботу ми відзначили спеціальним призом. Приємно, коли в наш вік уседоступності відео люди тримають марку. Взагалі поляки молодці: думають не тільки про сьогодення, а й реставрують і збирають усе те, що було зняте національним кінематографом у минулому. У нас ситуація інша...

— Яка ж?

— Сумно усвідомлювати, особливо після фестивалю, що в творчому конкурсі лише одна українська картина. Це непогана студентська робота «Тяжкий», зроблена в рамках проекту Гете-інституту. Можна сказати, що в документальному кіно у нас такий же застій, як і в ігровому. Не йдеться про серіальну індустрію — це бізнес у чистому вигляді. На минулому фестивалі «Контакт» я свідомо прийшов і подивився всю українську програму, і вона не просто вжахнула мене, а посіяла паніку. Причому я не робив би поділу на документальне чи ігрове кіно. Адже комплекс великих і маленьких проблем один і той самий.

Якщо говорити про Міністерство культури, котре фінансує кіно, то це настільки консервативна організація, що простіше пустити кулю в лоба, ніж співпрацювати із цим механізмом.

Сьогодні кіно — документальне чи ігрове — з’єднується зусиллями різних продюсерів, різних продакшн-компаній. Таким чином вимальовується можливий бюджет картини. Навіть у титрах російських стрічок сьогодні вже не побачиш: «Фільм знято на замовлення Російського комітету кінематографії», а лише «за підтримки». У нас досі — Мінкульт «замовляє» кіно і має на нього всі права.

Це нерозумно. Мінкульт не може «замовляти» кіно. А може тільки підтримувати той чи інший проект. В Україні немає чіткої і зрозумілої док­трини розвитку кінематографа на найближчі п’ять-десять років. Тобто того постулату, з огляду на який бодай приблизно було очевидно, як кінематограф України буде розвиватися й виходити з кризи.

Наразі тільки скандали й чвари. Конфлікт поколінь і різних економічних інтересів.

Ще одна проблема — кінематографічна освіта. З одного боку, у нас є ВНЗ, котрі випускають по 50 режисерів на рік, що, на мій погляд, дивно. Адже вітчизняна індустрія кіно не потребує такої кількості людей! Це ж бізнес! Набрав Поплавський 60 людей, а далі — хоч трава не рости. Уявіть, у мене зараз асистент працює, так він тільки на п’ятому курсі дізнався, що Тарас Бульба — не письменник, а літературний герой!

І третій момент — дефіцит ідей, їх просто немає. А це найцінніше в кіно. Про що робити фільм, ніхто не знає.

Румунське ігрове кіно зробило колосальний ривок уперед. Що не картина — скарб. І бюджети там просто сміховинні. Весь кінематограф тримається на молодих людях. Те саме можна сказати про австрійське й німецьке кіно.

— А до яких нинішніх тем і проблем документальний кінематограф байдужий і свідомо намагається їх обходити?

— Ну візьміть тему, котра зараз «на вістрі»... Хтось узяв камеру й поїхав знімати те, що відбувалося буквально півроку тому в Донецьку на шахті Зясядька? Хтось заглибився в проблеми родини шахтаря і показав ізсередини це життя?

Хтось зробив драму про життя хлопців, яких саджають у потяг, дають пляшку горілки, 100 гривень, і вони страйкують тут невідомо за що?

Хтось зняв кіно на захист цих людей, коли Звягільський кричить: «Де моє вугілля?». І у них у розписі бюджету закладено гробові. Ні, ніхто не зробив. І я в тому числі.

— Після фільму про Голокост «Назви своє ім’я по літерах...» над чим сьогодні працюєте?

— Після цього фільму я шість місяців сидів у селі і приходив до тями. Було складно, непросто. Особливо на етапі здавання та затвердження цього фільму. Однак ми знайшли спільні точки дотику як з американцями, так і з Фондом Віктора Пінчука, і все в кінцевому рахунку вийшло... Зараз готуюся запустити проект за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000», у якому йтиметься про 30-ті роки минулого століття. Буде порушено не тільки тему Голодомору. Сподіваюся, це буде геть не схожа на інші картина, принаймні я хочу, щоб глядач подумав та осмислив той складний пласт історії.

Хочу подати тему Голодомору як людську драму, як трагедію, а не просто в черговий раз називати винних.

Передусім фільм має бути цікавий на емоційному рівні і сприйнятий серцем. Адже хроніки тих сумних років просто не існує. Уявіть, 1933 року в Україні було знято тільки один документальний фільм про комуніста — шахтаря Ізотова. Те, що сьогодні показують, — це не хроніка Голодомору. Ці картини тільки побічно зачіпають дану тему. Я б сказав, що це фільми-клони... Сподіваюся, що нам удасться зробити щось відмінне від цього. Це буде фільм про ту ціну, котра була заплачена нашим народом за право бути вільним.

— А як складається прокатна доля вашого фільму «Назви своє ім’я по літерах...»?

— Ним займається фонд «Шоа», він власник картини. Недавно в Україні фільм було розтиражовано, а також випущено підручник на тему Голокосту для студентів і педагогів, які викладають історію. Було багато показів по Україні і семінарів разом із презентацією даного видання. Наприклад, приїжджаємо ми в Івано-Франківську область, приходить на показ моєї картини десь із сорок неймовірно агресивно налаштованих учителів: мовляв, що ви нам знову тут про євреїв збираєтеся щось розповідати? Після перегляду картини ситуація змінюється докорінно. Причому ефект однаковий абсолютно скрізь.

У нас був прокат в Україні. Картина йшла в кількох кінотеатрах. Але ніхто особливо цією справою не опікувався. Потрібно знати й розуміти, як працювати з таким кіно. Невдовзі їду на фестиваль Go East до Вісбадена — це погляд на Схід, моя картина в конкурсному показі. Також літом були в Москві на Московському кінофестивалі. Там немає конкурсної документальної селекції. Але було зроблено окрему програму найкращих документальних фільмів. Аудиторія сприйняла «Назви своє ім’я...» дуже тепло. Ми посіли друге місце за глядацькими симпатіями разом з однією голландською картиною. Ще має бути показ у Варшаві. Тож кіно «почало працювати».

— Чи можливе подальше якесь співробітництво зі співпродюсером картини Стівеном Спілбергом?

— Ні. Ця людина дуже зайнята. Сподіваюся, він бодай згадає, що був якось в Україні... Планували зробити прем’єру картини в Америці. Можливо, вона й відбудеться — або у Вашингтоні, або в Нью-Йорку. Але це справа майбутнього.

— Як ви гадаєте, чи може документальне кіно змінити світ?

— Гадаю, може. Це в загальнофілософському сенсі. Друге питання: чи робимо ми певні висновки з побаченого? Напевно, мав рацію Тарковський, коли сказав: «Мистецтво існує тому, що не все гаразд у нашому світі».

Справді, якби в нас усе було добре й гармонійно, то навіщо тоді мистецтво? Ніхто б його не потребував.