ПОХВАЛА ПОЛІТИЧНОМУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВУ, АБО ЦИБУЛЬКО ПРОТИ ЮЩЕНКА

А як накажете сприймати вірші інтелектуального поета, як не старим, може, й недобрим, зате ефективним методом вульгарного (тобто — спрощеного) тлумачення? Адже він сам у цих віршах пише про столицю нашої Батьківщини місто Київ: «Все, що б не робив тут — політика». І далі про цю політику: «Література не навчилася творити таких сюжетів, як ця хортиця мільйонолиця»

Маси знають Цибулька-поета як автора крилатих висловів: «я був в мавзолеї я леніна бачив в гробу» (це для тих, які старші віком), «роздубова держави» (се для юні), «спать ложась я читаю драча» (для усіх ґенерацій). Політики знають Цибулька-поета як технолога: то він працює з КУНом, то з РіПкою, то з Семиноженком, то з Ющенком. І лише чоловіки кризового віку знають Цибулька-поета як медитативного лірика, просякнутого такою печаллю та розпачем, що його елегії помічні аки антидепресанти: почитаєш — і легше стає, бо розумієш, що комусь ще гірше, ніж тобі.

Та про ліричну лірику поговоримо потім. А зараз повернімося до об’єкта наших вульгарних досліджень — до тих віршів, які, за висловом легендарного Цибулька, писати «треба так як будують держави а то виходить лише насолода процесом і ні держави ні віршів».

Дві поеми про Ющенка — продавця надій

Я переконаний, що Цибулько буде заперечувати подібне трактування творів з його нової книжки — «Книги застережень», яка от-от має вийти друком. Але це його право, рівно ж, як і моє (читача) — розуміти текст так, як він розуміється. Отже, у книзі є дві поеми (чи просто поезії — з жанровою ідентичністю в сучасній літературі непросто), що їх хочеться втиснути в цю рецензію — «Риба в трояндах» та «Врятувати Ю». У першій багато йдеться про людей і владу, у другій — про філософствування нібито Конфуція.

Спрощений метод аналізу дозволяє не зупинятись на образах риб, води, троянд, філософів, птахів, а рішуче вичленувати з текстів лише двох персонажів — «продавця надій» та «Ю, якого треба врятувати». Я беруся твердити, що насправді це один персонаж (а поезії — така собі дилогія). І персонажа цього для зручності читача назву просто і невимушено — Ющенко. А якщо мені хтось не вірить, то хай прочитає кілька цитат: «певно нам так було добре що в продавцеві надій ми прогледіли продавця розчарування ні це самообман став нам найкращою заміною обману влади»; «хто там? а там продавець розчарувань! той самий в той самий час із тим самим нехитрим товаром він для кожного щось там припас запаковане хитрим макаром»; «ну а що продавець вселюдської надії? та уриє собі на свою перебджолену пасіку і ні серед трутнів його не знайдеш ні серед бджілок не вичислиш а почнеш викурювати — сам себе із історії викуриш як душу із тіла це і є наш підручник історії».

Пробачте за розлоге цитування — але рядки того варті. Я від них буквально «пруся», як преться молодь від самого Цибулька, коли він — широко усміхнений — піднімається на сцену. Вчитайтеся ще, бо не знати, як швидко вам удасться допастися до самої книжки:

той хто продавав
цьому людові надію

сподівався насправді
придбати собі

надію цих людей

спродавши розчарування
в обгортках

надії

сам надбав собі ще страшнішого розчарування.

А як вам такий пасаж:

Ю — найменш потребує пояснень і при цьому

найбільше породжує запитань

пасічник подвійного дна

відбирає у бджіл а пригощає мерзотників...

якби він був човном —
в одне його дно

билися б риби а в інше птахи

і ми відкрили в собі: всі ми — мешканці його подвійного дна.

І насамкінець: «чого ти хочеш від цієї нещасної землі з подвійним дном — рудий мед шкідливий — вся нація рудих і пасічників».

В акваріумі Кучми

«Думає вода що вона собі влада думає риба що вона собі влада думають троянди що вони і вода і риба і влада й троянди і ще навіть ніхто не замислився про вбивче розчарування».

Про вбивче розчарування натомість замислюється поет. Тобто, не так — замислюються всі, але майже всі ж вчасно (чи завчасно) женуть геть ці думки. Місія ж Цибулька в тому, аби дійти дорогою думки до логічного висновку. І в результаті саме Цибулько каже те, чого не сміють сказати духівники народу (якщо вони є в цього народу): «і в тім Господи вся гірка і містечкова твоя правда що чує слова твої люд і зовсім не чує влада бо вона від того від кого нада ти його знаєш Господи...».

на хріна парасоля
під кривавим дощем

запитав я себе і собі відповів

бо така наша доля
і такий наший щем

яка сука посіяла оце
що ми жнем

Питання про те, «яка сука», важливе тим, що Цибулько його ставить. І не лише собі та самому Творцеві, а й народу, всім, уміючим читати і заповняти виборчі бюлетені. І ставить не для того, аби дізнатися відповідь, — вона відома апріорі («спочатку ми знаємо відповідь а потім ставим питання»). А для того, щоб легіони хитреньких філософів потім не робили здивованих мін: а що, хіба питання стояло? от якби стояло — ми б відповіли... Насправді відповідь здобуває ціннісний потенціал, лише коли питання поставлене.

Але в ритуальному діалозі поета та суспільства слідом за відповіддю на питання «яка сука посіяла оце?» логічно слідує ще одне запитання, на яке — хоч-не-хоч — а суспільство мусить відповісти:

то хто це їй підносив зерно

отій суці

що все це засіяла

і ми оце жнем

У кожного хитренького українця є величезна спокуса збрехати у відповідь (бо відмахнутись уже годі — питання стоїть). І сказати щось на зразок: доля; хтось, але не я; а хто те може знати... Тому Цибулько не гається поставити діагноз-застереження (така вже назва у цієї книги), нехай навіть устами ніби китайського філософа: «Якщо ім’я неправильне (не відповідає змістові), то слово протирічить справі, а коли слово протирічить справі, то справа не буде вдіяна...»

А те, що справа таки не діється, більш ніж очевидно: «бо батьківщина котру ми віднайшли стала для нас більш втраченою ніж та що її ми не мали».

Цибулько замість Шевченка

Публіка, вихована на вульґарному літературознавстві, пам’ятає тезу: «Поет в Росії — більше, ніж поет». Лише з такої позиції можна зрозуміти Євтушенка, коли той кілька літ тому сказав, що знає в Україні лише одного поета — Цибулька. Бо поетів (не в російському, а — сказати б — в європейському розумінні) в Україні значно більше, ніж один. Але пророків, шевченків — ні. Цибулько — це Шевченко сьогодні!

Комедія в тому, що Цибулько претендує на Шевченківську премію. Премію, яка йому належить по праву, але яку пророкам присуджують лише посмертно — щоб не дивитись їм в очі при врученні. Цікаво було б спостерігати високе журі в пошуку аргументів для відмови. Бо тексти Цибулька це — тести для жулинських.

А з іншого боку, не менш цікаво: як Цибулько брав би цю премію з рук коли не суки, яка посіяла оце, що ми жнем, то тих, хто підносив зерно отій суці, що все це засіяла, і ми оце жнем...

Післяслово

Отакий він, Цибулько-прочитаний-мною. Принаймні Цибулько-поет-від-політики. Бо ось як він коментує власну фразу «література — як смерть, політика — як життя»: «прокидаєшся серед ночі і пишеш щоб жити і лізеш у політику щоб добити себе рятуванням себе».

Вульгарна критика не пасує до лірики, як казали колись літературознавці, особистісної:

ми самі по собі
йдемо по себе на пашу

це система речей —

що є більшим причином — причинням — причиною

та котру ти хотів та не зміг

та що хотіла тебе
та ти був недосяжним?

Такого Цибулька я залишу собі, і то ексклюзивно. Аби, коли розпач і зневіра знову обступлять душу, витиснути їх з себе ефектом витискання — читаючи вірші Цибулька про кохання.