У ЗЛОВІСНОМУ КАРНАВАЛІ БРЕХНІ

13 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати
Bипуск № 48, 13 грудня-20 грудня 2002р.
Відправити
Відправити

Цього року київське видавництво «Факт» вперше запропонувало українському читачеві книгу спогадів одного з найвідоміших у світі радянських дисидентів — Леоніда Плюща...

Цього року київське видавництво «Факт» вперше запропонувало українському читачеві книгу спогадів одного з найвідоміших у світі радянських дисидентів — Леоніда Плюща. Написана (і видана кількома мовами на Заході) чверть століття тому вона має характерну назву: «У карнавалі історії. Свідчення». А завдяки ексклюзивним доповненням — ще й поважний обсяг — 632 сторінки.

Це така собі розповідь-сповідь про те, як типовий радянський юнак — воєнний сирота, невгамовний комсомолець, початкуючий математик — дійшов до усвідомленої непокори Системі. Дійшов через молодече прагнення знайти правду (опираючись на Леніна та молодого Маркса), через відкриття злочинів проти народу (спочатку Сталіна, а потім Хрущова, Брєжнєва та всього державного механізму).

Класичний совковий інтелігент-парвеню — з жалюгідною інтернатівською та усереднено університетською освітою, побутовий антисеміт і водночас пролетарський інтернаціоналіст — став упродовж неповного десятиліття непересічним інтелектуалом, правозахисником та українським націоналістом. «Жити в цій мерзенній країні стало неможливо, бо не видно було реальних ефективних методів боротьби з бандитською владою», — скаже Леонід Плющ у серпні 1968-го.

Він заплатив за ці слова сповна, пройшовши через допити в КДБ, осуд співробітників, примусове лікування у спецпсихушці, викинення з країни і — чого ще не знав на час написання книги — родинні трагедії. Врешті, ця людина, яка зробила для повалення імперії зла, для пропаганди України в світі та для української культури напевно більше, ніж будь-який міністр часів Незалежності, досі не може повернутися на батьківщину.

Я познайомився з Леонідом Плющем добрих 9 років тому в Парижі, дещо читав потім з його літературознавчих розвідок, але — так сталось — оце вперше ширше діткнувся до історії його світоглядної еволюції. І виявився приголомшений паралелями — і з власною біографією, і з теперішньою ситуацією в нашій юдолі печалі.

Ну хто з нас, радянських школярів, чиї батьки горбом своїм заробляли 60—70 рублів за некваліфіковану працю, не був правовірним піонером-ленінцем?! Хіба одиниці з сімей баптистів та колишніх учасників збройної боротьби. Хто не копирсався у власних злиденних знаннях, аби знайти пояснення разючому контрасту між гаслами та реальним життям? Хто не пробував «знайти правду» на комсомольських зборах?

Та поволі — набиваючи ґулі — ми з охочих удосконалити рідний радянський лад перетворювались на його ненависників.

Відмінність між поколінням моїм і Плющевим хіба в тому, що коли ми лише починали власну діалектику пошуку, ровесники Леоніда вже сиділи за ґратами. Когось там зламали, когось убили, але з багатьма ради не дали. І коли настав наш час молодіжного бунту — проти брехні, неволі, злиднів та неуцтва, — Система нас не розчавила, а впала сама. Так сталось. У цьому не стільки нашої заслуги, як нашого щастя. Хоча й ми встигли, бодай краєчком, захопити і виклики в КДБ, і обструкцію за місцем праці, і зраду приятелів, і сльози матерів. Декого з наших також поламали, а декого — вже нема серед живих. І це також ріднить моє покоління з шістдесятниками та дисидентами.

Бо, далебі, не археологічною знахідкою з давнього Шумера стануть для багатьох вісімдесятників слова Плюща про кінець 60-х: «Я зрозумів: мені залишається одне — стати опозиціонером, професіоналом. Це дає тільки тюрму — не гроші, але це також робота, і, по суті, більш потрібна. І головне — не треба буде роздвоюватися на будівника світлого майбутнього і опозиціонера похмурій теперішності і майбутньому, не треба брехати».

От ми й добралися до «похмурої теперішності» і небажання брехати.

Бо що маємо в нашому карнавальному королівстві, як не панування кривих дзеркал? Коли злидні називаємо зростанням економіки, негідників — соціал-демократами, боягузів — рухівцями, брехню — журналістикою. Ми знову (як 30 років тому) забилися на кухні для політичних дискусій і уникаємо називати прізвища по телефону. Знову модним стало слухати «Свободу»!

Ще трохи і наша лексика остаточно здичавіє: вбивство називатимемо самогубством, викриття — наклепом, корупцію — виборами, а бандитів — лідерами країни. Слідом за політично коректними європейцями та янкі, які з англійської переходять на французьку, аби лиш не виставити за двері бридкого гостя, що нахабно приперся куди його не кликали, ми перейдемо на мову російського матюка — бо це однаково універсальне свідчення і лояльності до влади, й опозиційності водночас.

Ми знайдемо виправдання власному страху, як знаходили його тисячі «інженерів людських душ» 30 літ раніше. Хоча справжньою причиною цього гидкого липучого відчуття буде все те ж небажання залишитись без зарплати. Бо усі знають, що це реально. Як реально потрапити в міліцію (звичайну чи податкову), як реально вилетіти з інституту, як реально вийти з офісу і не повернутися. Може, ще не потягнуть у психлікарню за критику режиму, як це було з Плющем, але зачекаймо з висновками...

Ще півтора року тому в моєму житті сталася настільки знаменна подія, що ризикну вплести її в контекст книги Плюща та цієї — з дозволу сказати — рецензії.

Моя донька в розпал навчального року полишила школу. Бо директриса вимагала, аби вона припинила носити хустку з символікою комітету «За правду!». Воно ніби й нічого особливого: кожна радянська директриса зробила б те саме. Але в тім то й річ, що школа не була радянською — приватна гімназія, заснована на хвилі Незалежності, з ліберальною системою освіти. І це у Львові, де ректори вузів публічно заявили, що не каратимуть студентів за участь в акціях «правдистів». У тому Львові, де 1990 року шкільні вчителі виводили учнів на вуличні демонстрації, аби підтримати вимоги голодуючих у Києві студентів.

Як же глибоко хохляцьке рабство має сидіти в людях, які зараховують себе до національної інтелігенції? І як мало треба стимуляторів з боку влади (скажімо, «заяви трьох», коли Президент, прем’єр та голова Верховної Ради прирівняли «правдистів» до фашистів), аби це рабство знову поперло вгору!

Звісно, знаменність події була ще й в іншому: донька ту хустку сама одягнула і сама відмовилась скинути, і, врешті, перемогла — бо й посеред навчального року її прийняли до іншої (не менш престижної) школи. Але для нас ця історія важлива своєю подібністю до «епохи Плюща»: коли люди втрачали місце роботи чи навчання навіть за підпис під листом на захист заарештованих письменників.

Формальні пояснення причин колаборанства зі злом, звісно, змінилися з тих часів. Тепер вони набули вдаваного лоску відданості ідеалам демократії, державності та особливої української гордості.

Творці нинішньої структури влади, опинившись з примхи долі на задвірках панського двору, раптово прозрівають з вигуками: «Якби я знав раніше, що коїться в країні!», але швиденько переходять на шепіт... Полум’яні патріоти твердять, що упаси Господь щось змінювати — бо комуністам це буде на руку. А один інтелектуал та гуманіст із величезними заслугами так пояснював торік німоту свою та своїх численних колег: «Ми стільки колись страждали від КДБ, так його ненавидимо, що не можемо сьогодні вірити записам майора...»

І знову привиди з епохи Плюща тримають за горло «похмуру теперішність». Усе, як в анекдоті тих часів: чого люди лише не вигадають, аби не їхати в колгосп картоплю збирати... Хоча насправді нічого вигадувати не варто. Досить лише постулат про те, що «блаженні гнані за правду — вони синами Божими наречуться», згадувати не тільки на похоронах загиблих правдошукачів.

З огляду на це, безумовно, мала гірку рацію приятелька Плюща, яка писала йому з України: «Льоню, не переїжджай сюди. Тут тобі нема місця»... У 1995-му вона це підтвердила. І не лише вона... Ото вже було справді тяжко.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК