ПОЕЗІЯ І ПРАВДА

Ніколай Віннік не так давно прислав мені деякі свої переклади віршів із моєї майбутньої книжки, яка ніяк не може дописатися, але вже сьогодні називається «Пісні для мертвого півня». Ага, тут я мав би дещо пояснити.

Ніколай Віннік — страшенно цікавий і, що майже неможливо, живий російський поет, з головою накритий найновішою московською поетичною хвилею. Це означає, що він різкий у висловах, відважний у жестах, ледь богемний, здається, бездомний — зрештою, як і вся «Москва неофіційна». Одного разу він упорядкував і видав цілу антологію поезій про чеченську війну. Чи означає це, що він політично активний? Не знаю, швидше за все — ні. Зате він поетично активний, це правда.

У травні 99-го він запам’ятався мені виступом на фестивалі «Южный акцент» (от іще назва!) — причому не так самими текстами, як переконливим і красивим жбурлянням на підлогу паперових аркушів, на яких ці тексти були надруковані. Це, вочевидь, належало до концепції. Або принаймні до обрядовості.

До речі, саме після того фестивалю з’явилася друком стаття іншого московського літератора, в якій не без жовчі зазначалося, що «фестиваль «Южный акцент» засвідчив готовність нової української літератури вступити до НАТО». Хоча це так собі, побіжно — і навіть не до речі, а між іншим.

Повертаючись до Ніколая Вінніка: трохи згодом я довідався про його альтернативний лужковському проект поезії в метро. Тобто на противагу офіційним строфам про любов до Москви, про те, як «утро сходит над рекою» і тому подібним ляля-фафа, розвішуваним на метрополітенівських стінах моссовєтівськими постмодерністами, він розвішував свої — цілком інакші, злі, трагічні, коли завгодно, антимосковські. Це ще раз характеризує його як поетично активну і таким чином чимось дуже мені близьку постать.

І от я отримав від нього п’ять або шість перекладів із моїх «Пісень для мертвого півня». При цьому перекладач просить мене бути якомога суворішим, вказувати йому на всі неточності і виправляти всюди, де я вважатиму за потрібне.

«Пісні для мертвого півня» — це така собі спроба паразитувати на певних знаках і брендах англо-американського маскульту. Ну добре — не паразитувати на них, а загравати з ними — чи навіть вести свою зустрічну гру. Це починається на рівні заголовків — кожен із них має якусь лінію, витягнуту чи й вигнуту вздовж або впоперек історії моїх приватних музичних захоплень. У першому з віршів, який нелукаво названий Without You, йдеться про самотність інтимну, що є нічим іншим, як жахливою соціальною самотністю. Аби пояснити простіше: ліричний герой перебуває в нерухомості та очікуванні, він думає про коханку, якої чомусь поруч із ним зараз немає, але при цьому найбільше йому дошкуляють «радіо, телебачення, преса». Тобто назагал ідеться про те, що у світі, заповненому інформаційними випусками, людина все одно залишається самотньою у своїх найінтимніших драмах. І навіть більше того: через усю цю насиченість простору новинами людина почувається ще самотнішою, ніж вона є насправді. В останніх рядках вірша про це говориться так: «Я лежу під стелею, я минаю. () Нічого ніде не сталось, тебе немає. () Кілька збройних конфліктів, () пару зрадників на екрані. () Долар виріс, () російським рублем не торгували». (Уточнення: вірш і справді писався в часи, коли російським рублем у нас не торгували з огляду на недавній дефолт.)

У своєму перекладі Ніколай Віннік цілком точно відтворює оригінал. «Несколько вооруженных конфликтов, — пише він. — Пара предателей на экране» — і так далі, нормальний дослівний переклад. Але щось мене в ньому не влаштовує, щось не так. Я здогадуюся, що це — слово «предатели».

У російському соціально-політичному контексті такого явища не існує. Якими б різномастими не були їхні національні герої телевізійних новин — усі вони за Росію, причому ще ту, з Білою та Малою включно. Навіть їхні (а вони водночас і наші) бандити понад усе люблять відтягуватися під «Как упоительны в России вечера»… А це ж усе-таки пісня про любов до батьківщини. Уявляєте, щоб київський рекет гуляв під «Моя ти рідна Україно» чи якусь подібну фальшивку?

То хто для російського читача мав би асоціюватися з цими «зрадниками на екрані»? Хіба що якісь поліцаї воєнних часів або чеченські бойовики. Чи, скажімо, гетьман Мазепа з вірним Кочубеєм. Але мені не про такі асоціації йшлося.

Бо інша справа в нас. Вимовляєш «пара зрадників на екрані» — а перед очима вже маячать як недавно впізнавані народні депутати, то якісь видатні силовики або просто міністри, чи там генерали, директори, професіонали, продюсери, люди року, лауреати державних премій, журналісти, укладачі мостів та об’єднувачі інформаційних просторів — одне слово, верхи та вершки, національна еліта, вона ж сусідська аґентура, просякла зрадництвом настільки щиро і остаточно, що це вже й не зрадництво у традиційному сенсі, а радше вірність самим собі.

По недовгому роздумі я пропоную Ніколаєві Вінніку замінити «предателей» на «подонков». Щоб асоціація російського читача виявилася правильною. Бо мені власне про це йшлося.