Це ім’я відоме кожному митцеві, але говорять про Григорія Местечкіна різне. Коли у 1961-му він занов...
Системна модель гуманізації вищої технічної освіти у нинішньому КПІ — Національному технічному університеті — передбачає інтелектуалізацію освітнього, навчального і виховного процесів. Саме тут створена картинна галерея Григорія Синиці. У сусідстві з творами цього класика українського живопису влаштовуються виставки дитячого малюнка, працюють художники експериментальної студії «Оранта». Галерея стала центром духовного тяжіння. Її завідувач — філософ Станіслав Тимченко; сюди приходять відомі поети й композитори, народні лікарі та митці, магістри живопису і початківці. Всі вони гуртуються навколо мудрого, по-юнацькому енергійного шефа студії, послідовника Синиці Григорія Местечкіна.
Чому кожна дитина прагне малювати? У чому винні стіни й паркани, які вона покриває своїми витворами? А винні якраз не стіни, не крейда і не фарби, а художня пам’ять… У студії «Оранта» творчо використовується розроблена Г.Местечкіним оригінальна методика пробудження художньої етногенетичної пам’яті, спадкового коду творчості. Вона — у тому, щоби бачити в кожній людині змалечку не «чисту дошку», яку заповнюють знаннями, а передусім оте чарівне зернятко, з якого виростає творча особистість. А в ній розкриваються можливості мистецтва, яке розквітало на нашій землі ще за часів побудови Софії Київської (звідси й назва дитячої студії, створеної у 1992 році з метою відродження фольклорних традицій стародавнього Києва). Розписи десятирічного Богдана Дем’яненка на звичаєвому білому тлі захоплюють багатством українського національного орнаменту; образним змістом кольорових зіставлень полонять уяву твори Ганни і Степана Сазонових, Павла і Володі Степашків, Ніли Муратової, Ганни Міхеєвої, Ольги Марцевої, Павла Долинського і його сестри Олександри; своєрідною монументальністю привертають увагу композиції студентки Таміли Серебрій… Вік — не завада: до «Оранти» приходять цілими родинами! Випускниця КПІ, інженер-конструктор Наталія Джусь якось привела сина Ярослава; він став тут художником і композитором, його твори з циклу «Співоча веселка» — справдешня музика в кольорі! А Майя Поляченко з дітьми Естер та Святославом відроджують у своїх композиціях традиції єврейського народного розпису. Михайло Булгаков писав, що не горять рукописи; ці батьки і діти довели, що не зникає пам’ять поколінь.
***
На своєму віку Григорій Местечкін так нічого й не зажив. Ні дорогих колекцій, як у багатьох знавців та цінителів мистецтва, ані навіть пристойної пенсії. Нічогісінько, крім підступів недругів і дивацької слави. Певно, справу його життя гідно поцінує лише той, хто бачить трохи далі телеекрану, читає не лише рекламу, та й смаками не поступається журантам різних «фортун». У 1998-му це зробив Міжнародний фонд імені Володимира Жаботинського, нагородивши Г.Местечкіна — за подвижницьку діяльність на ниві відродження національних культур — премією і Золотою медаллю «За національне порозуміння».
Його називають традиціоналістом. «Хай так, — каже він, — я й справді все своє життя присвятив захисту традиційних цінностей». Це не тільки народний живопис, а й звичаї, обряди, і, ясна річ, — мова… Погодьтеся, що до традиційних належать і такі старосвітські цінності, як книжкова культура, звичка не вірити пліткам, не брехати самому, а також вірність професійним і родинним обов’язкам; нарешті, патріотизм. Що ж, як на мене, традиціоналізм местечкінської проби — приваблива модель способу життя. Вона — у словах Тараса Шевченка: «Добре жить тому, чия душа і дума Добро навчилася любить!». Ось і відповідь на запитання, звідки беруться європейці.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google