Подорож у дитинство

Рецепт творчого щастя від Мирослави Которович виявився до смішного простим: узяти дорослих тіточок і дядечок, занурити їх у власні дитячі мрії, покликати на сцену дітлахів, які сяють, переповнені почуттями, і все це змішати в нерівних пропорціях... А потім із перлинних крапель звуків, що утворилися, нанизати намисто, і назвати його «Намисто з дитячих мрій».

Щоправда, досвід створення таких театралізовано-музичних дійств у скрипачки Мирослави Которович на сьогодні є досить солідним: теперішній концерт став продовженням її проектів «Роль для скрипки», циклу новел «Сотворіння», «Скрипкові капризи». І річ не в тім, що їй нудно грати у традиційному строго класичному форматі. Просто те, що робить ця тендітна дівчина — дуже органічно й тонко, а головне — зі смаком, і саме ця родзинка, вірніше, можливість запропонувати її спокушеному слухачу і запалює іскорки в очах виконавиці. Сама Мирослава, або, як її ласкаво називають колеги і друзі, Мирося почала концертувати дуже рано — ще навчаючись у десятирічці Лисенка. Потім — консерваторія, де вона навчалася у батька, Богодара Которовича, гастролі, виступи, відомі оркестри та диригенти... І — постійно нові ідеї, які не так швидко й часто реалізуються, як того хотілося б слухачам і глядачам.

Дорослий концерт із дитячим обличчям удався і тому, що все в ньому було природним, хоча наліт казковості, невід’ємної у дитинстві, необхідної для комфортного існування, буття у ньому, відчувався буквально з перших нот, узятих камерним складом ансамблю «Київські солісти». Цього вечора замість батька ним керувала Мирослава, і робила це не просто професійно, а й чарівливо. А сцена філармонії стала майданчиком для ігор дітей і варіацій таких самих дітей, які, втім, давно виросли. Щоправда, їм випала рідкісна можливість попустувати й узяти участь у перевдяганнях — три зміни костюмів заготовила для солістки Вікторія Гресь зі своїм фірмовим стилем, який моментально впізнається і якнайчудовіше пасував до дійства за настроєм, а всім оркестрантам-чоловікам дісталися легкі прозорі чи то шарфи, чи то фігурні банти, загалом, щось повітряне і веселкове, зав’язане на шиї, що уподібнило їх із бородатими гномами, котрі до того ж і щось грають. Ну, а вібрафон Андрія Пушкарьова з його казковою тембральною палітрою взагалі переніс дійство в якусь містичну площину.

Подорож у дитинство розпочалася з «Дитячої симфонії» Леопольда Моцарта, де в класичні теплі гармонії спритно впліталися іграшкова сопілка та свистулька. А під час нескінченного рондо Альфреда Шнітке у версії для скрипки-соло та струнних Андрія Пушкарьова на затіненій сцені немовби відбувалася зосереджена медитація, для повноти картини не вистачало хіба що місячного світла. Найбільше, мабуть, вразила «Осіння пісня» Володимира Мартинова — простенькі рядки Плещеєва настільки, як то кажуть, «упали» на музику, що виникло бажання кілька разів поспіль прослухати твір, щоб принаймні спробувати зрозуміти, як сталося таке взаємопроникнення. Дві скрипки, що виконують соло, тонкий, сумний вокал Жені Карпенко, співчутливі струнні на задньому плані — і кілька хвилин такого світлого суму, про який, немовби про сльози, хочеться написати «він навернувся на очі».

Окремо хочеться сказати про Генріха Бібера з його «Sonata — representativa» — із допомогою тембральних можливостей струнників композитор зобразив не лише квакання жаб, голос зозулі, котяче нявкання, а й ходу п’яного мушкетера, котрий намагається марширувати. «Теплий вітер» Вікторії Польової повіяв теплом у зал, випливаючи з-під спритних і вмілих паличок Андрія Пушкарьова, а «Балада» Джованні Соліма з соло-альтом і скрипкою переросла, просто-таки вцілила в яблучко глядацьких симпатій.

А ще на сцені весь час були діти — адже це був їхній концерт... Вони без страху вдивлялися в публіку, відшукуючи улюблені і знайомі обличчя, дмухали у свистульки, гриміли брязкальцями, били в барабан, а часом і просто ходили поміж дорослими музикантами, немовби пробуючи себе в їхній ролі — як воно, бути на сцені, залитій яскравим світлом прожекторів... І говорити — говорити з великим принишклим залом мовою, зрозумілою і тим, хто на сцені, і тим, хто з іншого боку.