ПОДОРОЖ ПІНГВІНІВ З ПОДОЛУ НА ТІБЕТ

Диявол тягне Максиміліана Робесп’єра в пекло. Той запитує: «Не підкажете, котра година?» — «Вічність!» — відповідає нечистий.

Анекдот часів
Великої французької революції

Якщо печалі крають ваше серце, якщо важкі думи гнітять ваш мозок, — облиште суєту буднів і йдіть до Києво-Печерської лаври, й вас охопить відчуття свята. Куди тому сорочинському ярмарку до цього радісного фестивалю комерції, що і шумить, і гуде на дніпрових схилах! Святі отці несуть кудись важкі сумки, жебраки обіцяють вічно молитись за вас, але за пожертву, звісно. Бажаєте запашної кави із місцевою випічкою — будь ласка! А святої води в патентованій пластиковій тарі — без проблем! Коли вам продаватимуть Святе Письмо, погляньте, про всяк випадок, на титульну сторінку. Я, наприклад, там прочитав таке: «Книга не для продажу». Ятки з іконами — дорогими та дешевими, з хрестами золотими та алюмінієвими — з Ісусом і без нього. Навіть розбірну, наче конструктор «Лего», капличку можна придбати і оптом, і вроздріб.

«Потому Ісус увійшов у храм Божий і вигнав усіх продавців і покупців у храмі, і поперевертав грошомінам столи та ослони торгівцям голубами і сказав їм: «Написано: «Дім Мій буде домом молитви», а ви робите з нього «печеру розбійників». (Матвія 21:12.13). Вибачте мені грішному, але не можу я позбутись відчуття, що комівояжери Єрусалимського храму, завантаживши свої «кравчучки», хутенько перебрались усім гамузом до Києва…

Втім, досить безплідної філософії на теологічні теми. Тим більше, що прийшов я до Лаври зовсім з іншою метою. В галереї «Неф», що дислокується на території цього історико-культурного заповідника, відкрилась виставка «Спомин про майбутнє» молодої художниці із Сум Олени Гладких. Живопис, графіка, портрети, автопортрети, натюрморти, пейзажі. Варта похвали енергія і в формуванні власного стилю, і в не менш складних в наші часи пошуках меценатів. Зовсім недавно велика виставка Олени експонувалась в стінах посольства Російської Федерації в Україні, а тепер естафетну паличку підтримки молодих талантів від Віктора Черномирдіна підхопив посол Угорщини в Україні Януш Тот.

Не можу не згадати і про роботи художника Олексія Анда, що також експонуються в галереї «Неф». Модне нині поєднання класичного жанру із авангардними прийомами інсталяцій у кон’юнктурників, як правило, дають лише карикатурний або вульгарний результат. Нестандартні ж роботи Олексія Анда виконано без найменшої фальші і вдивовижу емоційно. Можливо, глядачу і не вдасться осягнути всі грані задумів художника. Але гіпнотичний вплив цих гармонійних робіт обов’язково примусить надовго зупинитись перед ними.

Невдячна справа описувати словами творчі витвори, котрі, по суті своїй, оминають слово як недосконалий місток між мистецтвом і людською душею. Якби не спілкування із художником зі Львова Олександром Романюком, що презентував своє мистецтво в галереї «Тадзіо», я був би абсолютно переконаний, що він все своє свідоме життя провів десь там на загадковому сході серед мудреців, котрі неспішно, тисячоліттями збираючи зерна істини, вибудовують довершену структуру всесвіту і шукають ім’я Бога. Але Олександр пояснив, що він на сході був не далі Волгограда, а творчість його дуже далека від будь-яких релігійних догм. Цинкові пластини, схожі на розгорнуті сувої зі старовинними гравюрами, мідні листи з ієрогліфами та фігурками людей й тварин, тисячі ювелірно оброблених фрагментів металу, що об’єднуються, мов бджолиний рій, в подобу живої істоти, в якій окремий організм лише клітина, що підкоряється вищій силі. Жаль, що своє мистецтво Олександр Романюк експонує нечасто — приблизно раз на три роки.

Навіть якщо спуститись із наших київських «Гімалаїв» на рівнинний Поділ — і там вас не омине аромат сходу. При самому початку Андріївського узвозу галерея «Л-Арт» презентує проект «Прикликання Кармапи». Не скажу, що я вельми розбираюсь в калейдоскопі буддійської міфології, але мені подобається, що Будда у творах мистецтва ніколи не виглядає ні нещасним, ні агресивним. Гірш немає, ніж коли богами, пророками чи їх символами розмахують над головою, мов ціпом. І горе тому, хто не схилився? Вслід за Альбером Камю я готовий стати прихильником такого Всевишнього, Котрий дозволяє мені бути атеїстом, без обов’язкової кари пекла. Виставка в галереї «Л-Арт» імпонує толерантністю. Олександр Гнилицький нагадав, що він талановитий, а то останні його епатажно-відразливі експозиції заронили в цьому сумніви.

Ілля Чичкан, мабуть, теж посоромився приплести до Будди своїх кроликів-збоченців, хоч, може, вони і причаїлись десь там, за великими полотнами. Не дратують вправи Юрія Нікітіна на палехоподібних іконах на тему пошуку паралелей між образом Будди та Христа. «Паломництво пінгвінів в Тібет» Віктора Покиданця хоч і буде, мабуть, дуже довгим, але я вірю: ці людиноподібні птахи таки доберуться до засніжених вершин, вельми схожих на рідну Антарктиду.

Коли зустрічаєшся з тисячами варіантів трактування образу Христа чи Будди, часом виникає жаль, що мусульманська традиція не заохочує зображення людей та інших живих істот. Звичайно, не толерується і малювання портретів, і створення скульптур пророка Магомета. Хоч звичайна людська допитливість змушує уявляти, як виглядав засновник однієї з наймолодших, але також найвпливовіших світових релігій. Втім, людське прагнення до творення прекрасного завжди знаходить вихід — мабуть, жодна із культур, окрім мусульманської, не досягла такої досконалості у використанні абстрактних форм в прикладному мистецтві та архітектурі. Принцип «не сотвори собі кумира», хоч і різниться в інтерпретаціях, існує і в християнській, і в мусульманській культурах. Наскільки дієво — погляньте на наш недосконалий світ, усіяний ідолами, мов колгоспне поле бур’янами.

Правда, ідолотворчість часом зачіпає не лише особи пророків, воєначальників чи президентів. В «ікони» мають шанс перетворитись і художники. Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Ван-Гог — вже не зовсім люди, вони — монументи. Із зразком роботи по міфотворчості можна ознайомитись на виставці робіт Сергія Калмикова, що експонувались протягом всього двох днів в виставковому залі «VneshExpoBusiness». Роботи «невідомого генія російського авангарду», як характеризує цього автора рекламний буклет, цілком заслуговують високих оцінок. Вони дійсно явище культури ХХ століття. Київська експозиція організована бездоганно-зразково. Золоті рами, міцні охоронці біля робіт, шепіт про мільйони, на які застраховані твори Калмикова, велике відео про митця, виступи письменників та мистецтвознавців, пантоміма, що символізувала нелегку долю художника у важкі часи, фуршет, до якого я не зміг доторкнутись, бо побоявся перетворитись в сибарита і раба вишуканої їжі. Чудово, що митець заслужив таку шану. Але вся проблема в тому, що помер він ще 1967 року, в Алма-Аті, без слави, без грошей, без оркестрів і дифірамбних некрологів. Підозрюю, що якби цей «геній рангу Землі і всього Всесвіту» спробував без паспорта пробратись на київську виставу 2003 року, його просто не пропустили б — не місце жебракам у храмі мистецтва!