Подорож із Червонограда в христинопіль

Поділитися
Якщо ви раптом задрімали в авто, що везе вас зі Львова до Червонограда, прокинувшись через годину, ...

Якщо ви раптом задрімали в авто, що везе вас зі Львова до Червонограда, прокинувшись через годину, можете з подивом вгледіти навколо цілком східноукраїнський пейзаж із териконами, шахтами, чорними димами та покажчиками вздовж дороги «склад вугілля». Але це не Донбас, а Львівщина — теж край шахтарський. Тепер добре відомо, що західні кордони України (чи, точніше, СРСР) були накреслені в пакті Молотова—Ріббентропа і без особливих змін залишилися після травня 1945 року. Але насправді вирівнювання, уточнення кордонів тривали ще не один рік, і внаслідок чергового «добровільного» обміну територій між Польщею та Радянським Союзом у 1951 році до складу УРСР увійшло невеличке містечко Христинопіль. Як свідчать довідники, 1939 року в ньому жило всього 1,8 тис. мешканців. Сьогодні в Червонограді їх майже 100 тисяч. Такий стрімкий ріст пов’язаний саме з розвитком вугледобування, яке потребувало робочих рук. На відміну від більшості шахтарських міст сходу України, в яких період войовничого атеїзму повністю зруйнував усі культові споруди, центр Червонограда помалу відновлює свій первісний історичний вигляд. Хочеться вірити, що часи, коли у храмах розміщувалися меблеві склади чи міліцейські відділки, минули безповоротно.

До Червонограда мене привело гостинне запрошення на відкриття виставки, присвяченої помаранчевим дням України. Під час телефонної розмови, коли я поцікавився, де саме буде розгорнуто експозицію, Олена Шовкова, завідувачка Червоноградської філії Львівського музею історії релігії, пояснила: «В палаці Потоцького, або, точніше, в руїнах палацу...» Потоцький? Котрий? В іменному покажчику історії Польщі Потоцькі займають чи не цілу сторінку. І слава, і занепад Польщі віддзеркалюються в життєписі цього клану. Шляхетність і авантюризм, європейська культура і балаганний ексцентризм, щедрість і неймовірне марнотратство поєднані в долях Потоцьких. Ці непересічні особистості залишили значний спадок і в українському фольклорі, легендах, казках, піснях. Кілька представників цієї сім’ї з різних поколінь злилися в нашій народній творчості в єдиний образ пана Каньовського, а відомий змалку пан Коцький у вас не викликає асоціацій? І Тарас Шевченко не оминув у своїй творчості одного з Потоцьких — Томаша, економіста й публіциста XIX ст. Пам’ятаєте, що каркала ворона із «Великого льоху»? «Я в Парижі була та три злота з Радзивіллом та Потоцьким пропила». А славетна уманська Софіївка, присвята графа Фелікса Потоцького своїй дружині, — хіба ця краса, вибудувана й викохана на нашій землі, не перекриває те лихе, що віками труїло відносини українців і поляків?..

Проходжу через старий занедбаний цвинтар, похилені хрести, янголи з відбитими головами, надгробки з іменами польськими та українськими. Усипальниця чи, точніше, те, що залишилося від неї, з графським гербом на фронтоні...

І чому ми не індуси? Розвіювали б попіл над Бугом та й чекали б реінкарнації, а то придумали ритуал, який не в змозі або не хоче сповняти не те що простий люд, а й святі отці. Яка тут вічна пам’ять — забуття та тлін! Оминаю цілком радянську стандартну школу і опиняюся перед палацом Потоцьких, який і справді зовні є абсолютним утіленням руїни. Важко уявити, що кілька століть тому це була домінанта садиби, котра, мов королівський Версаль, пишалась на схилах над Західним Бугом. Із 1685 року ця земля належала коронному гетьману Феліксу-Казимиру Потоцькому. В 1756—1762 роках його внук київський воєвода Франциск-Салезій на місці дідового замка збудував розкішну резиденцію (архітектор П’єр Ріко де Тірреджеллі). Звісно, руйнація графських маєтків розпочалася не в 1951 році. Наприкінці XVIII ст., після трьох поділів, Польща більш ніж на століття втратила свою державність. Війни неодноразово прокочувалися цією територією. Можна принагідно процитувати фрагмент спогадів одного з генералів російської армії Михайла Бонч-Бруєвича, де він описує будні Першої світової війни на теренах Галичини: «У просторому поміщицькому будинку збереглися ще дорогі старовинні меблі, але хтось уже встиг по-розбійницькому прогулятися анфіладою чудово оздоблених кімнат. Під ноги траплялися то зірвані з петель дверцята від старовинної шафки збірного дерева, то затоптана спинка дивана стилю «жакоб», то розколоте навпіл обтягнуте шовком кріселко з різьбленими золоченими ніжками. У мармурових статуй, що прикрашали пишний вестибюль, були відбиті носи, на стародавніх, потемнілих від часу портретах хтось злобно виколов очі».

Очікування такого видовища хвилювало мене, коли я відчинив двері палацу Потоцьких. Але диво! Окрім чудово організованої виставки, присвяченої помаранчевим дням (видається, що либонь усі мешканці Червонограда були тоді в Києві на Майдані), з допомогою Олени Шовкової вдалося ознайомитися зі скарбами музею, зібраними за 25 років його існування. А це майже 4 тис. одиниць зберігання основного фонду і понад 2 тис. — науково-допоміжного фонду. Скільки праці та ентузіазму вкладено у зберігання й поповнення цієї колекції! Практично все, побачене мною навіть при побіжному ознайомленні, вражає. Ікони, скульптури, фрагменти іконостасів — справжні шедеври, достойні найширшої популяризації.

Та в якому стані і з якими муками ці твори потрапляють до музею! Олена Шовкова, мов несамовитий Роланд, гасає на «джипі-волинянці» по західноукраїнських теренах, рятуючи від рук новітніх геростратів спадщину минулих поколінь. Гірко чути, що цей факел нищення від комуністів підхопили ті, кому сам Бог велів бути хранителями вічності. Важко повірити, але більшість експонатів просто перебувають на церковних подвір’ях, у підземеллях, дзвіницях, викинуті на сміття як непотріб. Церква зовсім не контролює і не забороняє нищення фресок XVII—XVIII століть, бо в храмах проводиться євроремонт. Твори старих майстрів спалюються, бо так велить церковний канон.

Конфісковані колись більшовиками скарби священики забирають назад, і… згодом вони знову опиняються в музеї, бо їм не знаходять місця в храмі і викидають як мотлох. Чудові майстри-реставратори Червоноградського музею повертають життя, здавалося б, зовсім втраченим скарбам. Їхня робота викликала в мене асоціації з баченою колись книгою з військової хірургії: страшні фото поранень — і далі зображення етапів лікування з вражаючим результатом повернення людини із лап смерті до повноцінного життя…

Прошу Олену Шовкову стати поруч з однією з найцінніших її знахідок — скульптурами Кирила та Мефодія (XVII ст.), перевезеними до музею з села Димитрів. Поспішаю. Ввечері треба повертатися до Києва. Але їду із щирим бажанням незабаром повернутись і застати музей, що буде вже не в руїнах, а у відновленому палаці.

P.S. Щойно у Львівському палаці мистецтв відкрилася виставка, приурочена 25-й річниці створення Червоноградської філії Музею історії релігії.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі