«ПО РЕВІЗІЇ», АБО ПОЧУТИ ХРУСКІТ ТРАВИ

Нинішнє «Мистецьке Березілля» його творець, директор і натхненник Сергій Проскурня затіяв для того, щоб зробити свого роду ревізію сучасного українського театру. Лише протягом двох місяців провівши в поїздах більш як тридцять днів, Проскурня об’їхав Україну театральну і сформував афішу фестивалю зі спектаклів тих режисерів, які, на його погляд, сьогодні є лідерами сучасного театрального процесу.

Як це заведено у гурманів, найсмачніше вони залишають на десерт. Сергій Владиславович, який любить не лише сам поласувати вишуканими театральними стравами, а й почастувати ними публіку, приберіг найбільш інтригуючі імена і назви на останні дні фестивалю. Театральна династія Магар відома в Україні давно. Протягом тридцяти п’яти років Володимир Герасимович Магар керував одним із найпомітніших у минулому вітчизняних театральних колективів — Запорізьким театром ім. Щорса. Сьогодні його син, Володимир Володимирович Магар, очолює Севастопольський російський драматичний театр ім. А.Луначарського, вистави якого не могли не з’явитися в присвяченій лідерам вітчизняної режисури програмі «Березілля».

І в «Маскераді, або Змові масок» Ю.Лермонтова, і в «Імперії Місяця та Сонця» за «Сірано де Бержераком» Едмона Ростана відчувається міцна режисерська рука театрального лідера, котрий уміє перетворювати хаос на гармонію. Володимир Магар, який пропрацював сім років поруч із Марком Захаровим, на щастя, не обтяжений принизливою залежністю від невисокої якості традицій українського театру з його схильністю до мелодраматизму та бутафорського побуту, яка досі тяжіє над багатьма його колегами з периферії. У цих виставах багато простору, багато повітря, затяжкі для дії деталі побуту режисер опускає, віддаючи перевагу виразним динамічним мізансценам, які стрімко розгортаються на напівпорожній, а то й зовсім порожній сцені. Гру в карти, що в Лермонтова відбувається за столом, він перетворює на блискучий атракціон фокусів. Гравці, як справдешні факіри, виходять на авансцену і демонструють спритність рук, витягуючи карти із найнесподіваніших місць і віялом розсипаючи їх по сцені. Байдуже, хто в цій грі переможе, важливо, що всі тут — шулери, котрі маніпулюють не лише валетами, дамами та королями, а й людьми. Жертвою цієї азартної чоловічої гри, з якої Арбенін (Борис Черкасов) так і не зміг вийти, стає його безневинна дружина Ніна (Вікторія Єршова). Магар актуалізує і так злободенний лермонтовський сюжет про російського Отелло тим, що випускає на сцену бригаду спритних шахраїв, своїм цинізмом і жорстокістю дуже схожих на новоявлених хазяїв життя.

«Маскерад...», утім, попри всю його естетичну й значеннєву виразність, наштовхнув мене на розмірковування про проблему вітчизняної режисури, з її захопленням яскравою театральністю, умінням вщерть нафарширувати спектакль символами та метафорами. Породжені яскравою фантазією гарні сценічні картинки інколи цікавіше розглядати й розшифровувати, ніж спостерігати за акторами, що залишаються на рівні побутових емоцій і думок, нездатні запліднити виголошуваний текст закладеною у виставу філософією. Ледь пробиваючись крізь побутову свідомість виконавців, життя людського духу ретирується перед експресією життя людського тіла, яке часто грає роль одного з елементів сценографії. Звісно ж, у «Маскераді» є жива акторська емоція, є думка, але не вони тут правлять бал. Безглуздо було б звинувачувати у відсутності яскравих акторських робіт лише режисера. Адже ніякі постановочні хитрощі не здатні затьмарити на сцені особистість, якщо вона наповнена думкою, якщо спонукувана справжнім, жагучим прагненням Істини й Щастя, а не усередненим соціальним комфортом із його набором банальних маленьких радощів життя.

Зрештою, нинішня театральна ситуація, що складається не на користь акторів (найменше це стосується Магара, чиїх зусиль у роботі з акторами не можна не помітити), відбиває головні тенденції суспільного життя: особистість уже давно сприймається як засіб, а не мета. Успіхи в маніпулюванні матерією, мегатонни якої матеріалістична цивілізація переміщає з одного кінця планети в інший, сьогодні з гордістю називаються прогресом. Ті ж самі тенденції ми простежуємо й на сцені. Бо грати світлом, неживими предметами і живими людськими тілами легше, ніж змінювати душу. Але зусилля ці, в остаточному підсумку, безглузді, оскільки лише зміненій душі під силу «почути хрускіт трави» та пульсацію життя у своєму й чужому серці. Як чує їх ростанівський Сірано, якого у спектаклі Магара грає Анатолій Бобер. Попри певний казковий антураж і добряче набридлі сценічні фехтування на шпагах, режисер зміг своєю «Імперією Місяця та Сонця» повідати глядачеві про те, що нерозділеному, жертовному коханню Сірано до Роксани (Вікторія Єршова) сьогодні немає місця на Землі. Тому постановники (художник Борис Бланк) посилають у фіналі всі закохані душі, здатні чути поезію життя, на Місяць, що, до речі, не лише за версією Сірано, а й відповідно до давніх ведичних текстів, є раєм, блаженство перебування в якому незрівнянне з радостями земної пристрасті.

На іншу, щоправда, вже пекельну планету уготовано шлях персонажам іншого фестивального спектаклю. «Ревізор» М.Гоголя в Одеському музично-драматичному театрі ім. В.Василька поставив один із провідних київських режисерів Юрій Одинокий. Зневірившись у дієвості й совісності рідної влади, яка не лише інших від хабарництва відучити не в змозі, а й сама схильна до пороку казнокрадства, Одинокий вирішив послати в маленьке повітове українське містечко (соняшники недвозначно свідчать, що дія вистави відбувається в Україні) суворих і непідкупних ревізорів із потойбічного світу. Хлестаков (Сергій Дерев’янко) та Осип (Ігор Максимов) — не хто інший, як чорти, котрі виконують доручені їм ролі. Постійно зазираючи в не дуже ретельно вивчений текст «Ревізора», біс у ролі Хлестакова змушений вдавати голод, пристрасть, закоханість, жадібність та інші властиві роду людському стани, щоб вивести на чисту воду нечистих на руку чиновників, які й не підозрюють, що вони мають справу зі слугами самого Князя тьми. У фіналі, поки Сквозник-Дмухановський (Василь Яковець) бідкається, що, як останній лох, став жертвою дрібного авантюриста з Петербурга, біс, скинувши маску дурного Хлестакова, одягнений у суворий чорний костюм, вже очікує Городничого і компанію, щоб вершити над ними останній суд. На подив казнокрадів, ревізор, який зневажливо кинув їм під ноги від них же отриманий хабар, виявився більш аніж справжнім. Юрій Одинокий разом із Сергієм Дерев’янком не просто декларують, що Хлестаков — чорт (він разом із Осипом з’являється з оркестрової ями, якій відведено роль місцезнаходження такої собі Паталоки, нижчої, пекельної планети). Актор блискуче показує суть чортовиння, бісів, що, як відомо, навсібіч крутять-вертять людиною, позбавляючи її споглядального божественного спокою. Хлестаков тут перебуває в постійному русі, його метушливий розум ні на мить не здатний зупинитися на якомусь об’єкті, прагнучи мати все й відразу.

«Ревізор» — третя вистава, якою новий директор театру Валентина Прокопенко намагається повернути (і не безуспішно) у зал одеського глядача. Першою стала «Принцеса Брамбілла» за Гофманом, поставлена Гедрюсом Мацкявічюсом, другою — «Щастя поруч» за п’єсою І.Франка «Украдене щастя», котрою Дмитро Богомазов зумів привабити в український театр навіть російськомовну одеську молодь. Що не дивно, оскільки йому вдалося класичний сюжет «Украденого щастя», який сприймається, як правило, виключно в етнографічному обрамленні, розповісти мовою, зрозумілою молоді. Підсвічені мертвущим блакитнуватим світлом поліетиленові стіни «хрущоби», в якій живуть, крадучи одне в одного щастя, герої спектаклю, викликають в урбанізованого глядача, який живе в такому ж блакитнуватому мерехтінні телевізорів та комп’ютерів, значно більше живих асоціацій, аніж дерев’яні стіни екологічно чистої прикарпатської сільської хати. Не лише увімкнені в цих незатишних, моторошних кімнатах телевізори, що транслюють новини, не лише сучасні костюми героїв, а й їхні стосунки повністю належать сьогоденню. Одягнені в брезентові спецівки лісоруби деяким глядачам нагадують шахтарів, а строкато вбраний у картаті піджаки та яскраві сукні натовп, що вийшов на вечірню гулянку, — колишніх сільських жителів, які щосили вдають із себе міських. Таке осучаснення класичної п’єси, зазвичай неприйнятне охоронцями класики, тут цілком виправдане. Задорожний (Ігор Геращенко), пропиваючи проданого коня, обіцяє односельцям, що продасть та проп’є і хату, і землю. Задорожний, Ганна (Ольга Петровська), Гурман (Яків Кучеревський) — нащадки колишніх селян, котрі проміняли хати на «хрущоби», поля — на шахти й заводи. Богомазов поставив спектакль про те, що щастя, яке вабило своєю невидимою присутністю, украдене не тільки у героїв Франка, які не поділили любов, а й у всього народу.

Закривали нинішнє «Березілля» виставою театру ім. І.Франка «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, яка в іншій стилістиці і з іншою інтонацією також розповідає про марні спроби як окремих шукачів радості, так і цілих народів знайти заповітне щастя, що залишило цю планету скорботи, поселившись десь на щедро розсипаних Данилом Лідером зірках Чумацького шляху.