Ціна снобізму: не тільки про кіно

Думаю, нині мало хто візьметься стверджувати, що людство, опинившись на порозі Третьої світової війни, йде (і досі йшло) правильним шляхом і сповідує правильні, істинні цінності. Власне, війни, ці розриви великих соціально-політичних гнійників, і виникають унаслідок того, що в суспільний організм потрапляє вірус хибних цінностей, який призводить до хвороби спочатку його окремих органів, а згодом стає загрозою для існування організму як такого.

До написання цих нотаток, тему яких визначено вже в їх назві, спонукало ставлення до популярних у народі жанрів не лише моїх колег, а й певної категорії публіки, що дуже хоче виглядати у своїх і чужих очах вишуканою та інтелектуальною.

Саме це нездорове бажання бути тим, ким ти не є, і завадило багатьом належно оцінити останню картину Люка Бессона "Люсі". Французький режисер, щоб донести до найширшого кола глядачів важливий для нього, як тепер кажуть, месидж - про загрозу знищення планети і людства, упакував свої ідеї у форму крутого бойовика з усіма його жанровими особливостями та персонажами - напруженим сюжетом, гонитвами, бійками, стріляниною і, відповідно, літрами пролитої та розбризканої крові. Аби спростити засвоєння публікою вкладених у фільм моральних імперативів та наукових версій про можливості людського мозку, продюсер скандального (і забороненого до показу на ТБ у "вільному світі") документального фільму "Дім" пішов шляхом найменшого спротиву. І призначив на роль лиходіїв планетарного масштабу корейську мафію - бо ж ми вже звикли, що на екранах безчинствує жовта раса, представники якої самі залюбки працюють у жанрі екшн.

Бессон не став загравати з критиками та високолобою частиною публіки, бо розуміє, що планета стоїть на межі глобальної катастрофи , тож уже не до гри в артхаус. Але снобістська свідомість псевдоінтелектуалів, яка повелася на провокаційну форму бойовика, не змогла зосередитися на тих важливих наукових ідеях, що, власне, і є темою "Люсі" і що не дають нудьгувати на картині шукачам істини, здатним проникати за видиму оболонку речей та явищ.

Тим більше приречений на неувагу "артхаусної" публіки останній фільм Лассе Халльстрема "Прянощі та пристрасті" (який ще можна подивитися у столичному кінотеатрі "Київ"). Знятий за бестселером Річарда Мораїса "Шлях завдовжки сто кроків" (продюсером виступив сам Стівен Спілберг), цей фільм присвячений такій складній для Старого Світу проблемі, як зустріч двох культур, двох цивілізацій - Східної, наразі уособленої Індією, та Західної, якою вона сформувалася на батьківщині "Марсельєзи".

Індійська сім'я, що переїхала в невелике містечко на півдні Франції, вирішила відкрити там свій національний ресторан. З цієї затії не могло не виникнути конфлікту всіх рівнів - культурного, економічного, врешті - національного, оскільки через дорогу успішно працював ресторан вишуканої французької кухні. Глядач із самого початку розуміє, що дружня індійська сім'я, за законами жанру, має перемогти у війні, оголошеній господинею ресторану "Плакуча Верба" мадам Малорі (Хелен Міррен).

Питання, як це станеться, і є основною сюжетною інтригою картини. Не розкриваючи її, скажу лише, що шведський режисер, який ще 2000-го зняв популярний фільм під гастрономічною назвою "Шоколад", услід за автором роману спробував донести нам через жанр мелодрами ту просту думку, що у війні програють усі. Виграють же завжди ті, хто готовий об'єднуватися і співпрацювати. Цей принцип діє на всіх рівнях буття - як на побутовому, економічному, культурному, так і на глобально планетарному.

Зайве говорити, що для України, яка нині змушена вести війну проти російського агресора, яка у відповідь на заклики до миру та співпраці отримує обстріли з усіх видів сучасної зброї, ідея мирного співіснування із ближніми й далекими сусідами більш ніж актуальна.

Однак політики, олігархи та інші представники так званої "еліти" сповнених ніжних почуттів і гуманних ідей мелодрам не дивляться все через той-таки снобізм. Він із часом вбиває інтерес до всього, що несе прості життєві істини, і формує цинічне ставлення до будь-яких культурних, гуманітарних цінностей та чеснот. І міри цинізм, як бачимо це з поведінки та виступів російських можновладців, не знає.

За цинізм, як вкотре нас вчать вищі сили, і пов'язаний із ним снобізм, особливо коли ними заражені ті, хто правдами й неправдами захоплює владу, людству доводиться платити дуже високу ціну.

Нині такою ціною стала ще одна війна. Розв'язали її не схильні до сентиментів та роздумів про одвічні людські цінності варвари, отримавши у своє розпорядження зброю, яка враз може перетворити планету на радіоактивний попіл.

Якщо хтось ще не зрозумів, як і ця війна пов'язана зі снобізмом, що завжди є наслідком комплексів хворобливої психіки, то наведу визначення його носія: "Сноб - термін, який вживався в аристократичному середовищі для характеристики людей нешляхетного, неаристократичного походження, що прагнули "пролізти" у вище суспільство. Тепер так говорять про людину, яка претендує на вишукано-витончений смак, на виняткове коло занять, інтересів". Вловили суть? Сноб завжди хоче здаватися тим, ким він не є, тобто прикидатися, обдурювати себе та інших. А будь-яка форма обману є тим вірусом, який рано чи пізно призводить до виникнення гнійної рани у суспільному організмі, бо один обман породжує інший, і ця ланцюгова реакція згодом уражає все людство. Тому що етика, як я пояснюю своїм студентам, це - фізика. Тобто етика випливає із загальних законів буття цього світу, в усіх сферах існування якого, у тому числі в гуманітарній, діють одні й ті самі принципи.

Саме сноби й циніки завжди ставлять під сумнів той факт, що культура, мистецтво здатні облагороджувати людську природу. Але ніхто з них при цьому досі не дав вичерпної відповіді на запитання, а що було б із людством, якби воно не читало романтичних та мелодраматичних романів і не переживало б крізь сміх і сльози описаних у них та екранізованих пристрастей і колізій. Є всі підстави вважати, що жорстокість і варварство, з якими ми винищуємо одне одного, без культури мали б набагато трагічніші наслідки. З великою мірою ймовірності можу припустити, що вони виявились би і в тому, що ані цієї статті та її автора, ані самої газети і більшості її читачів на світі просто не було б. Хтось може це аргументовано заперечити?