Плач жінок усіх часів. Нонна Мордюкова — рідня та батьківщина

І «їхні», і наші телеканали цього тижня першим номером новин поставили повідомлення про смерть Нонни Мордюкової. В обхід парламентських бійок, конання долара, саміту «великої вісімки»... Й іншої метушні, яка істинно здається безглуздою поруч із цим — фізичною відсутністю артистки, яка для мене і для вас була родичкою. Близькою чи далекою — байдуже. Була ріднею. Певно, навіть рідною батьківщиною — тільки з маленької літери.

Усе стрімко у хвилинних сюжетах про цей перехід у вічність: «Була; жила; знімалася; вийшла заміж за Штірліца; розійшлася; не зіграла Аксенію; втратила сина...»

Титри смутку, відзнятого долею кінострічки.

Щоправда, є й більш розгорнуті варіації на тему. Коли канали-мільярдери складають жовті «сльози» із серії ЖЗЛ — про любовні пригоди жебручих артистів: «Були, жили, закохувалися...»

А от після звістки про її відхід у щоденній газеті зачепив вираз: «В останні роки жила тільки на пенсію і прибавку в двадцять доларів».

«Була». «Жила…»?

«Двадцять доларів» відступних.

Така «ціна» тих доль — із поки ще не змитого целулоїду.

***

Мордюкову рідко продавали в пучку ходових листівок акторів радянського кіно в кіосках «Союздруку». Пам’ятаю, у дитинстві виміняв пару її ексклюзивних фото — «баш на баш» за контрольні.

Певне, й тоді вона була не «формат»? Раніше не носила перук. Навіть губи рідко фарбувала. Тільки в старості і з’явилася темна її перучка (немов би взята напрокат у Елізабет Тейлор). І не таємна, а явна пластика пройшлася суворими рисами обличчя, ніби-то на споконвічному чорноземі раптом виросла не пшениця, а імпортні орхідеї.

Поруч із якоюсь Світличною (чи Фатєєвою, чи Скобцевою) — популярними обличчями з тих же пучків «Бюро пропаганди радянського кіномистецтва» — Мордюкова виглядала таки дикункою.

Не така, як усі, — й край!

Не «кінозірка» з глянсових уявлень про них. А реальна тітка з поля, з колгоспу, з тракторного стану, з кубанської станиці (як відомо, звідти і приїхала вступати в Москву «на Орлову»).

Та завжди в ній було щось споконвічно «ґрунтове». Немов би сама мати-земля спеціально напружилася і витворила на світ цю дивовижну рослину. Щоб посеред звичної штучності раптом проросла її справжнісінькість — справжність. Обурлива антифальшифість.

Щоб будь-яке волання цієї молодиці, яка не тільки коня на скаку зупинить, а й усю кавалерію пригальмує, колись оглушило своєю несамовитою пронизливістю одну шосту частину суші... І поголовно оглухло все «бюро пропаганди радянського кіномистецтва»: «о крик жінок усіх часів...»

О, якби вона колись саме це — цвєтаєвське — прочитала з концертних підмостків! «Мой милый, что тебе я сделала?..» Слухачів із тих залів, думаю, відразу витягували б на ношах — прямісінько в карети швидкої допомоги. Вони б непритомніли, зомлівали. «Так не можна! Так не читають народні артисти! Навіщо ж вона прийшла по наші душі?»

А вот за ними она как раз и пришла, матерью-землею посланная.

И все у нее всегда было взахлеб. Не крик — а вопль.

Не душечка (какая-нибудь) — а душа бесприютная.

Не реченька — а река бурлящая.

Не «горюшко», а горе народное.

У цієї артистки, здається, не існувало «режиму економії». Як у деяких інших артистів-агрегатів. Мали розверзнутися небеса, коли ридма голосила про втрати чи раділа рідкісним надбанням.

Іншим артистам у різних художніх фільмах неможливо було поруч із нею дуркувати чи «грати лівою ногою». Вона їх рентгеном просвічувала — наскрізь! І бездарність кожного спливала назовні.

Тому дехто й підтягувався. Намагався «не підкачати» свою «маму» кіношну. Навіть в останньому її фільмі «Мама» (режисер Денис Євстигнєєв) — стрічці, до речі, слабкій, скроєній начебто за якимось імпортними заморочками, і то ватага різнопрофільних артистів-синів начебто в рот їй зазирала: мовляв, ну як ми, не тушуємося поруч із вами?!

І вже через десять років після тієї картини залишається навіть не документальний сюжет про розкиданих світом дітей і їхню маму-терористку (або ж непутящу «батьківщину-матір», як це визначив критик Дмитро Биков), а в голові виключно цей охриплий лемент... Майже нескладне бурмотіння...

Вона вже тоді — 1998-го — через силу вичавлювала із себе кожне слово. Після 1990-го — коли втратила не кіношну, а рідну дитину — всі її слова і злилися в цей лемент...

***

Деякі критики іноді називали її «радянською Маньяні». Тільки яка, в дідька, Маньяні (велика італійська акторка) стала б урівень із Мордюковою хоча б у тій же «Чужій рідні» — фільмі Михайла Швейцера (за мотивами оповідання Тендрякова «Не до двору»). Пригадує хоч хтось? Батьки-«куркулі» прив’язали дочку мертвим вузлом до приватної власності, жадають і зятя (Микола Рибников) заарканити до кози та городу. І Рибников, бунтівливий, шукає бурі — на колгоспних просторах. Нині ж, здається, все це місцями карикатурно. Але лише до тієї миті, доки Мордюкова не постає на екрані, посеред сільської вулиці. Її вагітна Стеша, «куркульська дочка», йде відвойовувати коханого-нареченого по розбитій дорозі. Ледве тримається, спотикається. Б’ється в істериці, падає й відчужено дивиться... Немов би з’їдає очищами весь куток: «Та за що ж ви так не любите нас?..»

От він «радянський неореалізм» 50—60-х! Ось така вона — хрущовська відлига. Коли нарешті змили з переможних фізіономій пирьєвську пудру, й показали не опереткові маски, а обличчя живі — де і людське горе, і щастя без ретуші надруковані.

Тій же Мордюковій, за великим рахунком, і не треба було грати Аксенію у Герасимова в «Тихому Доні». Та Бог із нею, з цією мрією заповітною!

«Свою Аксенію» по крупинках, по іскрах, по краплях вона розхлюпала-розіграла скрізь, де могла. І в тій же «Чужій рідні». І в «Рідній домівці» Льва Куліджанова. І навіть у «Добровольцях» (видатний мікрообраз метробудівки з пляшкою кефіру).

І, звісно, у «Простій історії» (1960) режисера Єгорова за сценарієм Будимира Метальникова. Там вона начебто і не «приватний елемент», а «суспільний» — головувальниця знатна. А все одно метка на язик, із бешкетливим поглядом — із душею нарозхрист. Вривається в обкомівський (чи райкомівський — один чорт) кабінет і починає чесати їм усім правду-матку. І те не так, і це не сяк! А сама скоса сильній статі підморгує: «Гарний ти чолов’яга, але не орел!»

Саме в тій картині вона вже так хотіла виконати за кадром відому пісню Марка Фрадкіна «На той большак, на перекресток уже не надо больше мне спешить…». Та Єгоров із якихось причин доручив цю справу оперній діві. І голос лунав суперпрофесійний. І тільки все одно мордюковські лементи перекривали оперний тембр: «Жить без любви быть может просто, но как на свете?..»

І знову це тужливе молодецтво. І знову цей придушений лемент. Ніби-то якийсь камінь назавжди ліг їй на серце — й ніяка людська сила не може його зрушити вбік.

І завжди в її долях (і в одній її долі) начебто присутнє лиховісне «недо» — «недо»кохала, «недо»пестила, «недо»співала.

В «Голові» у режисера Олексія Салтикова — пропагандистському, але чесному фільмі — те саме «недо», й... іскра шолоховської Аксенії. Відповідно до сюжету, її героїня — відрізана скибка. Чергова сільська неприкаяна, закохана в голову — героя Ульянова. А сама ж одружена з його братом... Загалом, чужа дружина — сатана. І от темними завулками, й ночами безпросвітними, ніби до шолоховського Грицька чубатого... та тільки не до нього, а до каліки-голови (героя Михайла Олександровича) — до того, хто дорожчий від усього життя — вона нишком пробирається, щоб випити краплю жіночого щастя... Кіношну зиму на «Мосфільмі» знімали, природно, влітку. І Мордюкова—Ульянов грали, як то кажуть, «на розрив». Режисер був щасливий. Казав, що сцена їхнього побачення — найкращий епізод. Але от — монтаж... І Салтиков бачить, як у Мордюкової, яка танула від почуттів, рікою тече віями туш. Жах! Це у колгоспниці? «Нонно, ти божевільна! Через тебе треба перезнімати цілу сцену!»

А вона ж не могла інакше. Мало того, що спека на зйомках — то сама білугою ревіла.

Навіщо їй потрібна система Станіславського, якщо вона сама ціла «сонячна система»? Ніколи не було у неї особливої дистанції між якимось образом і своєю особистою долею.

При цьому й образи — різні, а доля — її доля — завжди одна-однісінька...

Потім, звісно, епізод у «Голові» перезняли. Вийшло не так добре. Мордюкова до останніх днів сердилася на режисера. Тільки всім би її «невдачі». А він, обдарований режисер-алкоголік, здавалося, любив цю артистку більше від життя. І ладен був прощати їй будь-які витівки — щоб знімати в якій завгодно ролі. Хоч неба, хоч землі. І, думаю, те й інше вона зіграла б відмінно — оскільки сама була і тим, й іншим. І третім.

У напівзабутій нині стрічці того ж Салтикова «Вороття немає» (1973-й) Мордюкова мала «втілити» образ чергового передовика сільського господарства й по ходу сюжету покинутої жінки. Тієї, яка колись врятувала від загибелі хорошу людину, одружилася з ним, а він, падлюка така, око поклав на її невістку-молодицю.

Досить схематичне кіно — про те, як компартія наставляє на шлях істинний усіх чоловіків, які відбилися від рук. Але «оп’ять» — дубль п’ять! Іронія тебе супроводжує рівно доти, доки до покинутої ударниці-виноградниці не приходить із допитом парторг (у цій ролі Олексій Баталов).

І — далі «ох»... Ох, як вона йому розповість про всі свої смутки під темною водою... Про жіночу долю. Про гірку долю. Про вічну журбу.

Чарку молдавського вина наллє — і обхопить руками буйну голову в хустинці. І все тим же садоїстально-піднесеним воланням раптом несподівано почне голосити: «Червону руту не шукай вечорами, ой, ой… Ой, ти ж у мене єдиний, тільки ти, повір…»

Рот, одного разу розкрившись, — уже не закривається до титрів «Кінець фільму». А сльози тиснуть очі. «Звідки? Як так узагалі можливо зіграти?» Трагедію, хвацькість, біль, презирство, непереможність, недокоханість — і все в одній чарці вина.

Ця невеличка сцена, якщо вже цілком серйозно, мала б увійти в аннали світового кіно. Такі епізоди варті не «двадцяти доларів», вони гідні деяких бюджетів у Голлівуді. Тому що називаються просто і без віньєток — «геній». Фрагмент тієї знаменитої Івасюкової пісні я вже більше й чути не міг в жодному іншому виконанні: Софіє Михайлівно, вибачте, але іноді краще про «хуторок».

***

У пору студентства вона безоглядно грала Катюшу Маслову, загорнувшись у потерту скатертину з чорнильними плямами.

Цієї ж пори ця козачка перед однокурсниками «зображала» Федру — і студенти ціпеніли від її густого баску.

Після «Молодої гвардії» її, звісно, впізнавали. Але ролей не давали. І коли в Києві вирішили екранізувати спектакль франківців «Калиновий гай» за п’єсою Корнійчука (з Ужвій і Шумським), то режисер Тимофій Левчук на роль дочки «виписав» із Москви саме Мордюкову: «Краще за неї український колорит навряд чи хто зіграє! Вона ж із Донеччини! Вона ж українською не розмовляє, а співає!» І в своїй гарній вишиванці Мордюкова просто прикрасила той фільм-спектакль — тепер, здається, знищений «через непотрібність».

Довженко сказав про неї крилатість — про «профіль на скіфських вазах».

Великий Пудовкін запросив її в період «малокартиння» на епізодик у фільмі «Повернення Василя Бортникова» — і очей відірвати не міг.

До неї тягнуло магнітом. Не було ролі — вигадували спеціально, «На Мордюкову».

У «Голові» в неї, по суті, епізод. В «Діамантовій» — мікровкраплення. У «Ширлі-мирлі» — лише так, натяк на образ. У рязановському «Вокзалі» — ескіз на тему ринкових відносин.

Та що ж таке відбувалося, якщо навіть на малих площах вона відвойовувала собі весь простір із пристрастю войовниці: «Я тебе відвоюю у всіх земель, у всіх небес...» І на цьому ж полі битви не просто виходила сухою з води — святкувала тріумфи.

Вона могла грати жінок із найрізноманітніших світів і сфер. Але її скороминуще вторгнення в канву вже саме по собі означало виклик.

Вона плутала чужі плани та чужі карти. Руйнувала своїм вторгненням те, що, здавалося, так чітко вибудовано і режисером, і партнерами. Не могла інакше.

Скрізь бентежила спокій болота, у якому борсався обиватель, перетворюючи його на подобу неспокійного моря. Навіть жек у «Діамантовій...» перепрофілювала в Куликове поле. Що й казати, якщо роль іноді випадала центральна.

***

І в «другій серії» її важкої долі (після пронизливого жіночого неореалізму 60-х) таких ролей виявилося лише дві. У Чухрая — в «Трясовині». І у Михалкова — в «Рідні». Перша — 1977-й. Друга — 1981-й. І обидві про схоже — про «батьків» і «батьківщину» (з маленької літери). Про інстинкт материнства, який у ній завжди був сильнішим, аніж решта інстинктів.

Пам’ятаю «Трясовину» у закутковому клубі — на незрозумілому перегляді. У фільму була найважча доля. Колись він називався «Нетипова історія». Але Чухрай змінив назву — тільки це не допомогло. Привид «полиці» все ж маячив перед стрічкою, бо занадто вже незручна тематика. Казали: хіба можуть радянські солдати ховатися на горищах; і хіба можуть радянські матері покривати синів-дезертирів?

Мордюкова й зіграла матір дезертира. Зіграла відчайдушно, безумно. Після такої «гри», здається, можна відразу в божевільню. У цій роботі було видно її нелюдські зусилля. Чухрай і Мордюкова занадто небезпечно тоді римували два поняття, два образи, два антоніми (а то й синоніми): «трясовина» — «батьківщина». Й ідеологічні цербери, звісно, це усвідомлювали. І велику роль великої акторки сховали подалі — геть від очей!

А «Рідня» Михалкова мала колосальний успіх. На зйомках акторка та режисер то обожнювали одне одного, то билися. Вона навіть якось вирвала гудзика на імпортній сорочці сина автора радянського гімну. І хуліганська енергія в картині немов просвічує. У результаті «Рідня» і підвела для Мордюкової останню межу під колишніми її стражданнями та переживаннями. У тому фільмі з її участю був чіткий натяк: рідня, батьки — це та ж батьківщина, тільки з маленької літери. Отже, без пафосу, без виробничих показників... А в скандалах із близькими й у застіллях із чужими. На залізничній колії з кошиком або в малогабаритній квартирці в махровому халаті. У пошуках «колишнього» чи «незустрічі» з теперішнім...

Тепер уже немає цієї родички з нашої «рідні». Відстраждала своє — відволала, відплакала. І полетіла в «інші країни» журавликом, сизою горлицею. І мати-земля, виснажена, вже більш не народжує таких... «Вороття нема».