Пісня про віщого Олега

Відомого українського кінорежисера Олега Фіалко свого часу прославили фільми «Єралашний рейс» (з Іриною Шевчук), «Повернення Батерфляй» (з Оленою Сафоновою), «Імітатор» (з Ігорем Скляром). Проте в останнє десятиліття він, на жаль, не на піку кінодіяльності. Хоча час від часу і з’являються деякі його загадкові картини, які невідомо де можна побачити. Одна з останніх — «Казанова мимоволі» (з Володимиром Горянським і донькою режисера в головних ролях). Улітку Олег Фіалко разом із Василем Лановим займається організацією фестивалю дитячого кіно в «Артеці». А днями режисер відзначає своє 60-річчя.

— Олегу Борисовичу, чим займаєтеся, коли кіно не знімаєте? Може, мемуари пишете?

— Та ні... Займаюся переважно переговорами з потенційними інвесторами, продюсерами. Зняв кілька документальних фільмів, серіалів. Останній торік, двосерійний фільм за назвою «Пан». Запросив туди хороших акторів Івана Бортника і Павла Майкова.

— А як справи на «кримському фронті» — маю на увазі фестиваль в «Артеці», де ви один із начальників?

— Це унікальний фестиваль, але там багато лих. Понад чотири тисячі дітей дивляться фільми. Вони їх і оцінюють. Були випадки, коли діти самі знімали фільми з перегляду. Цікава історія сталася з московським режисером. Першу його стрічку назвали жорстоким фільмом і зняли з перегляду, а наступного року він привіз «Зірку» й одержав Гран-прі.

— А хіба є у нас сьогодні дитяче кіно? Хто його взагалі знімає? І що ви там, у «Артеці», все підряд дітям показуєте?

— Фестиваль цей міжнародний. Інші країни дитяче привозять, а за Україну соромно. Держава в плани не ставить виробництво дитячих фільмів. Щоразу «голісінькими» приїжджаємо. У фестивалю два засновники — Україна і Росія. Я з української сторони президент, із російської — Василь Лановий. З Росії привозять гроші. Розумію, для них це ще й політична акція. Їм цікаво нагадувати про себе в Криму. Лужков дає, Мінкульт підкидає. А ми перебуваємо на своїй землі як бідні родичі. Наша делегація приїжджає за їхній рахунок. Коли я кажу про це у нас, чую: «Ну і хай собі москалі платять!» Як так можна? Ми ж на своїй землі в чужаків у гостях! Тож фестиваль давно вже не наша гордість, і не можна назвати його шикарним. Традиції зберегли. При цьому обладнання застаріло. Погані переглядові можливості. Був випадок, коли Олександр Абдулов зняв свою картину з перегляду тільки через те, що тричі заряджали кінопроектор і тричі рвалася плівка. Міжнародний фестиваль, а рівня немає. Залишилася тільки атмосфера. Все одно я вірю... Не ми, то ті, хто після нас прийде.

— Чи можна назвати ваше покоління режисерів (умовно кажучи «шістдесятників») «втраченим поколінням», оскільки в найактивніший період із 1985 по 1995 роки вони і ви начебто загубилися, ніяк себе не виявляли.

— У ті, справжні, «шістдесятники» я, звісно, не потрапив. То був надзвичайний час. Перша відлига. У шістдесятих починав знімати Биков. Параджанов створив свої фільми. Балаян зміг виявити індивідуальність. Гресь показав перші цікаві роботи. Засяяла зірка актора Миколайчука. Зрозуміло, що у кожного часу мають бути свої герої. Однак звичайно сам час ставиться до них нещадно. Безсумнівно, хтось, бажаючи вижити, став штампувати на потребу, а хтось так не зміг. Над усіма тяжіла одна шапка ідеології. Але й у цій бюрократичній надбудові можна було знайти свої плюси. Вона діяла неоднозначно — сприяла пошуку алюзій. Стимулювала до алегоричної мови, натяків у картинах, книжках.

— Ви двадцять п’ять років мовчали про один свій фільм, який, здається, так ніхто і не побачив. Як ви зважилися показати «Пробивну людину» майже одночасно з фільмом «Повернення Батерфляй», який набув розголосу, та ще й у переддень ювілею?

— Я і сам його вдруге дивився. Тобто не свій фільм, а те, що з нього зробили. Тоді було боляче, та й тепер не легше. Це, хоч як дивно, мій найулюбленіший фільм. Це як хвора дитина. У сім’ї, коли навіть багато дітей, хворого помічають найбільше. Коли я тільки-но його зняв, наше Держкіно раділо: «У нас такого ще не було!». Хвалили, поки Політбюро все не «розвінчало». І тоді вже тільки ледачий не критикував. З трибуни партзборів назвали фільм антирадянським. Мені слова не дали. Показували на годинник, мовляв, не вписуємося у регламент. Виникло бридке почуття. Честолюбство, може, заїло. Переживав, вважаючи: ті, хто не бачив мого фільму, подумають, буцімто я зняв щось ганебне. Тоді як йшлося про політичні недогляди.

— На що, власне, ви в тому фільмі «зазіхнули»?

— Ми потрапили між молотом і ковадлом. У розпал розпочатої і не завершеної політики Косигіна, яка нібито заохочувала підприємливість. Здалося, що можна інакше думати заради країни. Але були тільки нові гасла на папері, а суть залишалася старою. Один із високопосадовців Держкіно дослівно мені передав промову секретаря з ідеології Капто: «Знято антирадянський фільм. Будуть покарані всі — від міністра до заступника головного редактора. Єдиний, кого ми не дамо образити, — це Олег Фіалко, молодий талановитий режисер. Наша надія». Отоді я відверто розреготався. Я ж головний винуватець! Однак, очевидно, він хотів мене врятувати...

Згодом у Москві мене позбавили ілюзій: «Якби цей фільм ви зняли на «Мосфільмі», свердлили б дірочки для орденів». Роз’яснили: те, що дозволено «Мосфільму», не дозволено студії Довженка. Про партизанів знімати можна, а та сама класика, хоча вона була і загальносоюзною, залишалася прерогативою Росії. Щось соціально гостре — тим більше не для України. На свою браваду: «Поїду до Узбекистану», почув: «Від Політбюро нікуди не сховаєшся!»

— Уявляю, як ви зраділи, коли вам запропонували знімати про Соломію Крушельницьку. Хоча прізвище сценариста — Врублевська — мало б і насторожити.

— Навіть коли ми вже зустрілися, я не асоціював її з її «цеківським» чоловіком. Вона почала розповідати... Мені було страшенно нецікаво. Раптом каже: «У неї була сестра, за потенційними здібностями могла перевершити Соломію. Однак сама Соломія «випадково» зробила її божевільною. Свій гріх велика співачка несла як хрест. Не віддала сестру до богадільні. Страждаючи від раку горла, перемагала біль, не кричала, щоб не спровокувати нападів у сестри. Так і померла з кулаком у роті, щоб не налякати сестру». Ці подробиці подіяли, як осяяння. Відразу виникла концепція.

— Перед вами два відомих і більш благополучних режисери — Григорій Кохан і Микола Мащенко — відмовилися знімати «жіночий біографічний фільм». І Врублевська, здається, ремствувала, що і ви в деяких моментах не уловлювали суті історії...

— Врублевська — неоднозначна особистість. З одного боку, вона щиро вірила в цю систему і користувалася її плодами. З другого боку — вона людина, чутлива, котра соромиться своїх почуттів. У неї була серйозна мімікрія. Часом почуття в ній проривалося, але вона його в собі гасила. Її інтерес до великих жінок виник неспроста. При цьому вона не хотіла визнавати, що велика, наділена такими самими слабкостями, що й звичайна. З тією лише різницею, що вона їх у собі придушує. Та сама Соломія, намагаючись відгородити сестру від бур, посвятити її, як і себе, у жриці мистецтва, боролася з жіночою природою. Поламавши в сестрі мрію про кохання, бажання мати дітей, вона зламала їй життя.

— Чим керувалися, коли запрошували Олену Сафронову на головну роль?

— Я знайшов її фотографію в картотеці. Напевно, уловив щось усередині... Але коли вона приїхала, й я побачив Олену в житті... Можливо, ще її одяг додав розчарування. На ній був кожух, як у візника, осучаснений якимось моторошним синім кольором. Личко бліде — без гриму. Нічого спільного з фото під час зустрічі не знайшов. Щоб її не образити, почав відмовляти. Мовляв, це складний образ, Соломія — це чоловік у спідниці. Її реакція мене вразила: «Ви намагаєтеся знайти в мені жінку? З моїм характером ви ще зіштовхнетеся!» Річ була не в словах, а в тому, як вона їх вимовила. У неї розкосі очі. У них внутрішня сила промайнула. Я зрозумів — це Соломія. Один необережний крок, і я її втрачу. Олена згодом виявилася дисциплінованою, толерантною людиною. У хорошому сенсі не від світу цього. У жодні чвари не влазила. Їй було дуже важко зніматися. Щойно її побачили дві наші чудові гримерки, почали вмовляти мене в жодному разі не брати цю актрису на головну роль, пояснюючи, що в неї обличчя не скульптурне. Воно, мовляв, не піддається гриму. Їм справді довелося по кілька годин її гримувати.

— Якою у ті часи була реакція на фільм?

— У Держкіно подивилися і лише через три дні призначили обговорення. Я запитував: «Вам що, потрібно розкидати редактуру: кому, які слова казати?» Мене заспокоювали, посилали відпочити на дачу. Звісно, я нікуди не поїхав. Найбільше напружувало вочевидь негативне ставлення першого заступника голови Держкіно. Він дочекався, поки всі виступлять, і якимись настановними фразами почав руйнувати фільм по пунктах. Докоряв, що я позбувся ідеологічного забарвлення. Після його промови виникло відчуття, що треба ледь не все перезнімати. І тут узяла слово Врублевська. Знімаю капелюха, вона не піддалася на провокацію, а мужньо і гнучко відстояла фільм: «Я вам вдячна, що ви уважно поставилися до мого сценарію. Проте того, чого немає у фільмі, і бути не повинно. Від нашої спільної роботи фільм не втратив, а придбав».

— Ви не цікавилися, чому усунувся від теми Крушельницької ваш учитель Мащенко? Як ви тепер ставитеся до тематики його фільмів? У фільмі «Як гартувалася сталь» ви, здається, були помічником режисера.

— Микола Павлович — унікальний соціальний і художній тип. Я не знаю другої такої людини, котра могла б так геніально розповідати. Причому він кінематографічні історії розповідає з дрібними деталями, а коли починає знімати, усе перекладає в слово і деталі зникають. Вважаю, це головна причина, з якої він на всі сто не реалізувався в кінематографі. Знаю, що на роль Соломії він вимагав фактурну примадонну, італійську актрису. І відповідно бюджет в один мільйон доларів. Йому, напевно, цього не дали. У картині «Як гартувалася сталь» йому, напевно, важливішою була ідея. Він завжди у своїй творчості залишався щирим. Вірив у те, що робив. Хоча часом дозволяв собі заради художнього контрасту дотепи, які не дозволялися іншим. У фільмі зберігся епізод, коли червоноармійці у церкві хочуть когось розстріляти. Вибігає священик: «Не стріляйте!» Начебто б позитивний персонаж, але він відразу додає: «Тут святе місце». Виходить стріляти можна, проблема в тому, що місце вибрано невдало. Мащенко своєю енергетикою з акторів витягував такі речі, про які сам актор не підозрював. У нього потужний заряд. Він ним придушує. Вважаю, що він із тих, кого можна або захоплено сприймати, або не сприймати абсолютно. Така манера його письма. Після зйомок «Овода» він мені сказав: «Це мій перший фільм про Ісуса Христа». Я розсміявся: «Миколо, по-моєму, про Христа ти вже знімав». Про Корчагіна він мені говорив так само, «по секрету», коли видавав концепцію, через які випробування має пройти герой. На всі його фільми реагую з розумінням тогочасної ситуації.

— Чому ви, режисер, котрий володіє лірико-драматичним фарбами, стоїте осторонь від сучасного кінопроцесу?

— Я ж не можу дозволити собі братися за те, що до мене не озивається, не бентежить думку, заради чого я це робитиму. Сьогодні інші установки. Мені щоразу кажуть: «Це тобі не «Батерфляй» знімати!» А працювати на хіп-хап, на мій людський погляд, ненормально, нехудожньо. Те, чим сьогодні напхане наше псевдомистецтво, лякає. Відбулося остаточне розбещення глядача.

Якось я під час круглого столу запитав Роднянського: «Коли в нас відбуваються вибори, існує відсоток тих, які не визначилися. На ТБ визначають рейтинги. Відомо, що 35% не дивляться. Для них щось збираєтеся робити?» Він відповів, що нема рації цим займатися. Економічно невигідно. Вважаю, що на це обдурювання йдуть свідомо. Опускають планку дедалі нижче. Правда, недавно випадково увімкнув телевізор. З середини зацікавився фільмом. Відчуваю —справжній фільм. Виявилося, що це «У колі першому» за Солженіциним. У титрах — Гліб Панфілов. Усе ясно! Якщо завтра з’явиться і новий Тарковський, може, й дивитися вже буде нікому. Залишилося середнє покоління, яке ще дивиться і розмірковує. Молодь пошили в дурні. А старих заспокоїли.