ПІСЛЯМОВА

… Ми продали тіні

своїх сердець.

Тіні із павутиння

Сухих слівець...

Нинішнього року письменнику Дмитру Куровському виповнилося б 80. Помер він у розпал перебудови. Саме тоді, коли з’явилася реальна можливість опублікувати його повість про голод 33-го та деякі інші речі — досі принципово «непробивні». Визнаний дитячий поет (листи «поету Куровському» із далекого зарубіжжя продовжували надходити й після смерті), він не належав тодішньому підцензурному світу. Не просто випадав — виламувався з нього. Фронтовик (служив в авіації), тонкий знавець української філології (викладав у педагогічному інституті) водив компанії з гультяями і самим способом життя дуже мало відповідав високому образу партійного літератора.

Може, зовнішня (у чомусь нарочита) маргінальність його й врятувала. Іншого давно посадили б за націоналізм. А з Куровського — що візьмеш?

Він сторінками цитував напам’ять Гейне, писав дитячі вірші без чернеток. Вірші охоче друкували, вони запам’ятовувалися відразу, як лічилки... Звідти, із дитинства, крутиться в голові:

…Мати хліба напекла,

Скибку Грицеві дала,

Хліб, хліб...

Та наскільки легко далося йому те, інше, що влягалося небезпечним, як на ті часи, вантажем на дно письмового столу, — ніхто ніколи не довідається. Не здогадалися запитати вчасно.

…Ще він не любив журналістів

«Брехати тебе там навчать, іди на філологічний, поки не пізно», — сумно прокоментував вступ одного з авторів цих рядків на журфак.

І був надто терпимий до побратимів по поетичному цеху, щиро вважаючи, що якщо людина написала бодай один гарний рядок — то й інший гарний написати може. А коли так — отже, поет. Споріднена натура.

І байдуже втрачав можливості, через які інші тоді билися і доносили один на одного.

«Тобі ж до ювілею книжку мають видати в «Радянському письменнику», що ж ти гав ловиш, де рукопис?» — щиро дивувався заповзятливіший колега. Книжка і гонорар, на який рік можна було прожити, розчинялися в небутті, тому що справжній поет говорить лише тоді, коли йому є що сказати... Навіть вважаючи, що головне — на дні шухляди письмового столу, а друкарням дістаються лише тіні потаємного, самі лише тіні...

…Ми ж продавали тіні,

Щоб обдурить

Тих, що серця хотіли

У нас купить.

Цей вірш ліг на папір 1956 року.

Вірш про колишнього друга, який доніс на нього в МДБ, — написався лише 68-го.

…Зустріну — витрушу душицю вовчу!

І стрів, як бачиш.

І про все те змовчав.

Над нами верби й небо — як завжди.

До ювілею Дмитра Куровського є ще час. Звичайно, про нього згадають і його пом’януть. Та йому не судилося стати класиком. Адже класичними, за Шкловським, визнають лише ті твори й тих авторів, які остаточно втратили актуальність, стали безпечними для влади й придатними до підретушованих зображень на шкільних портретах. Чи застарів Куровський — зі своєю ненавистю до Іудиного гріха і готовністю вибачити, мовчки постояти зі зрадником під одним небом, із життєвим нонконформізмом, який переходить інколи в епатаж, і абсолютною непродажністю, рідкісною навіть для «неринкових» відносин і часів? Ні, звісно.