Піщані вежі мистецтва

Пригадую, як один із солдатів моєї мотострілецької роти за кілька місяців до демобілізації, втративши будь-який інтерес до служби, почав безцільно тинятись по казармі з безтямним блукаючим поглядом. Іноді він зупинявся, хапав за руку якогось бійця і питав його: «Чому?». Потім, не чекаючи відповіді, повертався і продовжував блукання. Це риторичне «чому?» нещасний повторював за день десятки разів. Але я змушений зізнатися читачу: влітку 2004 року це кляте «чому?» причепилося до мого язика. Так сталося, що моя перша подорож до так званої Західної Європи виявилась максимально насиченою враженнями. 4000 кілометрів дороги були суцільними гірляндами із знаків запитання. Чому в Угорщині навіть коні ходять з гордо піднятою головою? Чому в Віденських фонтанах не плавають недопалки? Чому у всьому Парижі менше броньованих джипів, ніж у нас на вулиці Грушевського? Чому в Брюгге живуть лебеді і ніхто не додумався перетворити їх на печеню? Чому в Амстердамі статурна молодиця не торгує соняшниковим насінням, а гордо крутить капітанський штурвал туристичного судна?

Я знаю, у наших професійних плакальниць-філософів є чудові пояснення всіх наших бід. Але варто хоча б по діагоналі прочитати історію Європи, щоб впевнитись — і там не знайти жодного клаптика землі, не зачепленого руйнацією, не залитого людською кров’ю. Але чомусь знову і знову аборигени Старого Світу перетворюють свою територію на предмет чорної чи білої заздрості далеких і близьких сірих зон. Якийсь полум’яний патріот скаже: «Ти Вітчизну не любиш!» і свідомим перстом ткне в груди. — «Що ти зробив для її процвітання?» Ну може, й небагато, але скажу чесно, і коли з сім’єю на природу вибираємось, то все сміття потім з собою в вузлику назад до Києва тягнемо, щоб в контейнер викинути. Тут алібі. Ось минулих вихідних захотілося подивитися на успіхи наших творчих генералів піщаних кар’єрів на Оболоні. Результати фестивалю піщаної скульптури не надто масштабні не в творчому сенсі — тут все не так погано — є навіть досить професійні й іронічно-філософські роботи. Наприклад, компанія милих пінгвінів, що кудись іде на ескалаторі (теж піщаному, звісно). Але, видається, найбільшою проблемою фестивалю виявилась нестача піску! Той, що лежить на дніпрових берегах, вже не придатний для безпечної праці скульптора, бо його основу складають не піщинки, а конгломерати із пивних кришечок, осколків скла та сигаретних недопалків. Тому митці використовували завезений вантажівками кар’єрний пісок. Пам’ятаєте старий радянський анекдот-загадку: «Що буде після того, як в Сахарі буде встановлено Радянську владу? — Пісок почнуть видавати по талонах!».

Колись телебачення видавало дитячі шоу на тему «Що б я зробив, якби був директором школи (заводу), міністром, президентом і т.п.». Якби вік мені дозволив бавитись в цю гру, я, мабуть, граючись в президента, з’являвся б на телеекрані, заповзаючи на колінах, і склавши молитовно руки, благав би: «Люди добрі! Брати й сестри! Благаю вас всіма святими, не паскудьте свою землю, кидайте пластикову тару в контейнери, а жуйку в урни, не викошуйте щовесни проліски та конвалії, не прочісуйте плавні сітями та динамітом, візьміть мого «мерседеса», продайте, купіть в Амстердамі на базарі розсаду тюльпанів, а на здачу придбайте квиточки до Лувру. Не пожалкуєте!». Після кожної фрази треба битись головою об землю, плакати та погрожувати накласти на себе руки, якщо народ не дослухається. Як ви гадаєте, спрацювало б?

Але це все фантазії. Захотілось нам після подорожі до оболонських «барханів» долучитись до більш рафінованого мистецтва графіки. Але тлінний вплив Заходу і тут змусив наступити на граблі — щире бажання в День конституції познайомитись з роботами учасників 2-го конкурсу ім. Г.Якутовича, що експонуються у Великому залі Спілки художників України, наштовхнулись на табличку: «Експозиції зачинено». Що ж — це вам не Париж із Днем Бастилії — з настіж відчиненими музеями. Вихідний — це пиво та чіпси, а не музейна тиша. Все ж і в державне свято можна було втішитись спілкуванням з якісним мистецтвом школи Г.Якутовича. В галереї «Триптих» демонструвала свої офорти Оксана Стратійчук. В основі виставки натюрморти з фруктами, птахами, рибами, інколи і з людськими фігурами.

Галерея «Карась» традиційно насичена максимумом філософії і мінімумом візуальних засобів, якими митці намагаються свої мудрі ідеї донести. Що ж, якщо виходити із постулату, що істина завжди проста, то Матвій Ваксберг в своїй живописній серії «Слабкий антропний принцип» наближається до абсолюту. Великі графічні аркуші Володимира Буднікова в мене особливої насолоди не викликали. Втім, судячи з назви «Насолода художника або римські канікули», ці твори й не розраховані на те, щоб викликати приязнь глядача. Та й Рим якийсь на них нервовий та розхристаний. Якщо він дійсно такий, то при виборі канікулярного маршруту я його омину.

З осторогою починаю заходити до галерей, які активно пропагують твори старих майстрів, імена котрих вже самі по собі є гарантією якості. Гордість нашого мистецтва Тетяна Яблонська змушена звертатись з відкритим листом до шанувальників мистецтва з пересторогою, що всі чотири роботи, виставлені під її іменем на виставці «Український живопис 1945—1989 років з приватних колекцій», що відкрилась у Київському музеї російського мистецтва, є підробками.

Історія мистецтва надзвичайно насичена авантюрами з підробками. Навіть анекдотичними. Наприклад, один хитрун купив у молодого Мікеланджело скульптуру Купідона за 30 дукатів і перепродав за 300 як античний оригінал. В 1505 році вже знаменитий Альбрехт Дюрер поїхав у Венецію, намагаючись добитись у місцевого сенату заборони на підробку італійськими художниками його робіт. Рішення сенат прийняв воістину соломонове — копіювання не заборонялось, заборонялось лише ставити на роботах знамениту дюрерівську монограму «AD». Звичайно, ніякі листи не примусять злодіїв забути своє ремесло, але, можливо, колекціонери частіше почнуть звертатися безпосередньо до художників, а не до шахраїв у підворіттях.

Із карусельно швидкої подорожі по тій Європі в мене склалось, можливо, дещо парадоксальне враження — територія умовно окреслена зірочками Євросоюзу може собі дозволити появу втраченого покоління, тому що існує гігантська гранітна платформа культури, яка не дозволить зникнути цій цивілізації. А масова культура — це просто мильні бульбашки...

В нас ситуація набагато гірша. Візьміть будь-який довідник «Міста і містечка України». Абсолютна більшість в графі «перша згадка» мають дати сивої давнини. А напроти пункту «пам’ятки культури та архітектури» часто прочерк. Не підраховував, але сумне відчуття того, що лише Париж концентрує в собі більше збереженої культури, ніж вся наша ненька разом узята...

Можливо, занадто часто ми в своїй історії діяли за принципом, який після взяття Москви означив Наполеон: «Вони самі хотіли віддати вогню свою столицю і, щоб завдати мені тимчасового зла, зруйнували творіння багатьох віків».

Після охайних, насичених європейських музеїв я, мов в кисневу подушку, пхаю очі і мозок в крихітні київські галерейки. І дихати стає легше. На виставку Людмили Бруєвич, що експонується в галереї «Трифон», можна приходити десятки разів, і все одно її роботи вражатимуть знову і знову. Здається, що автор самотужки хоче своєю понадфілігранною графікою створити пласт культури, яку втратили чи не змогли створити попередні покоління.

Спокійну впевненість майстрів демонструють в галереї «Мистець» Наталія Фандікова та Олександр Калмиков. Якби в епоху Відродження була фотографія, можливо, саме такі образи донесли б до нас пожовклі знімки. Професіоналізм цих авторів настільки витончений, що майже відсутня грань між їх роботами, виконаними з використанням класичної олійної техніки на полотні та композиціями, що створені за допомогою новітніх комп’ютерних та принтерних технологій. Приємно, що на творчість батьків як на взірець орієнтується і Анастасія Калмикова, полотна якої органічно доповнюють експозицію.

Мої песимістичні настрої значно посвітлішали після відвідання виставки Леоніда Левіта «Фотопортрети», що проходила в галереї «Майстерня». Адже там прямо у вічі можна було поглянути людям, що були і є нашою надією на істинне відродження: Михайло Дерегус, Микола Яковченко, Раїса Недашківська, Іван Кавалерідзе, Андрій Німенко, Григорій Верьовка, Борис Гмиря, Назарій Яремчук, Левко Ревуцький. Ось кому треба пам’ятники на майдані ставити, а не бутафорським князям.

Може, й в нас на вулиці буде колись свято високої культури. Тільки не треба бляшанки з-під пива в Дніпро кидати...