Під дахом Дому — Українського. З колишнього ленінського музею планували зробити… велику писанку

Цього тижня в Українському домі відбувся великий прийом із нагоди 15-річчя цього осередку, що став за останні роки великим культурним центром. Одна за одною тут відбуваються культурологічні акції: виставки, вернісажі, арт-паради, книжкові ярмарки. От і нині виставка Марії Приймаченко: представлено близько двохсот робіт знаменитої художниці. Мабуть, новому поколінню навіть на думку не спадає, що колись у цьому ж будинку під пильним поглядом Ілліча урочисто приймали в піонери. Бо спершу споруду планували й облаштовували як черговий радянський музей вождя світового пролетаріату. Однак директор Українського дому Наталя ЗАБОЛОТНА вважає, що сьогодні зовсім не обов’язково уточнювати адресу, мовляв, це «колишній ленінський музей», адже Дім міцно асоціюється з визначенням — Український.

— Наталю Пилипівно, а от що стосується дислокації настільки масштабних акцій, як «Арт-Київ» і Великий скульптурний салон, — це стане привілеєм саме вашого Дому чи все ж такі вагомі заходи проводитимуть у різних місцях?

— Український дім заснував ці акції. Я сама опікуюся цими проектами. Проводимо конкурсні відбори. І найприємніше: не встиг закінчитися Великий скульптурний салон-2008, як уже «бронюють» місця на наступний рік. Бо дуже непросто розмовляти з художниками й особливо зі скульпторами і переконувати їх, що у нас проводиться настільки значний захід. Будь ласка, ми вас запрошуємо! Адже скульптура — це особливий вид мистецтва. І журналісти точно охарактеризували його — «важка АРТилерія» у прямому й переносному значенні. Якщо живописці досить активно виставляються — вони затребувані. Та й купують картини набагато частіше, аніж скульптуру. До скульпторів у нас завжди було ставлення «за залишковим принципом». Адже ці твори досить важко експонувати. Вони потребують особливого простору й освітлення. Я вже не кажу про транспортування. Скульптори-майстри спочатку казали: «Ну яка нам від цього користь?» Але ми ведемо анонімне опитування галеристів і скульпторів в останні дні виставки. Так от, продажі скульптур під час нашого Великого скульптурного салону становили солідні цифри — від 4 до 4,5 млн. дол.

Ми свідомі того, що перебуваємо в центрі формування вітчизняного арт-ринку. Адже в нашому просторі під час акцій збираються експерти, мистецтвознавці, галеристи, художники. Навіть іноді чую такі розмови: от, мовляв, ми не купуватимемо роботи деінде, а обов’язково дочекаємося «Арт-Києва», бо там буде щось цікаве. Але мистецтво — тільки один бік нашої діяльності. Адже Український дім цілком госпрозрахункове підприємство...

— Це наступне запитання: під чиїм крилом ви перебуваєте? Кому безпосередньо підпорядковуєтеся?

— Окрім отаких романтичних проектів, які гріють і радують душу, ми повинні думати ще й про хліб насущний. Адже ми не фінансуємося з бюджету — ні управлінням культури, ні Мінкультом. Тому повинні заробляти на життя самі. У штаті 150 осіб. Ті приміщення, де проходять публічні заходи, — лише видима частина айсберга. Але у нас ще є два підземні поверхи, машинне відділення, що дісталися нам у спадщину з часів Музею Леніна. І все треба підтримувати. А це вимагає грошей. І оскільки будинок далеко не новобуд, то потрібні певні кошти. І якщо ми не заробляємо на місяць від 100 тисяч гривень до мільйона, це погано. Сьогодні у нас виставка «Освіта та кар’єра». Наступного тижня — «Кінофорум», де плануємо провести телемости з Голлівудом, Нью-Йорком.

Той же Великий скульптурний салон відвідав президент України і був у захопленні. Казав: «Для мене відкриття, що в Україні є так багато талановитих скульпторів!» Візит глави держави відбувся останнього дня виставки, коли були присутні майже всі скульптори. Він попросив зібрати експромтом круглий стіл і запропонував низку тем. Наприклад, оживити козацьку столицю Батурин. І, уявіть, уже через тиждень для скульпторів був організований автобус, вони поїхали до Батурина. І я так розумію, що най­ближчим часом будуть держзамовлення. Президент тоді ж ще озвучив тему пам’ятників Голодомору, проекту пам’ятника Тарасу Шевченку на Чернечій горі. Ще Віктор Андрійович дав розпорядження закупити роботи сучасних скульпторів для «Арсеналу». Я думаю, це гарний і потрібний жест.

— Уже кілька років ви вимушено сусідите з Музеєм історії Києва, який тулиться в буквальному значенні слова «у ящиках». Зважаючи на все, найближ­чим часом цьому музею не нададуть приміщення... І як ви маєте намір далі співіснувати?

— Це болюча тема. Це триває вже чотири роки. Ми віддали під Музей Києва понад 5 тис. квадратних метрів. З огляду на нашу активну діяльність, є велика потреба у цих площах. Ну, звісно, це трагедія колективу, оскільки у музею забрали приміщення Кловського палацу. І, напевно, свого часу їм обіцяли Український дім. Але це неможливо, бо це — «жива» структура. І те, що Музей історії Києва годують лише обіцянками, і те, що столиця не має такого музею, просто непристойно! Крім того, експонати, запаковані в ящики, руйнуються протягом цих років. Звісно, працює система вентиляції. Але експонати спресовані, для них потрібен клімат-контроль, чого не може забезпечити Український дім. А змінювати систему вентиляції — це ж величезні гроші. Гадаю, в Києві достатньо майданчиків для того, щоб у киян був Музей історії Києва. Загалом відкрита роз’ятрена рана — і нам погано і їм погано. І Києву погано. Може, з уведенням в дію комплексу «Мистецький арсенал» знайдуться площі для цього музею.

— Багато хто каже, що центр виставкового життя може переміститися саме туди. Чи не втратить при цьому Український дім?

— Буду рада, якщо в Україні з’явиться такий аналог Лувру... Гадаю, це потрібно. А Український дім не є постійною експозицією. Ми й не претендуємо на це. У нас є змога проводити різні арт-акції. Адже «Арсенал» планується як комплекс, де будуть представлені різні культурні зрізи, починаючи від трипільської культури. Якщо Лувр неможливо пройти за шість годин навіть за прискореним графіком, то, гадаю, площа «Арсеналу» перевищуватиме Лувр. Загалом це потрібна справа.

— Ви не бачите в майбутньому Український дім саме як постійно діючу певну експозицію...

— Оскільки будується «Арсенал», а поруч розташований Національний художній музей, то, гадаю, такої потреби немає.

У Києві достатня кількість маловідвідуваних музеїв. Може, тому, що ніхто не займається промоушном. А може, це треба вирішувати на рівні держави і залучати молодих енергійних музейників. Щоб вони не мислили штампами радянських часів. Зрештою, пора б уже ухвалити закон про меценатство, аби активізувати рух. Адже чимало меценатів хочуть подарувати музею деякі витвори мистецтва, але принципово не хочуть платити цей божевільний податок у 20%. Один відомий меценат купує твори мистецтва на світових аукціонах і дарує їх музеям України. Тож його вражає, що, придбавши річ за свої гроші, він ще й повинен заплатити за перетинання кордону податок на додану вартість. Тому в Українському домі ми постійно проводимо круглі столи на тему «Формування цивілізованого арт-ринку». Сподіваюся, наша наступна велика акція — це організація Першого київського антикварного салону, що пройде в Українському домі з 4 по 14 вересня. Плануємо представити там не тільки добротні антикварні галереї України, а й православні ікони XVI—XVII століття.

Наприклад, на минулому Великому скульптурному салоні колекціонер Ігор Воронов представив зі своєї колекції скульптури Огюста Родена. Вперше в Україні була виставка цього великого скульптора. І в нашій книзі відгуків були приголомшливі записи. Люди похилого віку захоплювалися: «Ми ніколи не думали, що на восьмому десятку побачимо скульптури Родена!». Адже вони, на жаль, не можуть поїхати до Нью-Йорка чи побачити скульптури нашого земляка Архипенка. Я вважаю, що це великодушний жест із боку колекціонера. У нас, звісно, є люди, котрі купують щось для самопіару. Купив картину — і вже півкраїни про це знає. А Воронов — людина, яка не хоче робити на цьому промоушн. Гадаю, це гарний приклад для інших колекціонерів.

— А хто першим, ще 15 років тому, запропонував назвати колишній ленінський музей «Українським домом»?

— Акторка театру імені Івана Франка й екс-міністр культури України Лариса Хоролець каже, що саме вона придумала назву «Український дім» — за аналогією з діаспорою. І в принципі ми задоволені такою наз­вою. Принаймні тому, що під час помаранчевої революції пропонувалося перейменувати цей будинок у «Народний дім». Казали, от, мовляв, чому немає «німецького дому» чи «французького», а «український» має бути? Але, дякувати Богові, Український дім залишився.

— А де нині зберігаються всі екс­понати колишнього музею Леніна?

— У фондах Українського дому. У цілості й недоторканності. Вся колекція збережена. Хотілося б, до речі, зробити цікаву виставку. Адже в запасниках — понад 40 тисяч експонатів! Наприклад, костюм і блуза Ілліча, передані з Московського фонду ленінських речей. Крім того, у фондах близько двох тисяч картин, понад 700 експонатів вишивки, ручного ткацтва, декоративно-прикладного мистецтва, створених народними майстрами.

— Ви знайомі з подробицями будівництва цієї споруди?

— Була група архітекторів на чолі з Вадимом Івановичем Гопкалом. Новий будинок для музею Леніна почали споруджувати тридцять років тому — 1978-го. 1973-го директором Київської філії музею Леніна стала Світлана Кирилова. От вона й вийшла на Щербицького з пропозицією про нову споруду. Її побудували швидко — років за три, — і 21 квітня 1982-го відкрили для відвідувачів. Було пишне торжество. Запросили все політбюро на чолі зі Щербицьким. Тоді багато людей побивалися, що угробили паркову зону, адже на цьому місці було продовження Володимирської гірки — розкішний парк. Зникли любимі багатьма киянам кафе «Володимирська гірка», літній кінотеатр. І ми нині ніби відчуваємо цю карму, хочемо щось виправити, відроджуючи нашими заходами оці спогади.

Ну а рішення про такий глобальний проект погоджувалося на всесоюзному рівні, адже за радянських часів це був стратегічний об’єкт ідеологічної ваги.

— Чи потребує ця споруда реконструкції — для нових цілей і нових арт-технологій?

— Самому будинку вже 26 років. Природно, застарівають комунікації, система вентиляції, а це все величезні витрати. Площа ж Українського дому — понад 30 тис. кв. метрів. Це махина, яку треба утримувати.

У глобальній реконструкції немає необхідності. Але потрібні поступові перетворення. Наприклад, потребує ремонту та реконструкції концертний зал нашого будинку, обсипаються наші граніти. Ще геологія впливає, бо під спорудою протікає підземна річка, і тому створюється лише видимість монолітності й непорушності споруди...

У мене є одна ідея. Хочу, щоб її підтримали... Наступного року — 130 років Малевичу. Хочеться зробити парк-сквер і арт-кафе біля Українського дому. І збудувати невеличку скульптуру, що відображала б символ цього митця — «Квадрат» Малевича.