Піаніст Павло Гінтов: "У Нью-Йорку спільно з друзями проводимо акції на підтримку України"

На початку нинішнього року ім'я піаніста Павла Гінтова частіше стало з'являтися в українських ЗМІ та в соцмережах у зв'язку з його участю в протестних акціях проти агресивної політики РФ стосовно нашої країни. Павло живе у США, концертує по всьому світу, пишається українським корінням (народився в Києві, навчався у школі ім. М.Лисенка в І.Баринової). В інтерв'ю DT.UA талановитий піаніст розповів про реакцію оркестрантів Валерія Гергієва на "українське питання", а також поділився враженнями про особливості творчої роботи на Заході й у США, зокрема.

- Павле, як вийшло, що ви, підтримуючи Україну, досить активно проявили себе в суспільно-політичному житті американського музичного середовища?

- Ви, мабуть, маєте на увазі протести проти так званих "підписантів", у яких я беру участь?

Мене вразило, що відомі російські діячі культури підписали ганебного листа, схвалюючи в ньому окупацію Криму та путінську агресію проти України. Невдовзі після появи цього листа диригент Валерій Гергієв давав у Карнегі-Хол концерт із Мюнхенським оркестром. І я розповів про це моїм друзям, з якими ми проводили мітинги та інші різні акції на підтримку України в Нью-Йорку.

Для мене проблема "підписантів" принципова. Але, чесно кажучи, я був здивований тим, наскільки серйозно мої друзі-немузиканти поставилися до цього питання. У нас сформувалася ціла протестна група з постійними учасниками. Згодом до нас стали приєднуватися інші творчі люди - музиканти, художники, театральні артисти, які вважають неприйнятним використання людьми мистецтва своєї репутації для пропаганди насильства і війни.

- Знаю, що у зв'язку з цим у США бували інциденти, пов'язані з оркестром знаменитого Валерія Гергієва…

- Так, це було під час одного з наших протестів. Того дня Гергієв диригував оркестром Маріїнського театру в Карнегі-Хол. Після концерту оркестранти проходили повз нашу групу активістів й говорили деякі, м'яко кажучи, прикрі речі. Для них український прапор був приводом для насмішок та грубих зауважень. Деякі їхні висловлювання я описав на своїй сторінці Facebook… Це викликало великий резонанс, інформація потрапила на шпальти газет. Багато московських колег після цього ополчилися проти мене, звинуватили в брехні.

На жаль, я нічого не придумав. Просто описав випадок. Бо був шокований агресією музикантів… А інші учасники протесту в цьому не побачили нічого незвичайного. За рік вони майже звикли до такого цинізму, до таких жорстокості, безсердечності, яких раніше навіть уявити не могли. А я не міг повірити, що російські музиканти на таке здатні...

- Ну так, ви ж навчалися в московській консерваторії, у професора Льва Наумова… Когось згадуєте з того періоду?

- Лев Миколайович одного разу сказав таку, на перший погляд, дивну річ: музикант на сцені має відчувати певні незручність, навіть сором. Адже він із залом, повним незнайомих людей, ділиться найсокровеннішим, таким, про що буває дуже непросто говорити навіть найріднішим людям. Тому справжній музикант має бути дуже шляхетною, світлою людиною, інакше кого торкатиме це його "найсокровенніше"? Для мене Лев Миколайович став підтвердженням цієї думки. Інколи він грав під час уроків, показував буквально одну фразу, а в мене серце стискалося й душили сльози від неймовірної щирості та нескінченного добра, що наповнювали його гру. Льва Миколайовича не стало в серпні 2005 р.. Це було жахливе горе для всіх, хто його знав. Я тоді перейшов на п'ятий курс і останній рік працював із його асистентом, Данилом Едуардовичем Копиловим. У мене взагалі були приголомшливі педагоги в Москві… Усі вони не тільки педагоги, не тільки професіонали найвищого класу, а й дивовижні люди. Мені пощастило, що я в них навчався.

- Який музичний конкурс для вас найбільше значив у кар'єрі?

- Мабуть, для кожного найважливіший конкурс - той, який приніс найбільший успіх. Для мене це конкурс у японському місті Такамацу, перемога в якому дала мені багато хороших концертів: у Берлінській філармонії, у залі Верді в Мілані, в безлічі міст Японії. Але, взагалі, моє ставлення до конкурсів складне. Я вважаю, що ідея порівнювати музикантів, артистів - абсурдна й шкідлива. Адже мистецтво дуже суб'єктивне, оцінка його - справа смаку. Це не спорт, де є об'єктивні показники: можна пробігти стометрівку швидше за інших або забити більше голів. А кожен справжній артист цікавий по-своєму. Уявіть, якби можна було влаштувати конкурс, у якому брали б участь усі Великі: Рахманінов, Горовиць, Рубінштейн, Гульд, Гілельс, Ріхтер... Будь-який результат був би сміховинним! Засилля музичних конкурсів сьогодні призводить до усередненої гри, до того, що мистецтво перетворюється на спорт, на бізнес, на політику. І це дуже сумно.

- Ви вже кілька років живете й навчаєтеся у в Нью-Йорку. Як опинилися саме в цьому місті? Є плани повернутися в Україну, чи будете продовжувати кар'єру в США?

- Ще студентом п'ятого курсу консерваторії я отримав стипендію в Манхеттенській Школі Музики, що оплачувала моє навчання і мешкання в Нью-Йорку. Я закінчив тут магістратуру, нинішнього року закінчую вже докторантуру. Ступінь доктора потрібен тут, щоб викладати у виші, і я вступав з прицілом на це. Але події останнього року сильно вплинули на мене, і мені б дуже хотілося бути корисним Україні…

- Що думаєте про стан справ на музичному ринку Заходу, і США зокрема?

- Система освіти у США дуже відрізняється від нашої. У кожній є плюси й мінуси. Американська освіта неймовірна дорога і схожа на бізнес: студент платить певну суму за певну кількість годин, педагоги одержують дуже непогані зарплати. Деякі педагоги так і працюють "за годинником", не зважаючи на результат. Практично неможливо уявити собі, щоб педагог в Америці призначав додаткові безкоштовні уроки для допомоги в підготовці до важливого концерту або конкурсу, а в нас це цілком нормально. Звісно, американська система справедливіша, але інколи виходить, що, заплативши величезну суму, студент отримує мізерно мало. Зрештою, і в нас, і в Америці все залежить від вибору педагога. Я у Нью-Йорку навчався в Ніни Яківни Свєтланової, учениці Генріха Нейгауза. На щастя, склалося так, що і в рамках американської системи освіти я залишився з рідною нейгаузівською школою. Рідною, тому що і мій московський учитель Лев Миколайович Наумов, і моя бабуся Берта Львівна Кременштейн, одна з найближчих мені людей, у якої я жив у Москві, були учнями Нейгауза.

- Як виконавець, чому віддаєте перевагу: класиці чи романтиці, чи є сучасна закордонна й українська музика у вашому репертуарі?

- Як казав Нейгауз, "музикант має бути всеїдним". Я завжди шукаю щось незвичне: цікаві, рідко виконувані твори, нову музику. Зазвичай намагаюся складати програми, де всі твори об'єднані однією ідеєю. Зараз під впливом усіх політичних подій готую дві нові програми: української музики та музики, пов'язаної з Україною. Це твори Левка Ревуцького, Віктора Косенка, Бориса Лятошинського, Ігоря Шамо, Мирослава Скорика.

- У якій іпостасі вам сьогодні комфортніше - соліста, концертмейстера, камерного ансамбліста?

- Найчастіше доводиться перебувати на сцені самому, це, звісно, найбільш звично. Дуже люблю грати з оркестром, нинішнього року зіграю чотири концерти, яких раніше ніколи не грав: Перший і Другий Д. Шостаковича, Четвертий Л. Бетховена і концерт Едварда Гріга. Дуже чекаю цих виступів. Грати камерну музику - особливе задоволення, спільна творчість. Моя сестра Ірина Гінтова - чудова скрипалька, мій любимий партнер, справжній однодумець. На жаль, ми перебуваємо далеко одне від одного (вона живе й працює у Швейцарії) і не можемо грати так часто, як цього хотілося б.

- Ваше коло спілкування у США? Чи є в ньому українці, росіяни? Чи є взагалі друзі за океаном?

- У мене багато друзів на різних континентах. Правда, стосунки з росіянами - для мене болісна тема останнім часом. Після Майдану, а тим більше після ситуації в Криму. Тут були жахливі розчарування, навіть серед близького кола друзів. Було тяжко. Ці страшні події стали лакмусовим папірцем, стало очевидно, хто є хто. Проте в мене багато чудових друзів серед росіян. Мій найближчий друг тут, у Нью-Йорку, - москвич.

Якщо доречно шукати в негативних моментах якийсь позитив, то ці моменти принесли і безліч нових друзів, однодумців…

Торік у січні я практично не відходив від комп'ютера, дивився трансляції з Києва. Божеволів від страху, розпачу, безсилля. І ні з ким було навіть поговорити! Тут, у США, всі жили своїм життям, займалися звичними справами, обговорювали погоду і спорт.

Тим, хто пережив усе це в Києві, мої слова, можливо, здадуться смішними. А коли я тут, у Нью-Йорку, пішов на перший мітинг, досить було подивитися на вирази облич тих, кого я там побачив, побачити їхні очі, щоб зрозуміти: вони відчувають те саме, що і я. Незнайомі люди підходили, мовчки обіймалися, плакали…